Від
редакції:
Директором
львівського Музею мистецтва давньої української книги став, фактично, вчорашній
студент. Наразі плани і проекти в нього напрочуд цікаві - чекаємо реалізації!
Станіслав Волощенко про те, що спільного у стародруків із
«Фейсбуком», як ведеться музейникам у львівському метро і як старі книжки
оживуть у сучасному світі.
На початку серпня директором Музею мистецтва давньої
української книги при Львівській галереї мистецтв імені Бориса Возницького став
Станіслав Волощенко - дослідник рукописних і стародрукованих кириличних книг,
автор двох каталогів з опису давніх книг львівської та київської приватних
колекцій. Двадцятип'ятирічний науковець, добре знаний у своїй сфері -
кодикології (наука про рукописні книги), очолив підрозділ Галереї мистецтв,
розташований у будинку з білої цегли на подвір'ї палацу Потоцьких, у непрості
часи. На початку року в Галереї недорахувалися багатьох експонатів,
зокрема, стародруків.
- Загальна недостача становить 455 одиниць, -
підтверджує Станіслав. Пошуки стародруків досі тривають, як і конфлікт між
чинним директором галереї Тарасом Возняком та його попередницею Ларисою
Разніковою. Лариса Спаська, яка очолювала відділ стародруків, була звільнена.
- Книги в музеях кралися завжди і багато. Бували
прикрі випадки, коли, наприклад, людина з фальшивим посвідченням СБУ виносила з
бібліотеки імені Вернадського «Апостол» Івана Федоровича 1564 року. Для
музейників такі крадіжки - надзвичайні втрати: таке відчуття, що хтось поцупив
твою дитину.
Новий директор розповідає про виклики та плани
охочіше, ніж про конфлікт. «Книга - це моє життя. Мені цікаво мати
відповідальність, вивчати пам'ятки, описувати і, що не менш важливо,
популяризувати цю спадщину, - каже він. - Хочеться доносити до української
громади, що ми круті, і нам є чим пишатися». Tvoemisto.tv розпитало Станіслава
Волощенка про те, як він полюбив старі книжки і яким бачить майбутнє музею.
- Я навчався на історичному факультеті. Доводилось
багато ходити до бібліотеки. Поступово я почав закохуватись у світ стелажів зі
старими книжками - ходив туди писати, читати і просто відпочивати. Зрештою, я
так часто бував у бібліотеці Онуфріївського монастиря УГКЦ, що 2011 року почав
працювати у ній бібліотекарем. Спершу довірили періодику, а згодом - історичну
літературу. Одного дня завідувачка бібліотеки зненацька винесла мені стародрук.
Це був львівський «Октоїх» 1630 року без титулки й вихідних даних. Так я почав
учитися: розбирав, з чого складається книжка, вивчав оздоблення. Через кілька
місяців вийшов мій перший каталог - у товстому зошиті.
Якось на презентації я зустрів Віру Фрис, знану
дослідницю стародруків. Я читав її роботи, вивчав їх в університеті. Думав, як
би до неї підійти, адже я простий студент, а вона - метр. Але все ж підійшов і
попросив поради щодо книжки, з якою тоді працював - пам'ятником сімнадцятого
сторіччя, куди вписувались імена померлих. Віра Фрис допомогла мені зрозуміти і
пояснити цей стародрук; разом з нею ми розробили спеціальну методику опису.
Саме вона заразила мене любов'ю до книгознавства. Наприкінці 2015 року вийшов
мій каталог стародруків. Почались презентації у Львові, Києві, Дрогобичі - я
увійшов до книгознавчої професії.
У книжок - насичене і складне життя. Вони, як люди,
зношуються. Тому мені цікаво, як врятувати книжку, продовжити її вік. Раніше я
навіть не думав, що аркуші книг, яким уже більше, ніж триста років, можна мити
у теплій воді, а потім осушувати й дорощувати втрачені частинки. Книга - мій
паралельний світ: він - таємний, а я маю завдання робити його відкритим. Іноді
храмів, у яких зберігалися стародруки, вже немає, навіть згадок не збереглося
про їхнє існування, а книги живуть і розповідають про своїх користувачів.
| |
Джерело: photo-lviv.in.ua
| |
За книгою стоїть людська історія, іноді - дуже
драматична. Я порівнюю стародруки з «Фейсбуком». За тих часів люди, звісно ж,
не мали сучасних гаджетів, але вони мали книжки, до яких вписували свої
історії, цитували когось, описували побачене. Такі собі фейсбук-дописи, яким
уже кількасот років. Поруч з важливими, глобальними речами люди писали про сніг
у серпні чи добрий врожай. Мені важливо олюднювати книгу, показувати, що
книга - не лише пам'ятник історії, а ще й пам'ятник людського життя, свідчення культурної антропології свого часу. Адже, здебільшого, ми
знаємо історію воєн, перемог і поразок, яскравих героїв і можновладців, але не
знаємо, як жила пересічна людина. Зі старих книжок можна дізнатись деталі її
повсякденного життя.
Львів був важливим осередком книгознавства і
дослідження стародруків. Тут працювали видатні історики книги - Іларіон
Свєнціцький, Яким Запаско, Федір Максименко, Ярослав Ісаєвич... Зараз каталогів
не видають - напевно, через брак коштів. Проте у Львові є надзвичайно цінні,
унікальні колекції стародруків, і прикро, що це багатство не можна показати
ширшому колу людей.
У Києві чудово працює зі стародруками бібліотека
імені Вернадського, успішні кроки в дослідженні стародавніх книг починає робити
бібліотека Київського національного університету. Також дуже добре працює
столичний Музей книги та друкарства. Є добрі приклади в Одесі, Харкові, Ніжині,
Луцьку. Книгознавча наука в Україні таки розвивається, але не так активно, як,
наприклад, у Білорусі чи Польщі. Там на річниці видання книг відбуваються цілі
фестивалі, семінари, щороку видають шикарні каталоги стародруків. А в нас
держава не надто зацікавлена у порятунку своєї спадщини. Годі й казати про
гідні умови праці бібліотекарів чи забезпечення належної охорони музеїв.
Щоб зрозуміти стародруки, треба знати староукраїнську. Для цього
треба готувати філологів. Якось я бачив, як в
університетській бібліотеці студенткам-філологиням принесли факсиміле
Пересопницького Євангелія. Вони відкрили, але читати не можуть! Теорія у нас -
хороша, а практики немає.
Може, це й на краще, що я не був музейником. Я знаю
музеї з погляду відвідувача, незаангажованого професією. А будувати сучасний
музей, що має відповідати смакам відвідувачів, краще тому ж таки колишньому
відвідувачеві.
| |
| Джерело: «Радіо Свобода»
|
Музей розташований у будинку львівського метро. Його
почали будувати біля палацу Потоцьких наприкінці 80-х, але одразу заморозили. З
цим приміщенням багато проблем, бо воно не будувалося для музею. Старі вікна,
старі стелажі та експозиційні вітрини, дах протікає... Перше, з чим я
зіштовхнувся - це із залишками нелюбові до книги, що залишились від попередніх
співробітників. Зараз музей - закритий, відбувається реорганізація: спершу ми
будемо переймати фонди, потім створимо концепцію музею, що відповідатиме
викликам сучасності. Коли відкриємо оновлений музей, можна буде подивитись фото
й порівняти - як було і як стало.
Музей книги - це не лише місце зберігання
стародруків, це місце зустрічі сучасної людини з давніми книжками та минулими
поколіннями, які їх творили. Він повинен активно виходити у соціальні мережі,
ставати ближчим і доступнішим для людей. Не досить просто розташувати предмети
на полиці: експонати - це своєрідна форма комунікації. Ми будемо формувати
композицію так, аби експонати промовляли до відвідувача. Я хочу, щоб музей став
місцем дозвілля для людей різного віку - від наймолодших до літніх.
Ми повністю опишемо, а потім оцифруємо колекції.
По-перше, у випадку крадіжок або завдання шкоди експонатам вони не зникнуть
повністю, по-друге, це залучатиме відвідувачів - побачивши експонат на своєму
гаджеті, вони захочуть прийти й побачити його наживо. Успіх музею
вимірюватиметься не кількістю відвідувачів, а кількістю їхніх візитів. Сучасний
виклик для музейників - організувати роботу так, щоб людині хотілось прийти не
один раз на все життя. Будемо проводити навчальні заходи - лекторії, семінари,
форуми, конференції тощо. Раз на тиждень будемо проводити «Книгу тижня»:
розповідатимемо історію книжки та людей, з якими вона була пов'язана. Плануємо
відтворили стародавню друкарню, щоб люди побачили, як створювалися книжки в
давнину. Наша мета - щоб давня книга ожила в сучасному світі.
У більшості музеїв заборонено фотографувати. Я хочу,
щоб Музей книги став місцем, куди хотілося б прийти пофотографуватись і
зачекінитись у соцмережах. Багато музейників не розуміють, що у такий спосіб
заклад популяризується, адже друзі побачать фото в соцмережах і самі захочуть
прийти до музею. У музеї має панувати комфортна й демократична атмосфера - тоді
туди захочеться повертатись.
Автор: Влад Яценко
Фото: Діани Горбань
Джерело: «Твоє місто»