rss
10/28/2020
EN   UA

Час i Події

#2020-43

Ваша точка зору

Чого, на Вашу думку, найбільше бракує Україні для перемоги?
Грошей
Зброї
Ядерної зброї
Міжнародної підтримки
Совісті найвищого керівництва
Ваш варіант відповіді
Музична балачка \ Жанна Боднарук: «Є велика потреба дарувати хвилини радості людям на війні»
  Title
 
 Дитинство

  Title
 На сцені

  Title
 З родиною

  Title
  З чоловіком Анатолієм Карпенком і сином Андрійком

  Title
 У зоні АТО зі 72-ю бригадою


  Title
  Після виступу перед 14-ю бригадою

  Title
 У гостях у бійців 26-ї бригади

Заслужена артистка України, співачка, музикант-піаніст, викладач естрадного вокалу Київського обласного коледжу культури і мистецтв, президент благодійної організації «Фонд сприяння розвитку естрадного мистецтва «Співай, Україно!» Жанна Боднарук цьогоріч святкує аж два ювілеї – творчий та особистий.

Визначити стиль і манеру виконання Жанни Боднарук у вузькому вимірі неможливо. Іноді її помилково називають естрадною співачкою. Насправді її спектр вокалу величезний і різноманітний. У репертуарі співачки: чиста автентика, пісні, стилізовані під блюз, джаз-соул і пауер-поп-стиль. Є в репертуарі балади і просто акапельно проспівані народні пісні-перлини. Мабуть, через це її вважають «білою вороною» в українському шоу-бізнесі. Співачка не пов’язана з жодною музичною командою. Вона йде своєю власною творчою і життєвою стежкою разом з Анатолієм Карпенком.
Жанна Боднарук походить з музичної родини. Її батько, Любомир Боднарук, відомий хормейстер, засновник та художній керівник Камерного хору ім. Дмитра Бортнянського міста Чернігів, заслужений діяч мистецтв України. Мати, Любов Боднарук, музикант, у минулому – артистка Гуцульського ансамблю пісні й танцю, згодом – музичний редактор Чернігівського обласного телебачення.
В інтерв’ю кореспондентові «ЧіП» Жанна Боднарук розповіла про цікаві моменти своєї творчості і поділилася спогадами про свого батька.
– Пані Жанно, в Україні вас знають як талановиту співачку, яка співає в різних стилях. Відомо, що ви – з музичної родини. Ваш талант – це родинна спадковість чи сприяли цьому ще й інші чинники?
– Звісно, родинна спадковість, помножена на здібності й знання. Коли мені було 5 років, батьки мене віддали в музичну школу вчитись грі на фортепіано і леліяли думку, що я буду піаністкою. Зрештою, консерваторію я закінчила як піаністка. Але співати у мене було бажання завжди. І я співала в хорах, ансамблях, з оркестром...
Стосовно мого професійного вибору, то це було моє бажання, наполегливість і навіть необхідність. У дитинстві я переслухала багатьох світових виконавців. У нас вдома було багато грамплатівок. Це була різножанрова музика. Я все переслухала і це, мабуть, вплинуло на мою творчу долю. Згодом була нагода піти солісткою в естрадно-симфонічний оркестр міста Чернігів. Батькам я про це не казала, а коли оркестр давав звітний концерт, то для всіх це було великою несподіванкою! Я виконувала пісні як сольна виконавиця, та ще й під оркестр. Пізніше з оркестром ми робили студійні аудіозаписи, і в 1986 році я стала дипломантом республіканського радіоконкурсу «Нові імена». Я тоді виконувала джазовий твір Джерома Керна «Дим». А далі була участь у другому фестивалі «Червона рута», де я перемогла з піснею «Приворожи».
– Тобто, батьки не надто були задоволені вашим вибором?
– Вони не могли мені заперечувати, бо це вже був мій свідомий вибір, але тато мене застерігав: «Дитино, я тебе попереджаю, що естрада – це нелегкий, тернистий шлях»... Але я вибрала сцену. Батьки мені допомагали морально. Вони зрозуміли, що це – мій вибір, і що він правильний. Вони – люди з нормальним творчим баченням.
Батько застерігав мене ще й тому, що сам співав у молодості, коли навчався у Чернівцях в музучилищі (колись було модно співати перед початком кіносеансу з невеличкими оркестрами). Після консерваторії я кілька років працювала солісткою в естрадно-симфонічному оркестрі під керівництвом Віктора Здоренка. Згодом почалися різні фестивалі, концерти, гастролі. Невдовзі зустріла свого майбутнього чоловіка. До речі, я знала, що мій чоловік має бути музикантом, інакше навіть бути не могло. Бо як знаходити спільну мову?
– Головним автором ваших пісень є ваш чоловік – Анатолій Карпенко. А з ким з композиторів і поетів-піснярів ви співпрацювали до знайомства з чоловіком?
– Мені пощастило: перед поїздкою на фестиваль «Червона рута» я зустріла композитора Андрія Шустя – автора пісні «Приворожи». А, взагалі, у пошуках репертуару я оббила багато порогів. Цікавими були пісні Олексія Грицишина. А згодом я познайомилася з чудовим композитором Ганною Гаврилець. І вона, власне, познайомила мене з майбутнім чоловіком Анатолієм Карпенком. Тому ми Ганну жартома називаємо нашою «свахою». А сталося так, що колись ми прийшли з нею до Анатолія, щоб він на її пісню «Дівчина дощу» зробив аранжування. Анатолій написав його і після того виїхав надовго з України. А потім повернувся і запропонував мені кілька своїх нових пісень. Я взяла їх до свого репертуару. Це, зокрема, пісні «Готель прощань», «Чарівний сон», «Згуба блюз».
– Але я знаю, що й ви писали музику?
– Я не можу так голосно казати, що музика моя. Я – автор ідеї і мелодії пісні... Я показала свою мелодію Анатолієві, а він уже створює музику. Просто Анатолій зі солідарності каже, що це буде моя музика. А були це пісні «Свято» і «Твір моїх мрій». А, взагалі, наші з Анатолієм творчі думки в житті настільки переплітаються, що неможливо їх відокремити одна від одної. Спільна творчість – це і є наше життя.
– У своїй творчості ви прагнете до різноманітності, співаєте у багатьох стилях. Це тому, що не цікаво в одному?
– Я не задумуюся над причиною, чому співаю в тому чи іншому жанрі. Рамки обмеження – це не моє. Я вважаю, що вміння і майстерність співати в різних стилях тільки збагачує творчість артиста. Тим більше, що у мене є підтримка Анатолія і в нас збігаються бачення, хоча, звичайно, бувають різні творчі суперечки.
– У яких стилях пише музику ваш чоловік?
– У різних. Це – музика до фільмів, класична музика, оперета, мюзикли, спектаклі, жартівлива пісня, джаз, рок. Він не тільки зі мною працює, але з багатьма українськими артистами. Йому дуже гарно вдається етностиль і поєднання жанрів.
– Скільки ви вже років на професійній сцені?
– Залежно від чого рахувати. Якщо рахувати від моєї перемоги в радіоконкурсі «Нові імена» чи, взагалі, від мого першого виступу, коли я ще в училищі вчилася, то майже 30 років, а якщо від «Червоної рути» в 1991 році, то 25. Я схильна рахувати від «Червоної рути», бо це був той момент, коли все – назад дороги нема.
– Ви зараз часто виступаєте на сцені?
– Звичайно. Особливо впродовж останніх декількох років, коли триває російсько-українська війна. Є велика потреба якимось чином дарувати хвилини радості людям на війні і тим, хто проходить реабілітацію. Тому даю багато благодійних концертів для наших бійців, дітей учасників АТО, інвалідів, ветеранів-афганців. Минулий рік був дуже насиченим. У мене було багато виступів у зоні АТО. Бувало, що за три дні я разом з Анатолієм дала 8 сольних концертів.
Це були найважливіші сцени у моєму творчому житті (посеред поля, в напіврозбитому залі, на кузові вантажівки...) і найвдячніший і щирий глядач – наші бійці-герої! У цих полях і закинутих точках біля Курахового, Волновахи, Ольгинки, що біля лінії розмежування, я надивилася різного, і в мене світогляд змінився. Одна справа, коли ми дивимося по телевізору чи в Інтернеті, а зовсім інша, коли бачиш це наживо. Колись ми тільки в книжках могли про війну прочитати, а зараз це – реальність.
– Ви виконуєте пісні інших народів, іншими мовами?
– Так. У мене є цілий розтиражований альбом «All The Best», а ще один напоготові. Співаю англійською, французькою, італійською, португальською, польською, грузинською...
– А російською?
– У моєму репертуарі є одна пісня російською. Це – пісня Анатолія Карпенка на вірш російськомовного київського поета Леоніда Кисельова. Наприкінці свого короткого життя поет з великою любов’ю до української пісні написав ці зворушливі рядки:
«...Я постою у края бездны
и вдруг пойму, сломясь в тоске,
что все на свете – только песня
на украинском языке...»

Так вийшло, що виникла потреба написати цю пісню. Ви знаєте, що в мене принципова позиція і я не співаю російських пісень. Але у 2001 році в Росії проходили Дні України, і в Кремлівському палаці з’їздів відбувався фінальний концерт, режисером якого був Борис Шарварко. Мого чоловіка запросили бути саунд-продюсером цього концерту. Виступали українські виконавці, але як гість був запрошений російський актор Василь Лановий. Він якраз прочитав вірш Леоніда Кисельова. Публіка була розчулена.
Після того минуло кілька тижнів. Зателефонували до нас з Адміністрації президента і попросили терміново написати на цей вірш пісню, за допомогою якої хочуть агітувати російськомовне населення перед всеукраїнським переписом! Чоловік дав згоду, але сказав, що потрібно, мінімум, тиждень. Йому заперечили і сказали, що треба на завтра, бо закінчиться перепис. Це був шок, але наступного дня пісня вже була створена, аранжована і записана. Пісня всім сподобалась. Її прийняли і кілька тижнів крутили по радіо по кілька разів на день перед випуском новин і після.
Згодом через цю пісню виник такий казус. У мене був прямий ефір на радіо. Телефонує одна пані і каже, що сидить з донькою на кухні і чує – Боднарук заспівала російською. Думає: «Ну все, якщо вже Боднарук російською заспівала, то настав кінець українській естраді». Але дослухали до кінця, почули зміст і зрозуміли, що саме Жанна Боднарук має співати таку пісню.
– Людській досконалості немає меж. А чи ви задоволені досягнутим і зробленим?
– Не можна бути задоволеною досягнутим, коли сподіваєшся, що ще все попереду. Але зроблено багато. У мене – понад 300 пісень. Звичайно, що слухач не має змоги почути всі. Нема такого ефірного доступу, якого хотілось би. Маю 7 випущених, розтиражованих альбомів, а ще три чекають на випуск. А ще є багато пісень, які ще не ввійшли в альбоми. Це і світові шлягери, і дуети з різними виконавцями, і, звичайно, наші пісні.
– Чи внесла нинішня російсько-українська війна корективи до вашої творчості?
– Звичайно, що ми з Анатолієм, як творчі люди і патріоти, не можемо стояти осторонь тих подій, які відбуваються в Україні. У нас з’явились пісні, присвячені Небесній Сотні («Пелюстки на снігу»), подіям на Майдані («Майдан»), нашим синам-бійцям («Щасти тобі, мій сину»), нашій країні («Слава Україні!»). Крім того, Анатолій Карпенко створив рок-оперу «На перехресті», в якій основні події розгортаються на Майдані, під час Революції гідності. Сподіваюсь, що хтось відгукнеться, і ця музична вистава побачить світ.
– Виявляється, що колись вашого батька звинуватили в націоналізмі, бо він, мовляв, проводив прозахідне виховання учасників ансамблю бандуристів «Полісся» який він же і створив…
– Тато був справжнім українським патріотом і Митцем з великої букви... А що означає «прозахідне виховання» – те, що тато приїхав зі західної України до Чернігова? Починати треба з того, що тато все життя був на гачку у КДБ через те, що його батько (мій дід) був репресований. Тільки у 1992 році була реабілітація. Батько ніколи не був в комуністичній партії, а це було нелегко.
Стосовно ансамблю «Полісся»... Свого часу тата запросили до Чернігівської обласної філармонії саме для створення ансамблю пісні й танцю. І цей колектив відрізнявся від усіх тим, що жіноча група хору акомпанувала собі на бандурі, а хор виступав в академічній манері співу. В репертуарі хору був і фольклор, і твори світової класики... Але тодішні обкомівські працівники, які від цього були далекі, заявили, що хор має співати «по-народному», у манері черкаського хору. Але мій тато був академіст і він не міг цього дозволити, і пізніше колектив розформували. Для тата і для всього ансамблю це був страшний удар. Ансамбль був чудовим колективом, який гастролював не лише в області та в Україні, а й за кордоном.
– Чи пішов ваш син слідами батьків?
– Звичайно. Зі самого дитинства наш Андрійко навчався у Дитячій академії мистецтв. Минулого року закінчив режисуру в Київському коледжі культури і мистецтв. Зараз навчається на акторському факультеті в Національній академії керівних кадрів міністерства культури і мистецтв (НАКККМ). Уже неодноразово брав участь у різних виставах і мистецьких акціях. Паралельно з тим співає, і йому це дуже подобається.
– Здається, ви теж причетні до драматургії?
– Так. Свого часу я взяла участь у виставі Ігоря Афанасьєва «Урус-шайтан», яка майже 5 років з успіхом йшла в театрі імені І. Франка. Музику до вистави повністю написав Анатолій Карпенко. На жаль, цю виставу з незрозумілих причин нове керівництво зняло з репертуару, хоча вона була аншлагова. Пригадую, що під час Революції гідності на виставу приходили майданівці в одязі, просякнутому димом. Вистава – українська, тематична, цікава, патріотична, музична.
– У зв’язку з декомунізацією в Україні у Чернігові вулицю Дзержинського перейменували і назвали іменем вашого батька. Це родина клопотала чи була ініціатива міста?
– Це – ідея громади Чернігова, і для нас це було великою несподіванкою. Коли моя мама дізналася, то не могла стримати сльози. Мій тато дуже багато зробив для культури Чернігівщини протягом 30-ти років, зокрема, для хорового мистецтва. Він Чернігівщину фактично піднімав і відроджував. Батько був одним з найкращих хормейстерів України.
– Яким запам’ятався вам батько як сім’янин?
– Це була надзвичайно добра, інтелігентна, ввічлива, культурна, ерудована людина. Він був душею у своєму товаристві. Без нього не обходився жоден захід. У нього було неймовірне почуттям гумору. Навіть колись син казав: «Дідусю, ти такий веселун!» У мене з татом постійно був контакт. Останніми роками щодня телефонувала до нього. Пригадую, коли була маленькою, тато приходив з роботи і я одразу помічала, коли у нього був поганий настрій або якісь проблеми. Я одразу до нього зверталася із запитанням: «Татку, що сталося?» – «Нічого». – «Ні, розповідай». – «А ти звідки знаєш?» Тобто, я читала по обличчі його проблеми і йому це дуже подобалося.
– Здається, колись випускники принесли вашому батькові список його жартівливих висловів аж на двох сторінках?
– Ви навіть про це знаєте! Це ж його королівські вирази, які стали шедеврами. Тато мав запальний характер, як кожна творча людина. І, бувало, під час занять чи репетицій, коли студенти щось не те зробили або спізнилися на хор, він зопалу видавав свої шедевральні перли! Звичайно, що на Любомира Мирославовича ніхто не ображався – знали, що через дві секунди буря вщухне. Студенти дуже його любили. Коли батько лежав у лікарні, приходили до нього, ставали біля ліжка і казали: «Ви лайте нас, ставте двійки, зрештою, робіть, що хочете, тільки повертайтесь!» У нього стільки ще було нереалізованих планів. Він до останнього не знав про свою хворобу. Ми не хотіли йому казати…
– А як батьки познайомилися?
– У Гуцульському ансамблі пісні і танцю. А в ресторані у Душанбе тато мамі освідчився у коханні. Вони з колективом об’їздили весь СРСР.
– Важко втриматися на плаву українським співакам, котрі співають виключно українською в Україні... Приємно, що ви ні на що не спокусилися і залишилися українською співачкою не лише за національністю, але й за духом.
– Це не є фанатизм – це природно. Я пишаюся, тим, що я – українка. Тут моє коріння. Я була у багатьох країнах світу і хочу сказати, що за своєю красою і ландшафтом Україна є однією з найкрасивіших. Таких земель, як у нас, мабуть, більш ніде нема. Наші Карпати – величні, розкішні! Люди у нас – найщедріші і найщиріші.
Я вірю, що Україна таки заживе слави у світі як вільна, мирна і багата країна.

Довідка

Жанна Боднарук народилася 17 січня, в Івано-Франківську. Згодом разом з батьками переїхала до Галича. Дівчинка розвивалась як талановитий музикант, повторивши моцартівський успіх, – у п’ять років грала на піаніно та співала. Музична школа, училище, консерваторія – таким уявляли творчий шлях батьки щедро обдарованої дівчинки. Але тато – хормейстер та мама – музичний редактор телебачення – ніяк не могли спрогнозувати подальші події в її житті. Першим шоком для них став сміливий вчинок доньки, коли на 4-му курсі музичного училища вона стала солісткою джаз-оркестру. Після академічних вправ, етюдів, фуг і сонат – піаністка заспівала на сцені джаз! Це був шок і для викладачів. Вся справа була в захопленні дівчини джазом, диско, Донною Саммер, «АBBА», «BONEY-М». Результатом цього була перша перемога на Всеукраїнському радіоконкурсі «Нові імена» (1989 р.).
Зоряний час прийшов у 1991 році на другому Всеукраїнському фестивалі «Червона рута», де вона стала найкращою. Згодом, після закінчення Київської державної консерваторії ім. П. І. Чайковського по класу фортепіано, Жанна стає солісткою Державного естрадно-симфонічного оркестру України (1994-96 рр.), бере участь у всіх тодішніх фестивалях, які проводились в Україні, і здобуває перемоги.
У 1992 р. з групою переможців фестивалю «Червона рута» Жанна виїжджає з гастрольним туром до Європи, де пропагує сучасну українську пісню. Відтоді її закордонні гастролі не припиняються.
У 1996 році держава високо оцінила значний творчий внесок артистки в розвиток культури в Україні – їй було присвоєно почесне звання «Заслужений артист України», і урочисто, в Маріїнському палаці, президент України особисто вручив їй цю високу відзнаку.
У 2001 році, під час візиту лідера Китаю Дзянь Дзе Міня, представляла українське мистецтво на офіційному прийомі в Маріїнському палаці. У 2002 році – член журі Першого всеукраїнського конкурсу артистів естради. В 2004 році Жанна Боднарук нагороджена орденом святої великомучениці Варвари другого ступеня за заслуги перед Українською Православною Церквою. З 2005 року – голова журі Всеукраїнського дитячого фестивалю «Пісенний сад». У 2004-2006 рр. – член міжнародного журі фестивалю «Слов’янський базар» у Вітебську.
З 2009 р. Жанна Боднарук – доцент (з наказу) кафедри естрадного співу КНУКіМ. Із 2014 р. – викладач кафедри естрадного співу КВНЗ КОР «Коледж культури і мистецтв». Активно виступає зі сольними концертами на сході України перед бійцями АТО.

Ольга Шутко: «Перед одруженням почала вчити українську. Знала, що розмовлятиму з чоловіком українською, і мої діти – також»

Головний диригент Опери Ґраца Оксана Линів: «Кожен шанс використовувала на всі 100 відсотків»

 

Реклама

© 2006-2011 "Час i Подiї". All Rights Reserved | Chicago Web Design - www.4everstudio.com