Від редакції:
Про злам тисячоліть, війну, моду та відмирання «глянцю» розповідає одна з найвідоміших українських дизайнерів.

У мене, зазвичай, гостюють люди, які є своєрідними маркерами часу. Вони різні ці гості, як розмаїтим та мозаїчним є сам час. Певна річ, що деякі його риси є зараз дуже рельєфними, безкомпромісними та однозначними – країна воює, бореться. Такими ж безкомпромісними й однозначними є особистості, які уособлюють цю мілітарну царину життя спільноти.
Але нам не слід забувати, що життя насправді, як і час, ніколи не стане виповненим, якщо зважати лише на його головні тренди. У багатоманітті, у контрастах, навіть у, на перший погляд, антагонізмах ховається справжній сенс людського буття, справжній смак часу.
Оксана Караванська – відома українська дизайнерка – сьогодні моя співрозмовниця.

–− Отже, яким є наш з Вами час, його основні риси, його визначальні розлами і не менш показові компроміси для дизайнерки Оксани Караванської? Останні кілька років…

– − Я сказала б, що це не останні кілька років. Це – кілька останніх десятків років. Я абсолютно відчуваю себе людиною третього тисячоліття. І думаю, що це те найважливіше, що відбулося зараз із часом. Бо ми всі сильно змінилися власне через те, що це все-таки третє тисячоліття. Це − злам тисячоліть, навіть не століть…

– Так, але ми живемо у контексті конкретної країни, у якій також відбуваються, скажемо так, − епохальні катаклізми… Порівняно з тим тихим болітцем, яке було досі…

– Як там колись Конфуцій казав? «Борони вас, Боже, жити у часи змін». Ну, але ми живемо саме в такий час, і нам треба це просто прийняти. А тихе болітце забути і навчитися жити у третьому тисячолітті.

– Як вчилися Ви?

–  Абсолютно інтуїтивно. Я – людина інтуїції, довіряю своїй інтуїції тисячовідсотково… І якщо мені внутрішній голос підказує, що так треба щось робити, я це роблю. Я не розумію, чому так, і навіть не пояснюю собі… Просто цим живу.

– А що робити людям, які звикли жити минулим? Адаптуватися? Чи доживати віку?

– Якщо вони не встигли призвичаїтися, то їм справді ліпше доживати віку. І не треба себе шарпати і мордувати. Адже їм так комфортніше… А от тим, хто хоче жити активно, щось ще зробити у майбутньому, треба адаптуватися. Бо немає виходу іншого.

– Зараз країна, принаймні добра її половина, одягнута у мілітарний стиль. Кажу так, враховуючи, що Ви – дизайнер. Країна воює… У моді – естетика маршів, естетика камуфляжу.

– Ні, це неправда. У «мілітарі» одягнуті лише військові. Жодного фешену, про що Ви хотіли мене, напевно, запитати, жодних якихось модних тенденцій у стилі «мілітарі» взагалі не існує. Вдягаються у «мілітарі» ті, хто є активними там, на Сході…
Та й взагалі, про що можна говорити у принципі, коли навіть президент досі не назвав це війною? Ми називаємо це антитерористичною операцією.

– Президент – президентом… А як називаєте це Ви?

– Ніхто це не може називати інакше. Бо у нас є певні юридичні моменти… Для себе у душі я називаю… І, гадаю, всі ми знаємо, що це є. Це − боротьба.
Але до цього прив’язувати моду, – бо ж Ви мене запросили як дизайнера, – я б ніколи не насмілилася. І власне з цієї причини у мене була дуже довга пауза в показах, я не робила цього взагалі. Остання моя колекція, показана п’ять років тому, була присвячена Українській повстанській армії. І це була моя остання крапка у будь-яких фешн-віках (у нас так називають Тижні моди). Я просто перестала показувати фешн, хоча робила це, безперечно. Я робила для себе колекції, але не робила з цього шоу. Просто знаю, що дизайнер, який не працює, просто вилітає з обойми, з правил, з графіка.

– Ви сказали, що на показах не слід представляти «мілітарі»…

– … Ні-ні, я мала на увазі, що він не має бути представлений як модний тренд, як модна тенденція. Бо це – неправильно. Така моя думка.

– Ок, а як Ви ставитеся до «мілітарі» в реальному житті?

– Звичайно, негативно. У мене є дорослий син. І, безперечно, я дуже хвилююся, якщо раптом він потрапить у ситуацію, коли доведеться йти на те, що у нас називається не війною, а антитерористичною операцією. Я дуже переживаю. Як кожна нормальна українська мама…
Але ж давайте будемо відвертими. Україна – не єдина у стані «мілітарі» (будемо дотримуватися Вашого визначення). Весь світ зараз у цьому стані. І що робити?

– Ваш рецепт?

– Міняти себе зі середини. Мій рецепт? Це, мабуть, не мій рецепт. Колись Митрополит Андрей Шептицький казав, що треба починати з себе. Зрештою, це було казано задовго до Владики… Почати зі себе і робити свою справу добре. Бути позитивним. Бо коли ти несеш позитив, виконуєш свою справу і не лізеш туди, де нічого не тямиш, то, напевне, у світі приховані механізми зійдуться в одну купку.

– Тепер поговорімо про моду. Оскільки дизайнери – дуже рідкісні гості у мене, то хотів би дізнатися (а разом зі мною, не сумніваюся, і читачі) про основні тенденції не тільки в Україні, а й у світі.

– Напевно, я Вас розчарую. Дякувати Богові, Україна вийшла на світовий рівень, тобто глобальні тенденції в Україні також присутні. Отож нині, поклавши руку на серце, можна абсолютно щиро сказати, що українська мода є також і світовою модою. Бо вона вже у тенденції…
Мода взагалі – дівчина дуже мінлива, дуже залежна, дуже соціальна. Зараз це втілюється у бажанні всіх бути у «глянці», тобто у тому, що їм «впарюють» у мізки років так зо п’ятнадцять. Фешн-індустрія переконує, що треба бути красивою, худою, тонкою, без жодного прища на обличчі, без усіляких залишків волосся, з манікюрами-педикюрами. Ось тоді ти – крута. Але це – індустрія насправді. Тому мені особисто говорити про сьогоднішню моду у світі дуже складно, бо мода – це бізнес.

– Ви згадали про прагнення «глянцю». Як воно поєднується в нашій країні з архаїкою, з брудом війни, і з певною відсталістю певних прошарків населення?

– О, повірте мені, що в Африці не менш відсталі прошарки населення. Але, рівно ж, вони є рабами «глянцю». Бо він – неминучість. Щоправда, я так передбачаю, відімре дуже швидко. Бо інші ґаджети (інстаграм тощо) набагато цікавіші й швидші. «Глянець» передбачає певний процес: треба зробити фото, обробити його, вкласти у журнал і видати його. Тому оця історія «глянцю» і його впливу на наші мізки закінчується.
Тим не менш, це – страшна штука. За впливом вона однакова – що в Америці, що в Африці, що в Україні. На жаль, є певний прошарок, ба – навіть не прошарок, а величезна частина жіночого населення (зрештою, й чоловічого), залежна від «глянцю» сьогодні.
Але… «Глянець» мотивує, і у цьому є навіть позитив. Якщо там пишуть про розумні речі (а не про обов’язок сидіння на маразматичних дієтах, або доконечне використання тільки конкретних кремів), про те, що слід займатися спортом, читати певні книжки, ходити на певні фільми. Якщо це правильний «глянець», то це не найгірша історія.

– Я зауважив, що Ви часто повертаєтеся до джерел. Скажіть, будь ласка, чи довго можна «їхати» на фольку, етно?

– А, тобто Ви мене звинуватили, що я «їду» на фольку? Дякую… Але хочу Вам сказати таке…

– Це зовсім не звинувачення…

– …Це звинувачення, повірте мені. Я не знаю, хто «їде» на фольку, це їхні приватні речі, і тоді Вам треба говорити з іншими дизайнерами.
Я ніколи не була етно- чи фольк-дизайнером. Навпаки, з перших кроків в українській модній індустрії − ще з 90-х років, завжди вважала, що дизайнер не має права зупинятися на чомусь одному. Але дотримувалася однієї тенденції (бо кожен художник, кожен дизайнер має певні інспірації, надихається чимось. Хтось – африканськими мотивами, хтось – космосом).
Для мене принципово і концептуально мати натхнення в українському. Чи це історія, чи це художники-авангардисти-бойчукісти (зокрема, й Казимир Малевич), але українське. В ньому корені мого натхнення. Напевно, тому що я розмовляла українською мовою, у Києві мені виготовили «бірку» − «етно-дизайнер».
Хочу Вам сказати, що на цьому фольку, етно, на наших коренях, на наших джерелах, на нашій історії можна «їхати» все життя. Бо багатших і глибших корінь, ніж ті, що дає нам наша земля, певно, немає і не буде. І я на цьому «їду» вже дуже багато років, і не соромлюся того. І на сучасності також… Бо де ще є золоті пекторалі, Трипілля, Леся Українка, Андрухович? Тільки цим я можу бути цікавою у світі. Там кожен має свою історію. І навіщо мені везти у світ те, що вони вже бачили? Краще я покажу їм те, чого вони не бачили. Тож я буду «їхати» на цьому все життя, і дуже пишатимуся цим.
А ті, хто їде на «голому фольку», хай скажуть, скільки можна на ньому «їхати».

– Поговорімо про бізнес. Ви – успішний підприємець?

– Я успішний дизайнер…

– Але у Вас поєднуються ці дві речі…

– Просто колись у школі я дуже добре знала математику.

– То скажіть мені, як поєднати високу творчість і голу арифметику бізнесу?

– Чесно? Робити щиро. Я говоритиму про бізнес і арифметику власне Оксани Караванської.
Скільки разів я пробувала вирахувати якусь середню статистику того, що би могло продаватися, а, значить, створити таку модель одягу, яка могла б підійти для середньостатистичної людини, і це було завжди невдало.
І тільки тоді, коли я робила те, що вважала за потрібне, щиро робила, воно завжди мало успіх.
Такою є моя модель бізнесу. Бути чесною у тому, що роблю.

– Це – одна з рис, які формують успішну людину?

– Найголовніше, на жаль, не риси. Має бути отака малесенька дрібочка везіння. І без цього ніяк. Я маю знайти себе у тому місці, у той час, у ту мить, коли мені має пощастити.
Бо в Україні та поза Україною є чимало дуже талановитих людей, які не потрапили туди, де треба. Я вчилася в Академії мистецтв і на курсі було щонайменше 32 студенти. І так вийшло, що з мого курсу тільки Оксана Караванська стала успішною… Тому я ніколи не відкидаю факт малесенького. Ні, не малесенького, а правильного, везіння, яке передусім сприяє успіху. І немає на те ради…
Друге – любов до праці. Можеш мати величезний талант, мільярд складових успіху і фарт і бути у тому місці, де треба, але не зрушиш з місця. Бо ти – лінивий.
Оце все має скластися докупи: трішки таланту, трішки успіху і… працездатність.

– Тепер поговорімо про жінку. Ваш концепт української жінки третього тисячоліття?

– Не тільки жінки, напевно, взагалі – людини… Так зірки стали, що нам нарешті дано шанс відкрити у собі можливості, про які зазвичай кажуть, що ми використовуємо їх щойно на сім відсотків. Так от, час для того, щоб довести ці відсотки бодай до тридцяти. Це стосується усього людства. Економічний, технологічний, інтелектуальний розвиток сягнув такого рівня, коли людина має час і здатна до самовідкриття. Бо має всі підстави: каву варить машина, півтори секунди − і у світі тебе вже усі чують, можливості переміщення – будь ласка, долетиш за лічені години у будь-яку точку земної кулі. Минуле століття забезпечило нам повну зручність фізичного існування.
Тепер справа за нами: чи можемо себе відкрити на рівні використання наших можливостей? Бо поодинокі люди користувалися цим ще багато століть тому, а ми тепер усі стоїмо на цьому порозі.
І (я не хочу Вас образити), але невипадково все починалося з жінки. Я гадаю, що роль жінки третього тисячоліття – не тільки відкрити у собі всі таланти і можливості, а й дати можливість чоловікові теж їх проявити. Матріархат у жодному разі не повернеться, я не думаю, що до цього дійде (сміється), бо ми − рівноправні, але інтуїція значно сильніше розвинута саме у жінок.

– Якщо ми вже почали про майбутнє, то я традиційно для моїх розмов запитаю Вас про мрію.

– Я не мрійниця… Я − реалістка. Взагалі не мрію. Я ставлю мету і йду до неї. Мрія – це ілюзія. Не люблю ілюзій. Я живу тим, що мені дає нинішній день. Завтра буде інший день й інші завдання.
А взагалі… Це – не мрія, це те, чим живу тепер. Мені хочеться дарувати людям радість, мені тоді добре. Це дуже класно. У мене це вже виходить, і я хочу, щоб воно не припинялося. І тому мріяти про щось вище немає сенсу.

Довідка
Оксана Олегівна Караванська народилася 16 квітня 1966 року у Львові. Знана українська модельєрка. Випускниця Львівської академії мистецтв.
1996 року стала фіналісткою конкурсу Alta-Moda, де головою журі був П’єр Карден.
1997-го − відкрила авторський бутик, перший в Україні.
2001-го − отримала звання «Найкращий стиліст року» в галузі кліпмейкерства.
2002 рік − здобула Гран-прі «Кришталевий силует» за найкращу сукню року.
Заміжня, чоловік Богдан Левчук, бізнесмен. Виховують двох дітей − Святослава і Марічку.
2015-го − у видавництві «Старого Ле­ва» побачила світ книга Оксани Караванської «Стильна книжка для панянки» в оформленні Анастасії Стефурак.