Минулого разу ми почали розмову про парадокс цілителя. Зцілювати людиноненависника і вбивцю - це добро чи зло? А рятувати людину від наслідків її ж власної дурості? Для людей із надприродними здібностями це питання - одне з найголовніших у житті.

Отже, уявімо собі ситуацію - до цілителя приходить хворий диктатор, просить вилікувати - або підказати, що зробити в тому чи іншому випадку.

Лікареві або радникові простіше - у випадку, якщо вони атеїсти, їхнє бажання вилікувати чи порадити вимірюється власною совістю, страхом перед диктатором і рівнем оплати за делікатну роботу. Віруючий лікар чи радник може сподіватися на те, що Бог має багато клопотів, і якусь там дрібну дію не помітить. Або ж не каратиме, оскільки він милосердний і всіх пробачає, принаймні, якщо зразу не пробачить, то потім можна буде ще попросити.

Людина з надприродними здібностями ЗНАЄ, ВІДЧУВАЄ і РОЗУМІЄ, що це не так. Що за такі поради буде виставлено рахунок - і те, яким буде цей рахунок, залежатиме насамперед від поведінки самого цілителя.

Звідки береться рахунок?

Кожна хвороба є результатом способу співіснування індивідуума з довколишнім світом. Якщо змінити цей спосіб співжиття - організм здатен сам себе вилікувати. Проблема в тому, що іноді простіше гору впросити пройтися, ніж вмовити індивідуума змінити от цей от самий спосіб. Набагато легше - взятися за лікування пігулками чи скальпелем.

У диктаторів чи людей, котрі тим чи іншим способом отримали владу і/чи гроші, цей спосіб життя особливий. У них більше можливостей, більше спокус - і більше відповідальності. Їхня помилка може спричиняти «кола на воді» ще на кілька (а то й на кілька десятків) поколінь.

Їхні проблеми в житті - результат їхнього способу співіснування зі світом, і допомагаючи їм вирішувати ці проблеми, цілитель бере на себе і частку відповідальності. І більше того - бере на себе частку цих проблем, можливо, у дещо модифікованій формі.

Чи наважиться цілитель поставити перед багатієм, диктатором чи владоможцем умову виправити помилки? Чи наважиться він сказати це достатньо переконливо, аби пацієнт послухався? Чи виживе він після цієї поради?

Можна вважати, що в такі моменти відбуваються два іспити. Один іспит проходить пацієнт, а інший - сам цілитель.

Чи зуміє він сказати так, щоб «пацієнт» прислухався - і почув саме те, що треба? Історії, коли «пацієнт» не дуже прислухається до порад, трапляються набагато частіше - або ж вдалі випадки не завжди доходять до істориків. Он навіть у найдавнішій історіографічній пам'ятці українців,  «Повісті врем'яних літ», такий випадок описаний - із князем Олегом. Волхви його попереджали, що за гріхи свої він отримає смерть від свого улюбленого коня. Олег з того часу від коня тримався подалі, однак цей, здавалося би, найочевидніший висновок із пророцтва виявився хибним - оскільки князь повністю пропустив повз вуха частину фрази «за гріхи свої».

	Волхв Івана Марчука

А одним із його гріхів було марнославство - і бажання вийти переможцем з будь-якої ситуації, навіть з тієї, в якій геть не годилося би битися.

Саме воно змусило князя через 4 роки після смерті коня згадати про пророцтво і позбиткуватися з волхвів. Князь, як відомо, пішов подивитися на кістки коня, став ногою на череп і промовив: "Чи його мені боятися?" В черепі коня жила отруйна змія, котра й вкусила князя.

Хто зна - чи то волхви не хтіли розтлумачувати князеві, які саме гріхи він мав би виправити, чи то князь не дуже до порад прислухався. Але, у будь-якому випадку, вийшла не дуже гарна історія. Однак настільки повчальна, що її занотували не тільки українські літописці, а й норвезькі.

Для волхва, чи то пак, цілителя, дилемою є обидва випадки - і якщо пацієнт не послухається, і якщо він послухається.

Адже доволі часто давати поради «сильним світу цього», особливо вартісні поради у критичний момент - це те ж саме, що робити за першокласника домашнє завдання. Але з тією різницею, що першокласнику зробити своє домашнє завдання набагато легше, ніж вельможі - зняти психологічний захист, котрий закриває від власника суть проблеми.

До того ж, психологічний захист - то така прикра штука, яка постійно проситься назад, як тільки його знімуть.

Може бути таке, що в якийсь критичний момент на вимогу цілителя вельможа і посуне той психологічний захист, побачить свої недоліки, уникне небезпеки.

Однак для більшості напівінфантильних (або й просто інфантильних) громадян характерно забувати про неприємності - і вдягати захист назад, можливо, ще більш зміцненим. (При цьому варто очікувати і прямого влучання в лоб кочергою від Долі, але хто ж про це думає).

Загалом сильний стрес - це найкращий момент для того, щоб зняти захист і роздивитися свої недоліки. А нещодавно вчені дослідили навіть, що під дією сильного стресу люди навіть стають безкорисливими і альтруїстичними. Більше того, під дією стресу людині навіть легше піти на певну самопожертву, щоб допомогти ближньому. (От і стає зрозумілішим феномен волонтерства - українська влада не розрахувала, що, вганяючи країну в потужній стрес, може розбудити в громадянах потужний ген альтруїзму).

Щоправда, механізми такого процесу вчені ще не дослідили. І, як бачимо, тонкощі теж. От, для прикладу, здавалося би, що в громадян України, що у громадян РФ стрес мав би бути приблизно однаковим - від приблизно однаково кепського керівництва країнами. Але одних той стрес надихав на майдани і взаємопідтримку, а інших - на ненависть до всього світу загалом і сусідів зокрема.

Втім, повернімося до феномену психологічного захисту. Коли цей захист дає тріщину, людина отримує сильний стрес - від зустрічі з реальністю, котра доволі сильно відрізняється  від ілюзій.

І тут у індивідуума є два шляхи. Перший - залити стрес (заїсти, закурити і т. д.), і потім знов насунути на носа психологічний захист, і жити так, ніби ніц і не сталося.

Другий - усвідомити, де є межа власних можливостей у зміні власного життя на краще. Простіше кажучи, треба брати кермо свого життя в свої руки і виправляти те, що можна виправити, а з тим, що не можна виправити - просто змиритися.

Однак здебільшого людям властиво ставити межу своїм можливостям не там, де вона має бут, так і кортить її поставити десь поближче.

От, для прикладу, знає чиновник, що він занадто любить тягнути собі гроші, котрі йому не належать. І ніби й хочеться йому увійти в історію героєм, але от не може він пройти повз можливість хапнути собі ще якусь копійчину, а то й мішок євро в монетах по 5...

І важко, і тяжко, а от рука, як казала відома особа, тягнеться і тягнеться... І вже нема значення, чи крадеш у мирної країни, чи у знесиленої війною, чи брешеш сам собі, чи всьому світові... А від усвідомлення власної ницості - стрес, який хочеться чимось зняти, а від знімання - болячки... Ну  і так далі.

От що мала би така людина робити?
Перш за все - усвідомити причини своєї ницості і дати з ними раду. Якщо весь час думати про те, як би «зрубать бабло» (або про іншу тему), то в корі головного мозку утворюється постійне джерело збудження. І чим більше ви думаєте на одну і ту ж тему - тим більшим стає це джерело збудження, з часом воно починає паразитувати на своїх сусідах, і от людина вже думати ні про що інше не може, крім своєї головної теми. Утворюється психологічна залежність, яку зазвичай психіка сама для себе маскує. За певного рівня цієї залежності вже цілком можна займатися в робочий час «лівим бізнесом», навіть якщо робота потребує від тебе «повного включення». Навіть якщо приватний бізнес - це оформлення панамських рахунків, а робота в тебе - головнокомандуючий, і в твоїй країні йдуть тяжкі й криваві бої.

Залежність від найбільшого «джерела збудження» змусить людину не тільки наплювати на робочі обов'язки, а й самій створити для своєї свідомості логічну (на погляд свідомості) і цілком дієву ( на якийсь час) схему виправдань.

Але ж організм - не електорат, його якщо й можна обдурити, то ненадовго. Організм помічає занадто активне джерело збудження, і вдається до найрізноманітніших методів, щоб його погасити - а заразом і переспрямувати увагу залежного індивіда на щось інше. Найкраще в таких випадках спрацьовують хвороби. Гіпертонія, цукровий діабет, хронічний бронхіт, і ціла купа всілякого іншого щастя. Психотерапевти можуть багато цікавого розповісти на цю тему.

Що мав би в цьому випадку зробити індивід?

Нашкрябати десь мінімальну силу волі, взяти себе за шкибарки і нелюдським зусиллям перемкнути увагу на щось інше, кардинально відмінне від предмету, довкола якого встиг вже собі звити потужне джерело збудження. А ще краще - на дві чи три відмінні речі.

Не заливати стрес, а намацати в собі, під дією того стресу, ген альтруїзму, відмовитися від тисячного магазинчика, продати на аукціоні дорогу сумку, помогти наугад якомусь бідаці.

І - залежність би попустило, мішки з «баблом» не манили би до себе чарівним запахом, а бажання увійти в історію героєм почало би набувати реальних обрисів...

Але набагато простіше пошукати цілителя, сказати, мовляв, поможи мені, вилікуй пару болячок, я добре заплачу....

(Далі буде)