rss
08/06/2020
EN   UA

Час i Події

#2020-32

Ваша точка зору

Чого, на Вашу думку, найбільше бракує Україні для перемоги?
Грошей
Зброї
Ядерної зброї
Міжнародної підтримки
Совісті найвищого керівництва
Ваш варіант відповіді
У світі цікавого \ Деякі особливості етнокультури Київського Полісся. Культ мертвих та русальні обряди Полісся

Етнокультура Київського Полісся унікальна не лише тим, що тут, практично в центрі Європи, можна зустріти давні реліктові обряди та ритуали, але й тим, що саме тут, у зв'язку з екологічним лихом, що спіткало не лише місцеве населення, а й весь народ України та ближнього закордоння, мається на увазі аварія на Чорнобильській АЕС, поступово виникла, так би мовити, своя нова субкультура, вірування, які наклались на ті, що побутували тут здавна.

Досі етнографів, етнологів та фольклористів цікавить цей регіон, оскільки тут можна записати унікальні зразки народної духовної культури - перекази, казки, обрядові пісні, голосіння тощо, які досі перебувають у активному вжитку, а самі носії ставляться до них як до великого скарбу, а тому - ревно оберігають від сторонніх впливів та нововведень. Це - одне з тих рідкісних місць у світі, де дітям досі розповідають казки, а не вмикають мультики, де досі вірять у контакти з представниками потойбічного світу і діляться охоче оповідками про русалок та блуд, що «хапається в лісі», де найкращим ліком від укусу гадюки є заповітне слово відаючої бабусі. Надзвичайно цікаві тут можна зустріти й ініціальні обряди - весільні, поховальні тощо. Зокрема, донедавна подекуди на Поліссі відбувалась своєрідна перевірка молодої на «чесність» методом ступання на хлібну діжу. Мовляв, під «нечесною» молодою діжка неминуче провалиться (с. Селезівка, Житомирська область, матеріали експедиції 2012 року).

Дуже цікавим також є культ священних криниць та каменів, вірування у лекантропію як відголосок архаїчних чоловічих військових союзів. Тут досі найкращим засобом для покращення дитячого сну вважають замовляння, а чоловіки на Троїцький (тут його ще називають Русальним) тиждень намагаються якомога менше ходити до лісу та в поля, аби не зустрітись з тими ж таки русалками, та не бути звабленими ними і внаслідок чого не стати «причинними» (с. Селезівка, Житомирська область, матеріали експедиції 2012 року).

Хоча, на нашу думку, чи не найяскравішим явищем поліського фольклору є своєрідні моменти культу померлих, тому, власне, на цьому ми й зосередимо свою основну увагу в даній статті. Зрештою, потрібно врахувати спочатку той факт, що тут чітко розрізняють поняття «мрець» («мерлець») та покійник. Перший, як правило, - ворожий, часто помер не своєю смертю, а відтак, може загрожувати живим. Покійник - людина, що прожила праведне життя, вмерла тихо та своєю смертю. Вірять, що по смерті покійники стають своєрідними опікунами живих, можуть допомагати у різних справах тощо.

Восени 2013 року нами було проведено експедицію в Іванківський район, Київської області, з метою дослідження явищ народної духовної культури серед місцевого населення. Зокрема, і пов'язаних з культом померлих.

На жаль, села Іванківського району, де за людськими городами простягається колючий дріт, що відгороджує світ людей від таємничої і такої привабливої для тих, хто прагне гострих відчуттів, Чорнобильської зони відчуження, напівпорожні. Багато людей після аварії на ЧАЕС покинули рідні місця, аби не наражати на небезпеку дітей та онуків, частина людей - померла від серцевих недуг та онкологічних захворювань. Звісно, ж місцеві мешканці головною причиною такого явища абсолютно беззаперечно вважають радіоактивне забруднення. Та все ж вірять, що живуть на світі ті, хто пережив Чорнобиль, доти, доки не переїздять з рідних місць. Мовляв, і радіації нема чого їм тут боятись, бо помирають лише ті, хто залишає рідну землю. А чого так - «Господь його знає... чи то через чисте повітря, чи що». А спасу від радіації нема. І свята вода не прожене. Жити тут, під самою «колючкою», їм добре та безпечно... Часи до аварії на ЧАЕС згадують із тихою ностальгією: мовляв, ходили до Іллінської церкви пішки, «А села там якії багатії були, а тепер нема там нічого... Щось вони там робили, що постєпенно радіація встановилась. Там уже радіації нема... Худобу, свині - все вивезли. Повивозили все чисто, а де вони його поділи - не знаю» (уродженка села Оране, 1936 року народження, дата інтерв'ю - 02.11.13).

З аварією на Чорнобильській АЕС пов'язують також значне зростання кількості гінекологічних захворювань. Та зниження народжуваності пов'язують не так з екологічними, як зі соціальними негараздами - чоловічий алкоголізм, відсутність роботи. Основна маса молоді намагається виїхати, залишилась тут, на думку респондентів, лише частина дітей з неблагополучних сімей, які не готові продовжити навчання навіть у ПТУ.

Title Title 

 

Особливості менталітету, здатність знаходити містичне значення у всьому подекуди стали причиною появи містичних вірувань, пов'язаних з аварією на ЧАЕС. Так, зокрема, одна з мешканців села Оране, Іванківського району, яка користується загальним авторитетом у інших селян, розповідала, що «як взорвалась атомна... Ніхто не чув, ніхто й не знав... Коли приєхала моєї двоюродної сестри донька, і каже: «Тьотю, що це так багато міліції, і не пускають до Чорнобиля, тільки ондо на поворот. А що таке - не знаю я... Лягла я спать, не спать, а вдень отако... А вдень прийшла сусідка і кличе мою мать: «Ходи, сядемо на лавочку» (...) А це среда між Паскою. Я лягла та й лежу, а в той год весна така рання була, вже посадили город, обсеменили, я лягла на дивані і в той хатє, чую, хтось іде так, човгає, істинну правду кажу, щоб я так додому дойшла, або тут сидєла, ото божусь вам, що таке було... Коли лежу отак плечами на лєву сторону, коли приходить отаке: «Олю, Олю, ти, донько, спиш?». Коли обертаюсь, стоїть предо мною тьотка родна, батькова сестра і моя хрещена. А її вже не було, вона вже нежива... Тай каже: «Як ви тут?», а я обернулась... стара вона вже женщина... А я кажу: «Як ми тут? У нас таке горе: атомна взорвалась... Виселяють, дєток вивезли, не знаєм і куди, людей виселяють, падає худоба з машин: свині, бугаї, отам по трасі... Випадають. Люди їдуть, плачуть...» А вона стоїть передо мною, істінну правду кажу, та каже: «Олько-донько, ваше горе ми знаєм, ваше горе од Бога, а ви спіть спокойно, вас з Ораного виселять не будуть. Ніхто нікуди не буде». Отак я душею чую... Отак покойна тьотка розказала. От і вірю тепер» (Петренко Ольга Йосипівна, уродженка с. Оране, Іванківського району, Київської області, 1938 р. н., дата інтерв'ю - 03.11.13).

Тобто, згідно з віруваннями, мертві можуть попереджати про небезпеку, заспокоїти, передбачити майбутнє. Причому, вірять, що в окремих випадках можуть приходити, аби попередити про лихо, що незабаром трапиться, і святі, зокрема, і Матір Божа: «Син як помер у десятому году... лежу я так у хаті, був празник якийсь, коли це в окно Матір Божа... входить у хату, туман такий пошов по хаті, і в окно... Такі корони залотиє на ній...» (Петренко Ольга Йосипівна, уродженка с. Оране, Іванківського району, Київської області, 1938 р. н., дата інтерв'ю - 03.11.13).

Контакти зі світом померлих, повідають, можливі не лише через сон та видіння, іноді вони просять про якісь послуги, зокрема, щось передати їм «на той світ». На Поліссі практикують передавати пакунки померлим друзям та родичам через інших покійників: коли помирає людина, їй у труну можуть покласти щось, що вона має передати комусь конкретно. Здебільшого, це щось з одягу, улюбленої їжі тощо: «Було колись мені, умер в мене дєд... От сниться мені сон якось раз, що йде дєд, а снєг, он умер сьомого листопада, і він іде, і так наче снєг, а він без головного убора і я його питаю: «Діду, а шо це ти не надєв хоч шапку?», а він каже: «А ви ж мені дали що-небудь?» Проснулась я і кажу бабі, так, мол і так. А баба: «А ой, боже ж ти мой, а он же картуз висить, не положили, каже, в гроб...» Так хтось вмер в ближайше таке времья, то баба пішла до того вмерляка тай положила в гроб, шоб передав» (уродженка с. Оране, Іванківського району, Київської області, 1954 р. н., дата інтерв'ю - 03.11.13). «А ще ми гроші кладемо в кишеню, щоб не забрав господарства ніякого. Кладемо в кишеню і кажемо: «Це тобі за те, щоб ти не чіпав господарства, щоб не брав господарства». Після того, коли винесуть покійника, відбудуть обід і миють підлогу, а все його з хати виносять, але до сорока днів нікому нічого не давали. А після сорока день все його роздаємо або спалюємо». (Катерина Давидчук, 1952 р. н., уродженка с. Оране, дата інтерв'ю - 03.11.13).

Загалом же, ставлення до смерті тут, здебільшого, філософське: мовляв, що має бути те й буде. Навіть стверджують, що окремі люди можуть знати час своєї кончини. Так, одна з мешканок села Оране стверджує: «Мені осталось жить пять год. Душа чувствує...» і додає «я знаю, як покойник буде в селі» (Петренко Ольга Йосипівна, уродженка с. Оране, Іванківського району, Київської області, 1938 р. н., дата інтерв'ю - 03.11.13).

Подібні уявлення можна зустріти у різних куточках не лише України, але й Індоєвропи, частина апокрифічних оповідань про ходіння світом Бога та святих розповідає про те, що раніше про час своєї смерті знали всі люди, але через нехтування незадовго до смерті власними життєвими обов'язками, Богом було зроблено так, щоб люди не знали часу своєї смерті.

Варто сказати, що поліщуки й досі на рівні бувальщини (те, що трапилось безпосередньо з оповідачем) та переказу (те, що трапилось із людиною, на яку можуть чітко вказати) розповідають про зустрічі з русалками, які тут жодним чином не пов'язані із загальноєвропейськими віруваннями про озерних та річкових дів з риб'ячими хвостами, що у місячні ночі виринають із глибин, аби просушити своє синьо-зелене волосся. Поліська русалка - явище абсолютно самобутнє і, можна сказати, автентичне. «А русалок в дєтстві колись я бачила. по житу, в вінках, молодиє, красівиє, бачила так, як вас, як жито роздвигається...» (Петренко Ольга Йосипівна, уродженка с. Оране, Іванківського району, Київської області, 1938 р. н., дата інтерв'ю - 03.11.13). Описують їх як красивих молодих дівчат або дівчаток-підлітків у тоненьких сорочечках та вінках, з розпущеним волоссям, що люблять танцювати на городах та нивах.

Подібні оповіді доводилось чути від респондентів сіл Старі Велідники, Тхорин, Селезівка, Житомирської області, у селах Оране та Фрузинівка, Київської області. Проте, це не можна вважати загальним правилом. Так, наприклад, автори праці «Народная демонология Полесья. Публикации текстов 80-90-х гг. ХХ в.» (т. 2: Демонологизация умерших людей / Сост. Виноградова Л., Смирнова Е. - С.-472) подають відомості, що поліські русалки можуть мати вигляд старих бабів, зарослих волоссям, дітей, людських тіней, і навіть тих таки жінок з риб'ячим хвостом чи навіть чоловіків.

Частина респондентів з місцевих мешканців асоціюють їх зі стихійними духами, але переважна більшість - з духами померлих. Причому, коли, скажімо, у Шепетівському районі, Хмельницької області, вважають, що русалкою - неупокоєним мерцем у жіночій подобі - може стати жінка-утоплениця або людина, що померла на Троїцький тиждень, дівчина, що померла зарученою, на Гуцульські Верховині подекуди сплутують поняття страдчат, потерчат, так званих «стеклих дітей» (тобто, втрачених внаслідок викидня) та русалок - тобто всі вони стають неупокоєними мерцями, чимось подібними до поліських русалок; такими може стати нехрещена новонароджена дитина, або ж дитина, що була страчена матір'ю після народження, то на Київському ж Поліссі - це виключно ті, хто померли під час Русального або Троїцького тижня або мертві нехрещені діти: «Русалками стають покойники, як хто на Троєцькі свята умирає, то це називається русалками. І чоловік, як умре на Тройцю, то теж стає русалкою. Жінкою. І діти маленькі, нехрещені - русалки. Утопленик русалкою не стає. Вони такі, як люди, воно живе ходить і називається русалка» (уродженка с. Фрузинівка, Іванківського району, Київської області, 1925 р. н., дата інтерв'ю - 03.11.13). Також варто зауважити, що на Рівненському Поліссі трапляється також явище жертвування русалкам полотна на сорочки, а русалки центральної частини України мають пристрасть до загадування загадок з подальшим лоскотанням до смерті того, хто не зможе їх розгадати. Та, проте, майже скрізь вірування в русалок залишились у далекому минулому, мовляв, може, коли й було, та тепер нема.

Вшануванню русалок - тих, що померли на Троїцький тиждень, нехрещених дітей, а разом з ними і просто померлих родичів, присвячують тут цілий тиждень Зелених свят. Також на Русальний тиждень забороняється прати, самотою ходити в поля чи на городи за селом. Подекуди вважають, що у вівторок, на Русальному тижні, обов'язково має падати дощ - мовляв, то русалки вмиваються, а в четвер конче має бути сухо. Цей день часто у різних регіонах України називають «сухим» і вірять, що цього дня вони «пересушуються».

Як і скрізь, напередодні Зелених свят, тут замаюють хату зеленим свіжим зіллям, яке потім кладуть до труни покійникам та готують у п'ятницю ввечері перед Клечальною суботою для померлих «дєдів» особливу вечерю, яку називають так само «дєди». Також несуть до церкви їжу на церковний парастас, але головною вважають все ж, власне, оцю, «домашню» вечерю: «Там щось на столі наварим, поминаєм, на столі лишаєм. Картошку варять з м'ясом, кисель... Борщ на поминки обізательно, борщ. А тогди кашу, а тоді кісель і вареники... Якщо на поминальному обіді щось падає під стіл, то не піднімають, то для покойних». Померлим на столі у селі Фрузинівка, Іванківського району, залишають «посне, кісель там, і на Різдво теж лишають (їжу - Л. М.) для мертвих. Цю їжу викидати не можна, потім її доїдають живі» (уродженка с. Фрузинівка, Іванківського району, Київської області, 1925 р. н., дата інтерв'ю - 03.11.13). Поминальний обід, гадають, можуть готувати всі жінки без обмежень - вагітні, менструюючі тощо. Готують на поминальний обід також обов'язкову страву - коливо. Булку розмочують в меду, додають цукор. Варто сказати, що в Шепетівському районі, Хмельницької області, коливом називають страву, більше схожу на кутю, але прикрашену цукерками та хрестиком зі сірників чи соломинок. На Тернопільщині коливо - рисова солодка пісна каша, з якої починають поминальний обід.

Іноді кажуть про те, що поминальні страви обов'язково мають бути гарячими - мовляв, «дєди» харчуються парою з них.

Про процесії, коли на Трійцю або на «дєди», чи в день проводів Русалок процесії померлих ідуть на цвинтар, на Київському Поліссі не розповідають, на відміну від мешканців Житомирщини. Так, наприклад, деякі з мешканців села Тхорин, Житомирської області, стверджують, що були свідками цього явища. Але в селі Оране, Іванківського району, повідали про масовий прихід покійних на вечерю наступне: «Моя мати вмерла (я з Таращанського району), значить, сидять баби, а невістка та й каже: «Знаєте шо? Давайте позовем батька і матір на чотирьох вуглах хати, і сінях, і на порозі». Ну, це не страшно, що таке. Ну, пішли позвали. Ну в нас хата не на чотирьох вуглах получаєцця, бо в нас дві хати вмєстє. Поприходили геть чисто всі! Померлі! Батька і матір бачили всі. Свєчки горять, свєт виключений. А свєчки горять на столі і на покуті. І стоїть вечеря на покуті у нас у вуглі під образами. Свічка тут на столі і тут... як начали ці мертві заходити, як начали ці свічки тухнуть. А хлопчик один став коло свєта, а баби всі повставали, говорять: «Не нада було цього робити». Тоді вирисовується батько з книжкою в руках, батько молодий, він у мене в войну вбитий, а потім коло нього мати в хустці... На стіні, на покуті...» Кликали, йшли за сінях і на порозі : «Тато й мама, приходьте до нас на вечерю і забирайте всіх родичів», це говорили баби, що не нада цього було робити. Їх так не видно, як не позвати, а так бачили вже всі. І це вони були десь до 12 ночі, ми сиділи балакали, молилися, а потом стало шуміть. А потім в 12 ночі як шурухнуло, свічки загорілися ясно... Казали що то не нада так» (Петренко Ольга Йосипівна, уродженка с. Оране, Іванківського району, Київської області, 1938 р. н., дата інтерв'ю - 03.11.13). Проте вважають, що коли не покликати померлих «дєдів», не вшанувати їхню вечерею, то вони можуть навіть мститись. На поминальний стіл не кладуть ножі та виделки, їдять лише ложками. Здебільшого, мовчать. Згадують, хіба, добрі вчинки померлих друзів та родичів. Коли їдять, то після кожного разу, коли набирають страву в ложку, її обов'язково кладуть на стіл.

Особливий інтерес у дослідників викликає поліський обряд проводів русалок. Зараз про нього згадують як про такий, що втратив свою актуальність, принаймні, в Іванківському районі. Проте, розповідають, що в Макарівському районі (село Гавронщина) він відбувається досі. Щоправда, сюди він був перенесений мешканцями Чорнобильського району зі села Річиця. В понеділок після Зелених свят (перший понеділок Петрівки, який у інших регіонах України подекуди називають Розиграми) жінки ввечері, взявшись під руки, одягнувши на голови вінки, йдуть на цвинтар, співаючи відповідні пісні. Попри них стрибають дорогою хлопці-підлітки, стріляють, створюють різні шумові ефекти. Біля входу на цвинтар запалюють високі вогні, крізь які проходить уся процесія. Потім жінки приходять на могили рідних, голосять, одягають на хрести вінки. Хлопці перекочуються через могили, що, як кажуть, має вберегти від болю у спині. Та звичай орелів - катання на качелях посеред цвинтаря на Зелені свята, що був поширений у селах Київського Полісся, сюди не перенесли.

 

Title
 

 

Про проводи русалок розповідають і в Ораному, Іванківського району: «А русалок у вас проводжають?» - «Проводжають». - «А як? Розкажіть?» - «Проведу я русалочку до бору, а сама я молодая, вернуся додому... Колись ходили на кладбіще. І з маткою ходила, і сама ходила... Була на могилках послє войни ореля, гойдались в гойдалки. То качелі такі. Полиняки такі здоровиє, десь метров по десять, такиє жерткі, і по двох становились між дубами вдвох, і я ходила, і співали, і несем бутилкі гарєлки, і вінки несем, вішаєм на хрести, як молодиє, як брат молодий... Гулять ходили, гулять на кладбища, дві качелі були між дубами, ще один стоїть, а один упав. Русалками стають ті, хто вмирає на Троєцький тиждень. Ото стає русалка» (Петренко Ольга Йосипівна, уродженка с. Оране, Іванківського району, Київської області, 1938 р. н., дата інтерв'ю - 03.11.13).

Звичай катання на орелях, найімовірніше, пов'язаний з тим, що у народних переказах та бувальщинах одне з найулюбленіших занять русалок - катання на березових та вербових вітах. Подекуди стверджують, що саме для того, аби русалки мали де гойдатися, біля брами вкопують невеличкі деревця, здебільшого, берізки.

Мешканці Фрузинівки теж розповідають про проводи русалок: «А русалки то в нас в понеділок проводять. Це ми сходимось до кладбища і поза кладбищем «Проведу я русалку до бору, а сама вернуся додому, а сама вернуся додому, проведу я русалку аж у бор, а сама вернуся в татків двор» (уродженка с. Фрузинівка, Іванківського району, Київської області, 1925 р. н., дата інтерв'ю - 03.11.13).

У друкованих джерелах можна відшукати й інші варіанти пісень, які виконували під час проводів русалок:

Проведу я русалочку до бору,

Сама вернусь додому,

Стану в бору смовдею.

Там буде їхать свекор мій,

Він же мене не познає,

Стане мене питати:

- Ой, смовде, смовде товстая,

Була в мене невістка такая!

Проведу я русалочки до бору,

Сама вернуся додому.

Стану в бору смовдею.

Там буде їхать тато мій.

Він мене не познає,

Стане мене питати:

- Ой, смовде, смовде тонкая,

Була в мене донька такая!

(Фольклорні записи Марка Вовчка та
Опанаса Марковича / Упоряд. О. Дея. -
К., 1983. - С. 100)

Перетворення дівчини на рослину - теж поширений мотив українського фольклору, який також може розповісти про рідкісне та архаїчне явище рослинного тотемізму. Зокрема, на користь останнього свідчить обряд водіння Куста на Трійцю, що дуже подібний до обрядового водіння Кози, Ведмедя та деяких інших тотемних тварин. З тією лише суттєвою різницею, що обрядове водіння тварин відбувається майже виключно за участі чоловіків під час зимових свят, тоді як водіння Куста - суто дівоче явище і відбувається раннього літа. Наголосимо також на тому, що русалка - теж явище суто жіноче. Взагалі, русалки тісно пов'язані з вегетацією рослин, вірять, що їхні танці в полях відбуваються під час цвітіння жита, вони сприяють кращому урожаю тощо, проте, коли їх гідно не провести після Зеленого тижня - будуть завдавати шкоди.

Хоч основна роль під час Зелених свят належить жінкам, знаходиться справа і для чоловіків: «І чоловіки і хлопці - всі проводять, і вони орелі роблять і колишемось... Тепер нема вже того та й молоді нема, може, й було б, то робили б». Також розповідають про влаштування орелів на цвинтарі. І батьки ходили респондентів, як були молоді, і вони ходили. Аргументують відмирання звичаю тим, що уже нема так багато молоді: «Були орелі, бо ж молодьожі тоді було багато». На запитання, чи не застерігали молодь від розваг на цвинтарі дорослі, відповідають, що ні, мовляв, час був такий, що до цього ставились значно простіше. Ба, більше - іноді доводилось навіть в хатах топити цвинтарними хрестами, бо не було чим (Уродженка с. Фрузинівка, Іванківського району, Київської області, 1925 р. н., дата інтерв'ю - 03.11.13).

І все ж таки: чому саме русалки? Чому саме ті, хто помер у дні Зелених свят? Чому чоловіки теж після смерті перетворюються на жінок, що стережуть посіви та танцюють по житу? І чому вимагають такого складного обряду проводів? На жаль, однозначну відповідь дати складно. Ми можемо лише висловлювати гіпотези. Перша: цілком можливо, що культ русалок-мерців був якимось чином пов'язаний з вегетативною магією, що мала на меті примножити врожайність. Якимось чином ті, хто помирав у ці дні, сприяли вегетації рослин, мовби ставали на вічну варту біля городів та полів своїх односельців. Все це наводить на думки і про людські жертвопринесення, але теорія ця надто смілива і не має під собою достатніх доказів. Друга: обряди культу померлих під час активної вегетації рослин, вогні обабіч входу на цвинтар, пісні, звернені до померлих, дещо нагадують обряди представників інших культур, пов'язані з вшануванням мертвих. Зрештою, і ця теорія не має достатнього обґрунтування, тому нам залишається лише саме явище та подальший пошук його витоків.

Ключові слова: Полісся, етнокультура, русалки, померлі, орелі, Трійця, поминання.

За матеріалами експедицій 1-4 листопада 2013 року, 2-5, 10-13 червня 2017 року.

Український наносупутник: на китайські гроші та в американській ракеті

Антон Сівцев, майстерня Glynar: «Гончарство – це своєрідна медитація»

 

Реклама

© 2006-2011 "Час i Подiї". All Rights Reserved | Chicago Web Design - www.4everstudio.com