The best things in history are accomplished
by people who get “tired of being shoved around”.

Robert A. Heinlein

Продовжуємо розмову про надприродні здібності і війну – а також і політику. Минулого разу ми розпочали розмову про громадську апатію – і зокрема, про політичну апатію.

Причини політичної апатії та нерозважливості можна розглядати з різних сторін. Для нейрофізіологів вона може бути одним із симптомів проблем в роботі різних ділянок мозку, зокрема – префронтальної кори мозку (і так званого «синдрому дефіциту уваги»).
Для дослідників надприродних можливостей політична апатія, особливо з ознаками, скажімо так, політичного мазохізму, може бути одним із симптомів добряче захованих надприродних здібностей піддослідного організму. Особливо якщо цей організм час від часу здатний на неймовірні ривки – котрі змінюються знову періодами апатії.
В який спосіб приховані надприродні здібності роблять з людини покірне теля?
Ми вже цей механізм розглядали неодноразово – однак раніше він був не настільки актуальним – і не поставало такої невідкладної потреби цей механізм відремонтувати. Можна було зробити вигляд, що це не про нас, або «якось минеться»…Тепер чіткіше видно – що не минеться. Треба якось рятуватися. : )

Отже, спробуймо розглянути цей механізм на найпочатковішому рівні людських стосунків.
Стосунки матері й дитини: починаються від повного злиття з мамою. Мама – це весь світ, далі мама – це я. Мамині проблеми дитина відчуває суто на тілесному рівні іноді набагато ліпше, ніж сама мама – саме тому більшість психотерапевтів кажуть, що якщо хворіє дитина – лікування треба починати з мами (і тата, але тато таки трошки далі). Потім приходить розуміння, що мама – окрема людина. Іноді ця думка вкрай несподівана, іноді буває й таке, що вона дуже спізнюється. А потім приходить необхідність процесу сепарації, повного відділення – що особливо яскраво проглядається у підлітковому віці. А вже пізніше стосунки з батьками переростають у діалог дорослих людей – котрі ставляться одне до одного з ніжністю, але й з повагою.
Ну або не переростають… Злам на будь-якій стадії цього процесу може спричинити апатію – і перетворити людину на інфантильне вічне дитя. Але взятися вилазити з цієї апатії і зрозуміти потребу у становленні себе як окремої особистості може тільки сама ця людина. Замість неї ніхто цього не зробить.
Дещо відрізняється механізм у стосунках закоханої пари.

	Кажуть, вміння зливатися з іншою людиною, і при цьому лишатися собою – одне з найвищих магічних мистецтв : )

При взаємній закоханості – під час переходу до близьких стосунків – у обох виникає відчуття повного злиття особистостей і бажання підкоритися другій половинці. Дах зносить – і хочеться не просто підкоритися коханій людині, а  належати їй. І якщо почуття справді взаємні – то ніц поганого в цьому нема, оскільки в другої половинки виникають ті ж самі бажання.

І от тут є два важливих моменти.

Перший – такий стан не може тривати вічно сам по собі. Якщо хисткий баланс не підтримувати – хтось починає більше підкорятися, а хтось – більше командувати.

Другий – такий стан залежить від рівня розвитку обох. Якщо хтось один починає вириватися вперед, а хтось гальмує – баланс починає гойдатися. В одного все ще злиття і покора, а іншому вже все до одного місця. Затримати розвиток обох на місці не вийде ніяк – навіть якщо посадити другу половинку у високу вежу і обнести колючим дротом під напругою.

В теорії людина мала би відстежувати найменші гойдання балансу. Взаємна покірність означає ще й взаємне врахування інтересів другої половинки. Якщо у вас покірність і злиття, а в половинки вже ніякої покірності немає, і ваші інтереси її не цікавлять – значить, пора розлипатися і проводити сепарацію. А там видно буде – наскільки люди стали різними, чи варто зливатися знову, а чи краще розійтися.
Але теорію мало хто читає, та й викладають її навіть спеціалістам з лікування людських душ не завжди. А от на практиці доволі часто людині здається, що весь фокус був у підлеглості. Що якщо ще більше простелитися ганчірочкою під ноги коханій людині, злитися з плінтусом і не висовуватися – тим швидше повернеться кохання.
Однак дуже швидко з’ясовується, що в таких випадках кохану людину ганчірочка починає дратувати, об неї починають витирати ноги – з усіма наслідками.
Але «ганчірочка» може цього не відчувати – попри сильне злиття з об’єктом обожнювання.
В ідеальному варіанті мала би відбуватися сепарація, після якої можливе нове злиття – але це вже буде діалог дорослих людей – з ніжністю, але й з повагою. І ця повага не перешкоджає ні бажанню належати коханій людині, ні бажанню підкорятися їй, ні бажанню враховувати її інтереси.

І чим більше в людини розвинене вміння зливатися з іншою людиною – тим тяжче їй дається думка про сепарацію. Транс підлеглості – відчуття, чимось схоже на наркотичне сп’яніння. І відмовитися від нього тим, хто втрапив на цей гачок – дуже тяжко. Навіть якщо «господар» поводиться дуже жорстко і лупить до переломів кісток і втрати пам’яті.
Людина втрачає логічну послідовність подій – і починає вважати, що саме жорстке командування – то і є причина і необхідна умова щастя. Той момент, що спочатку було більш-менш взаємне злиття, і саме воно і було і причиною наркотичного трансу, і причиною бажання підкорятися, якось з пам’яті вилітає.
Особливо тяжко тим, хто шукає в партнерові маму чи тата, на яких хочеться звалити в аутсортинг функцію мізків. (Ну або натхнення. Працювати не хочеться – то все дружина винна, не надихнула, безсовісна!)

Здається, от ще трохи простелитися килимком – і от воно щастя. Особливе щастя – якщо партнер «пиляє» з причини і без неї. Любить, значить! А власні негативні почуття до «господаря» можна скинути на когось іншого, слабшого. Якщо в людини ще й дуже добрі навички злиття з іншими – ну то феномен, котрий в народі називають «вроками», цвіте і пахне.
А чим більше партнер стелиться килимком – тим більше він дратує. Процес набирає обертів.
Мозок отримує стимуляцію, префронтальна кора активізується – все чудесно. А кому крики і сварки не подобаються – то вони такого кохання не розуміють.
А потім приходить «упс»…

Особистість – це не тільки префронтальна кора, а й мозок взагалі (не беручи до уваги ще й душу, котру мало хто може зважити і виміряти, але таки більш ймовірно, що вона є, ніж нема).
Якщо криву роботу префронтальної кори не виправляти, а намагатися компенсувати сварками, і «підігрівати» з допомогою зовнішніх подразників – то до роботи приходить інший механізм. Специфічні частини префронтальної кори стають гіперактивними й приглушують активність мигдалеподібного тіла, яке регулює соціальні емоції. Співчуття, жалість, розуміння чужого болю.

І «перегріватися» та кора може в обох учасників процесу. Мозок відключає емоції, котрі, власне, і відповідають за людяність. І так з мирного підкаблучника чи каблукотримача людина перетворюється на безжалісного вбивцю, котрий нормально сприймає ідею вбити сусідів задля торжества «русского міра» чи поїхати підзаробити на війні.
Так пояснюють процес дослідники роботи мозку, котрі намагалися зрозуміти, що ж керує людиною, котра з мирного громадянина перетворюється на вбивцю. Для прикладу, можете пошукати роботи американського нейрохірурга Itzhak Fried.

Дослідники надприродних здібностей кажуть, що люди із підвищеним вмінням зливатися з іншими на певному етапі розвитку, якщо не набудуть достатнього морального рівня свідомості, можуть наробити багато халепи і собі й іншим. Якщо тенденція до саморуйнації переважить – то собі. Таким людям вкрай не бажано потрапляти в зону бойових дій – а їх туди тягне. Якщо ж переважить тенденція до руйнування інших… Таке руйнування може бути як безпосередньо помітним – так і суто «магічними» методами – коли людина, на яку спрямована агресія, помирає, і ніхто не бачить, хто ж є причиною смерті. Ну хіба окрім Бога і людей, що мають відповідні таланти.
А всього-на-всього треба було вчасно зрозуміти – не можна весь час лишатися покірним телятком. Треба рости, а інколи і роги показати, і тими рогами когось поганяти – для розминки. А ще краще – відійти і обірвати будь-які контакти з тим, хто хоче зробити з вас килимка або «гавкалку». Просто відійти, вступися, відмовитися від вибухової дози адреналіну – і обірвати будь-які контакти з агресором (з економічними включно) до того часу, поки він не почне поводитися по-людськи. Най його префронтальна кора охолоне. Саме за таким механізмом часто йдуть з дому підлітки – щоб повернутися успішними людьми, з якими розмовлятимуть вже зовсім інакше.

На загальнополітичному рівні то помітно найяскравіше. Нам скільки розказували про те, що покірне телятко добре житиме – а тут виявилося, що 40 млн. покірних телят можуть тільки спостерігати, як якісь там бички гребуть золоті батони золотими лопатами. Як казав класик, найкращі сторінки історії написані саме тими людьми, котрим набридло бути покірним телятком…