Від
редакції:
Паніка
перед парами буває не тільки у студентів, а й у викладачів, особливо - молодих викладачів.
Пропонуємо почитати сповідь одного з них - хтозна, може і тебе колись занесе за
викладацьку кафедру! : )
Привіт, мене звати Олена. Мені тридцять із половиною.
Я люблю чорний гумор, філософію та електронну музику. Працюю викладачем права в
одному з київських вишів майже чотири роки. Чи я мріяла про це в дитинстві? Ні,
не мріяла (really, ну хто в дитинстві хоче викладати?). Взагалі я хотіла бути політичним
журналістом, працювати у гарячих точках, щоб всі захоплювалися: «Wow, яка ж
крута, важлива і небезпечна в тебе робота!». Як ви вже, мабуть, зрозуміли,
такого мені не кажуть.
Коли я розповідаю, де працюю, майже завжди чую одні й
ті самі фрази: «Ого, ну нічого собі, а ти дуже сувора? Часто «валиш» студентів?
А чому з кар'єрою юриста не склалося? Як ти виживаєш на таку зарплатню?».
Словом, подібних стереотипів мені кажуть багато.
Спочатку я спеціально уникала запитань про роботу,
загадково мовчала у відповідь або що-небудь вигадувала. Бо ніхто не казав оте
саме «wow», більшості моя робота здавалася надто незвичною і зовсім архаїчною
(звісно, куди мені до графічного дизайнера чи travel-blogger-а).
Дивно і навіть трохи соромно про це казати, але
найбільше безглуздих стереотипів щодо викладання мала саме я, а не оточуючі.
Перший рік я думала, що це тимчасове явище у моєму житті. «От захищу дисертацію
і знайду іншу роботу!» - так мені здавалося. Я не будувала планів. Намагалася
тримати дистанцію з колегами. О, а дистанція між мною і студентами взагалі була
надзвичайних розмірів. Цей розмір я можу порівняти тільки з масштабом того
жаху, який охопив мене на першому семінарі, який я проводила.
От як ви собі уявляєте перелякану дівчину? Вона
червоніє, в неї тремтить голос, а обличчя демонструє ознаки тяжкої
екзистенційної кризи? Так от - ви помиляєтеся. Усі ті ваші ну ду-у-уже суворі
молоді викладачі, які виглядаюсь і поводять себе самовпевнено і зухвало,
підійти до яких з будь-який запитанням рівноцінно академічному самогубству, -
кажу вам, повірте, вони просто в паніці. Вони розгублені, у ваших юних обличчях
їм ввижається Міжнародний воєнний трибунал і більше всього на світі вони не
хочуть, щоб ви помітили, як сильно тремтять їх руки. Ваша справа, що ви будете робити
з цією інсайдерською інформацією, але просто спробуйте їх зрозуміти.
«Одного дня я взяла та повністю змінилася, і все
стало круто», - я завжди хотіла вимовити це речення вголос. Але навряд чи це
колись стане правдою. А брехати я не люблю. Почну краще так... Одного ранку чи
вечора я зрозуміла, як сильно звикла до своєї роботи, студентів, способу життя.
Почала згадувати про все це у літній відпустці і навіть трохи сумувати. Я щось
відчула таке...якусь глибоку особисту причетність до того всього процесу, що називається
«системою освіти». Тому більше не ігнорувала студентів, коли зустрічала їх на
вечірках чи в магазинах, а посміхалась і віталась. Могла порадити їм, де
зробити у Києві пірсинг чи дешево поремонтувати Iphone. Я почала відчувати щось
на кшталт гордості замість сорому, коли розуміла, що хтось зі студентів знає
щось, чого не знаю я. І так, тепер мені часом здається, що потрібно стати більш
серйозною і суворою.
Я не знаю, чому так сталося. Але з якогось моменту я
почала відчувати достатньо сильний дискомфорт на роботі. Пам'ятаю відчуття,
коли вперше мені здалося, що майже весь освітній процес у виші, де я працюю, -
просто формальне виконання давно завчених напам'ять дій.
Ось уявіть типову ситуацію, коли студент завчив
визначення і відповідає на семінарі. І ти розумієш, що начебто маєш поставити
відмінно (бо він виконав усі вимоги), але відчуваєш внутрішні сумніви (він же
насправді нічого не розуміє!). З цим можна порівняти і всю систему освіти
загалом.
Лекції читаються - так! І неважливо, що деякі викладачі
вже 30 років не оновлювали ті конспекти, за якими їх читають, і не знайомились
із закордонними науковими надбаннями (бо більшість не знає іноземних мов).
А ви знали, що студенти
офіційно мають право поїхати навчатися за кордон у рамках програм академічної
мобільності, а викладачі - на стажування та підвищення кваліфікації? У кожному
українському виші є відділ, який займається міжнародними стажуваннями,
питаннями академічної мобільності тих, хто здобуває вищу освіту, організацією
розповсюдження інформації щодо стипендій та грантів. Там зазвичай перебувають
від 2 до 10 працівників, отримують при цьому зарплату з державних коштів, яка,
до речі, не менша ніж зарплата викладача-асистента (а може навіть більша). У
результаті більшість моїх студентів, які поїхали навчатися в інші країни,
здійснили цю свою мрію самостійно: не тільки без допомоги рідного вишу, а й
навпаки, всупереч йому.
Я дуже співчуваю студентам, які здобувають освіту чи
стажуються за кордоном і чують погрози щодо відрахування, а не слова підтримки
від рідного університету/інституту. Може, я чогось не розумію, але мені
здається очевидним, що найкращий спосіб створити справжніх українських
інтелектуалів - допомогти їм набути досвіду у розвинених країнах. Мабуть,
керівництво вишу не поділяє моїх поглядів.
Але особливо я б виділила проблему величезної
кількості паперової роботи, яка не тільки не робить кращим навчальний процес, а
й зжирає купу часу, який викладач міг би витратити на особисте і професійне
самовдосконалення. Наукові статті, монографії, конференції? Ні, не чув. Бо до
кінця місяця треба зробити величезну кількість звітів та інших «офіційних
документів», де необхідно правильно оформити псевдодосягення і фіктивні успіхи
тих, хто імітує бурхливу викладацьку і наукову діяльність.
Ще я дуже переймалася, коли вперше атестувала
студента, який взагалі не заслуговував на це. Я зробила це за вимогою
керівництва. Хвилювалася, що вчинила не з міркувань совісті та думала, як я
буду дивитись у вічі іншим студентам, коли вони про це дізнаються. Неприємно
навіть казати про це, але для багатьох викладачів це звична справа. Чому? Я
спитала колись і отримала відповідь: «Бо вони платять за навчання, ми не хочемо
їх відраховувати і тим самим позбавляти себе значної суми грошей. А іноземці ще
й у валюті платять - вони недоторкані, зрозуміла?». Все це викликає особисто у
мене відразу і злість.
Чи я хочу щось змінити? Чи я можу? Я всього лише
прагну, щоб моя робота була наповнена сенсом та трошки радістю. Круто розуміти,
що я не одна. Одного прекрасного весняного дня наші з колегою (викладачем
філософії, до речі) безкінечні балачки і роздуми про високе, про зміни, про
молодь, раптом матеріалізувались у проект під назвою «Art of mind». Офіційно ми
називаємо його майданчиком для вільного інтелектуального пошуку, де ми майже
щотижня збираємось і дискутуємо, але це, радше, клуб-експеримент, де кожна
зустріч - це подія непередбачувана і саме тому надзвичайно цікава. Це те, що
мене надихає. І це мій спосіб щось змінити.
Я не завжди їду на роботу з радістю, бувають дні, коли
я знервована і сумна, іноді все настільки дістає, що хочеться все кинути і піти
викладати йогу або ж перевчитися на програміста і звалити з України. Можливо, я
не мріяла про цю професію з дитинства і вона, очевидно, далеко не
найпрестижніша з усіх на сьогодні. Але можу сказати з упевненістю: я пишаюся
тим, що маю можливість бути причетною до всіх радісних і сумних моментів життя,
які складаються в незабутні студентські роки багатьох хлопців та дівчат. Бо ви
дійсно ніколи їх не забудете, повірте!
Автор: Олена Костенко
Джерело: «Studway»