Марія Степанівна Ілійчук. Прожила майже 90 років
	Кадр із фільму «Тіні забутих предків». Марія Ілійчук (справа) тримає під руку Іванка, виводячи до Палагни
	Кадр із фільму «Тіні забутих предків». Марія Ілійчук (зліва) тримає за руку Палагну
	Актори-аматори, які знімались у фільмі «Тіні…», приїхали  на озвучення фільму. З актором Спартаком Багашвілі (Юра)
	Кадр із фільму «Камінна душа». Марія Ілійчук сидить (зліва) поруч з головною героїнею фільму попадею Марусею (Марина Могилевська)
	Кадр із фільму «Камінна душа». Весілля Юріштана і Катерини. Марія Ілійчук – друга зліва від Катерини
	Танцювальний колектив «Чорногора» після виступу у Станіславові (1935 р.). На світлині Марія Ілійчук поруч з Ярославом Чуперчуком у першому ряду, в центрі
	Кадр із фільму «Анничка». В центрі – головна героїня актриса Любов Румянцева, зліва – Марія Ілійчук
	Марія Ілійчук із двоюрідним братом Іваном у Станіславові після виступу у складі танцювального колективу «Чорногора» (1935 р.)
	Любов Румянцева, актриса з Білорусі, виконавиця головної ролі у фільмі «Анничка». (Світлина подарована Марії Ілійчук з підписом «Моїй гуцульській матері»)
	Ґаздині з Жаб’я. Марія Ілійчук (у центрі) зі своїми кумами Варварою і Гафією

У Верховинському районі, Івано-Франківської області, у радянські часи було знято кілька художніх фільмів, які набули шаленої популярності не лише в колишньому СРСР, а й у всьому світі. У цих фільмах було яскраво відображено справжність, унікальність, оригінальність гуцулів.

Ці фільми облетіли весь світ і зібрали мільйони глядачів. А фільм «Тіні забутих предків» став настільки популярним, що у 2013 році у Верховині був заснований кіномистецький фестиваль «Тіні забутих предків».

Цінність фільмів, які знімалися на Гуцульщині, полягає не лише в якісному підборі талановитих і професійних акторів, а ще й у тому, що у зйомках фільмів активну участь брали місцеві мешканці. А гуцули, як відомо, є вродженими акторами. Цей талант ще понад 100 років тому зауважив засновник феноменального явища – «Гуцульського театру» – Гнат Хоткевич. Зауважив потенційний акторський талант і акторську майстерність гуцулів кожен режисер знятого фільму.

Коли йдеться про гуцульські фільми, то вони одразу асоціюються з такими відомим іменами, як Сергій Параджанов, Іван Миколайчук, Богдан Ступка, Любов Румянцева… Але, згадуючи головних акторів-професіоналів, не часто згадуємо акторів-аматорів, без яких не було б таких колоритних фільмів. Серед них – талановита гуцулка, акторка-аматорка з Верховини Ілійчук (Недоходюк) Марія Степанівна, котра знялася у чотирьох фільмах: «Олекса Довбуш», «Тіні забутих предків», «Анничка» і «Камінна душа». Минулої весни минуло 100 років з дня народження і 10 років із дня смерті цієї акторки. Крім Марії Степанівни, у вищеназваних фільмах знімалася вся її родина, зокрема, онучка Світлана Копитко-Ілійчук, котра записала спогади своєї бабці і поділилася ними спеціально для газети «Час і Події».

Життя цієї талановитої жінки теж було драматичним. Ілійчук Марія Степанівна (Юрцанова) народилася 24 квітня 1916 року в селі Устєріки, Верховинського району. Мама, Недоходюк Олена, була ткалею і прядильницею. Батько, Недоходюк Степан, був ткачем. Було ще три сестри: Василина, Анна, Олена і брат Петро. До школи ходила у рідне село, де навчання проводилося українською і польською. Після 2 класу мама забрала зі школи, бо треба було доглядати дитину старшої сестри Василини, яка померла молодою. Пізніше пішла на службу до панів Вацека і Дзіди Мосьо. Від мами навчилася прясти, а від сусідки – вишивати. Батько мав невеликий магазин, де продавав тютюн, мило, сірники... Коли поляки прийшли все це забирати, батько чинив опір і був жорстоко побитий. Захворів і згодом помер. Марії тоді було три тижні. Поляки забрали від сиріт корову, коня, солонину і залишили вдову з 5-ма дітьми без нічого. У 1937 році Марія Степанівна вийшла заміж, аби легше прожити. Спочатку жили в Устєріках, а в 1944 році переїхали до Верховини. У 1948 році збудували маленьку хатину, а в 1959 розбудували на більшу.

Марія Ілійчук народила трьох синів. Один з них помер у дитинстві. Залишилися Михайло і молодший Василь. Старший Михайло, котрий був міліціонером, трагічно загинув в автокатастрофі у 1981 році, осиротивши двох доньок. Молодший син Василь мешкав у Верховині. Батько двох дітей – Світлани та Віктора.

Протягом 12 років Марія Степанівна працювала прибиральницею у райкомі, потім рік у поліклініці санітаркою і паралельно прибиральницею у райсоюзі. Пізніше, 24 роки, – у школі-інтернаті кухаркою і на пральні. Вийшовши на пенсію, працювала кухаркою у школі і на весіллях.

У 1958-1959 роках у Верховині знімали фільм «Олекса Довбуш». До Верховини приїхала знімальна група й одразу пішла до селищного голови, щоб той допоміг підібрати людей, які були пов’язані з якоюсь творчістю. Оскільки Марія Ілійчук разом з чоловіком була учасником ансамблю «Чорногора» Шинкарука (намісника Ярослава Чуперчука), то їх взяли першими. Знімався також у фільмі і сам Ярослав Чуперчук. Спочатку був огляд танців, співу, а потім відбирали учасників для фільму. Марія Ілійчук знімалася в деяких епізодичних ролях. Усі жінки на зйомках повинні були бути пов’язаними у перемітки. На жаль, уже ніхто тоді не вмів цього робити, тільки Марія Степанівна ще пам’ятала, а колись, бувало, після шлюбу священики не впускали до церкви жінок до виводу без перемітки.

«Баба Марічка добре пам’ятала режисера фільму Віктора Іванова й артиста Кочеткова, який був одягнений у червоний стрій», – розповідає онучка Світлана. Пригадувала, що у Космачі знімали сцену, коли вбили 7-х братів-опришків. У Жаб’ївськім Потоці у Верховині знімали епізод, коли Довбуш повертає людям їхню худобу. А ще бабі Марічці довелося приповідати над убитими опришками. Але вона якраз уміла добре це робити. Також у Жаб’ївськім Потоці знімали сцену, коли Довбуш задрімав, а Дзвінка (Наталя Наум) тримала його голову на колінах і вкрала в нього золоту волосину, якою пізніше убивця Довбуша, Штефан, наладував пістоль. Із приємністю пригадувала, коли їхали, а потім ішли пішки на гору Попіван, де знімали похорон Довбуша. Коли вже показували кіно, то всі були дуже обурені, що воно було російською мовою і що Дзвінку там називали Марічкою».

Найбільше Марія Степанівна «засвітилася» у фільмі «Тіні забутих предків», який знімали у 1963-64 роках у Верховині та деяких селах району. Вона була дуже горда з того. Коли розповідала про цей фільм, то не казала, що знімалася в ньому, а лише: «Я знімала «Тіні». Особливо цим апелювала, коли з кимось сварилася... Тоді на зйомки фільму вже приїхав режисер Сергій Параджанов. Маючи досвід, як поводитися перед камерою і виконувати вимоги режисера, – згадувала Марія Ілійчук, – я знову пішла на зйомки.

У моїй хаті тоді проживали Тетяна Бестаєва (Палагна) і Л. Кустова (помічник режисера). Часто приходили в гості після зйомок Володимир Луговський, Сергій Параджанов, Леонід Єнгібаров, М. Гороховський та інші актори. Найбільше довелося спілкуватися з Параджановим. Він був дуже щирим і добрим. Поважав наші традиції». Марія Ілійчук пригадувала випадок у Космачі у церкві: «Коли вже зняли, як Іванів тато сміється з багача Гутинюка, то всі захотіли їсти. У церкві служби не було, і ми посідали на підлогу і розклали свої наїдки. А Параджанов прийшов до нас і не дозволив їсти, сказавши, що треба вийти надвір і там їсти. Краще за нас самих поважав наші святині».

У перерві між зйомками С. Параджанов розповідав гуцулам про О. Довженка, ким він був і як створилася студія його імені. Розмовляв російською, а гуцули – гуцульською, але порозуміння знаходили легко.

Марія Степанівна часто любила згадувати про Івана Миколайчука: «Ми дуже любили Миколайчука. Називали його «наш Іванко». Він був дуже гарним, талановитим, приємним і простим. Я ніколи не бачила його сердитим. Він не мав почуття зверхності і зіркової хвороби. Ми всі були закохані в нього. Параджанов також його любив. Коли Іван втратив Марічку і його там зробили таким нещасним, коли прав свій одяг у крижаній воді, коли обідраний грів руки біля свічок у каплиці Бабієвої церкви, то ми забували, що це кіно, сприймали за правду і навіть плакали за Іваном».

Згадувала також про актора Леоніда Єнгібарова, коли він носив дрова у стайню, як уміло виконував роль німого: «Це було на полонині, – розповідала Марія Степанівна. Там знімали епізод, коли Ласкурійчук Анна та Сорюк Євдоха миють Івана у цебрі, а я сиджу на лавиці та й пряду куделю. А у корчмі Анна Ласкурійчук вдавала, що грає на скрипці, хоча насправді вона не вміла грати, лиш водила смичком по струнах».

Лариса Кадочникова, яка грала роль Марічки, бувало, не раз у перервах між зйомками посилала Марію Степанівну за продуктами у магазин. Вони любили посидіти втрьох: Г. Якутович, Л. Кадочникова та І. Миколайчук. Актори приходили, знімали шпаргат на печі і смажили шашлики. Дуже любили деруни, які смажила для них Марія Степанівна.

«Кадочникова часто їздила у Москву і звідти привозила верховинцям різні речі, про які її просили, – згадувала Марія Степанівна. У Бистриці знімали епізод, коли Марічка йде по кладці, а ми перемо на ріці та й кричимо: «А єк спала, Марічко?», а баба Гараджучка мацає її за живіт та й з насмішкою запитує: «А шо в тебе тут ківаїтси?». У «Тінях…» я також зав’єзувала жінок по-жєб’ївські: літної пори у «колачь», а зимової – у «ґуші»... Коли треба було знімати епізод, в якому Палагна йде гола ворожити, то Параджанов хотів для дубляжу взяти якусь молоду жінку з Верховини. Але жодна не погодилася, хоча платив 25 рублів, що на той час були немалі гроші. Довелося таки взяти когось з акторів. Із приємністю пригадує епізод, коли Івана вбирали до шлюбу, зав’язали очі і вели під руки до Палагни.

Після зйомок фільму Марія Ілійчук тричі їздила до Києва на озвучення фільму. Крім неї, було ще 11 гуцулів з Верховини.

«Ми були у Параджанова вдома. Він мешкав на 4-му поверсі сам. Казали, що тоді вже був розлучений із дружиною. Були у Києві 2 місяці. Марія Сорючка попередила нас, аби ми не признавалися, коли нам щось у його хаті сподобається, бо він то подарує, бо ж він вірменин, і в них така традиція, що треба віддавати гостеві все, що йому сподобається. І хоч у хаті було багато гарних речей, ми не подавали вигляду, що то нам подобається».

У Києві верховинські гості жили по різних квартирах, але щодня приходили на студію О. Довженка. Щоранку С. Параджанов зустрічав їх і запитував, як спалося. Часто водив на екскурсії по історичних місцях Києва. Він єдиний, хто дбав про гостей і часто про все радився. Прислухався до думки гуцулів. Марія Ілійчук розповідала: «Ми з Миколою Шатрюком із Криворівні озвучували майже всіх акторів гуцульською, співали тих співанок, що треба було.

Але, здебільшого, співанки виконувала одна жінка з Космача, і це її голос у кіно та голос Шатрюка у співанках. В інших сценах та епізодах чути мій голос та голос старої Явдохи Храпчучки, коли вона каже: «До чого їго та любов довела!»

Нам було дуже цікаво зніматися у цьому фільмі, тим більше, ми ще тоді були молодші і навіть не могли сподіватися, що фільм матиме такий шалений успіх, і що ми, прості гуцули, потрапимо в історію України. Пригадую, що І. Миколайчук у своєму листі до Петра Венгрина з Криворівні написав, що фільм продали у США за великі гроші і що він мав там величезний успіх».

У 1968 році у Верховині знімали фільм «Анничка». Марія Ілійчук знову була запрошена на зйомки у масовці. У її хаті жила актриса Любов Румянцева, виконавиця головної ролі – Аннички. А з нею мешкала ще одна акторка Ніна (актриса Нінель Жуковська, у титрах – Н. Козловська), котра виконувала роль їмості Серафими, тобто, поліцайки... Фільм знімали, здебільшого, у Жаб’ївськім Потоці, у старій хаті-ґражді Анни Ласкурійчук (у 2016 році в цій хаті створили музей фільму «Анничка»). Знімав фільм режисер Борис Івченко. Марія Степанівна тоді овдовіла, і цей фільм давав їй добрий заробіток.

Мабуть, глядачі добре пам’ятають епізод з «Аннички», коли Роман (Іван Миколайчук) на своєму весіллі б’є по обличчі поліцайку Серафиму після її слів: «Розстрілювати – не завжди свинство. Часто це – корисна робота. Пан Роман це добре знає!» Насправді це не була імітація, як буває у кіно. Миколайчук у кількох дублях таки надавав їй справжніх добрячих ляпасів. А в чому була причина? Разом з Любою Румянцевою у будинку пані Марії проживала і Нінель Жуковська (поліцайка Серафима у фільмі). Так ось, вона написала лист чоловікові актриси, що вона (Люба), нібито, як кажуть на Гуцульщині, «не чужа» з Іваном Миколайчуком... Великим здивуванням для Марії Ілійчук було, коли одного ранку побачила на порозі своєї хати молодика, який назвався чоловіком Люби і приїхав аж з Білорусі. Марія Степанівна розповіла йому, як насправді все було, і що той лист є наклепом (звичайні жіночі заздрощі). Чоловік Віри, Іван, побув у Верховині три дні, зустрівся з Іваном Миколайчуком і показав йому того листа... Марія Степанівна не могла натішитися тим ляпасом. Не раз казала: «Я взяла її на квартиру, а вона, гадина, таке вчинила». А Любов Румянцева залишила Марії Ілійчук на згадку своє фото з підписом «Моїй гуцульській матері» з вдячністю за опіку...

Найбільше Марія Ілійчук любила фільм «Анничка», бо на початку фільму, в короткому епізоді у Дземброні, знімався її старший син, Михайло, котрого вона все життя ніжно називала Місьом. Він загинув у автомобільній аварії у 1981 році, а на екрані родина завжди бачить його молодим і живим. Молодший син, Василь, теж знімався там у масовій сцені, а саме, де німецькі солдати бігають з вівчарками... І коли Василь Ілійчук з товаришем отак у німецькій формі зайшли до якоїсь хати напитися води, то жінка мало не кинула у них горщиком з картоплею, який саме вибирала з печі... Настільки вони були схожими на справжніх німецьких солдатів, передусім, син Марії Ілійчук – високий натуральний блондин зі синіми очима...

У 1988 році у Верховинському районі знімали фільм за Гнатом Хоткевичем «Камінна душа». Участь у цьому фільмі брала не лише Марія Степанівна, але й її невістка Ганна Онуфріївна, онуки Світлана і Віктор. Пані Світлана тоді якраз закінчувала школу. Ганна Онуфріївна знімалася в ролі корчмарихи.

Дівчатам, у котрих було коротке волосся, зав’язували хустки, а в кого були коси, то вплітали уплітки.

«Мене дуже вразило, – пригадує Світлана Копитко-Ілійчук, – що в кіностудії Довженка була така багата колекція гуцульського одягу. Весь реквізит до фільму «Камінна душа» розмістили у Верховині, в Будинку культури. Коли свого часу С. Параджанов знімав «Тіні...», то місцеві гуцули на зйомки приходили у своєму одязі, а тут усе підбирали кожному акторові масовки... Для мене цей фільм був дуже цікавий тим, що в ньому знімалися відомі актори: Костянтин Степанков, Богдан Ступка і його син Остап, Анатолій Хостікоєв та брати Бенюки. Пригадую, що Богдан Бенюк грав опришка, а Петро – священика, за котрого Маруся вийшла заміж. Знімалася у фільмі також ще юна Марина Могилевська... На той час вона не була актрисою і навіть не вчилася у профільному закладі, а, здається, у торговельному технікумі. Та оскільки була дуже красива і підходила по фактурі, її взяли на проби і затвердили на головну жіночу роль –  їмості Марусі... Але вона якось не дуже до того признається, а зараз мешкає в Росії... Інша справа з Олексієм Горбуновим, актором неймовірно талановитим. Надзвичайно популярний у Росії, він повернувся в Україну після анексії Криму. Тим більше, він не рівня Могилевській.

«Пам’ятаю, – продовжує пані Світлана, – як ми їздили на зйомки сцени, коли пан Гердлічка (Ігор Слобідський) свариться з Юріштаном (останнього грав Олексій Горбунов) і кричав: «То оце є і пан отаман? А ригав би пес такими отаманами!» Почалися зйомки, перший дубль, другий, третій... Та чомусь режисерові Станіславу Клименкові не подобається. Я нарахувала 15 дублів! Нарешті О. Горбунов (Юріштан) розізлився, жбурнув у того Гердлічку рушницею, і тоді Станіслав Клименко вигукнув: «Стоп! Знято».

«Під час цих зйомок я зробила для себе велике відкриття, – каже пані Світлана. До того, коли побачила процес зйомок «Камінної душі» зсередини, я думала, що фільм знімається від початку і до кінця так, як демонструється. А тут я відкрила для себе, що зовсім не почергово, і все монтується. Це мене навіть трохи розчарувало в той час. Тоді ж я побачила, яка ж то важка праця зніматись у фільмі, бо здається, що став собі і зіграв... Також було дуже цікаво спостерігати, як працюють гримери – шрами і криваві рани в акторів, що грали опришків, були немов справжні...

На жаль, багато знятих сцен не ввійшли у фільм. От як та, де моя мама грала корчмариху... у фільмі залишився тільки малесенький епізод. Знімали то у Кривополі, в колибі. А пізніше, після прем’єри у Києві, з’ясувалося, що знятого матеріалу на одну серію було забагато, а на дві – замало».

Після зйомок фільму (у березні 1989 року) усіх його учасників з Верховини запросили до Києва на прем’єру «Камінної душі» у Будинок кіно. Влаштували екскурсію на студію імені О. Довженка.

«Після прем’єри фільму, – пригадує пані Світлана, – усіх нас, гостей з Верховини, запросили на бенкет з акторами. Був би в мене тоді фотоапарат! Я була трохи сором’язлива і не наважувалася підходити до акторів за автографами і попросила це зробити свого брата Вітю. Він ходив із блокнотом і збирав їх. Мене тоді дуже вразило, що Марина Могилевська трохи випила (все ж таки, перший успіх) і коли Вітя пішов по автограф, то зі словами «Вітю, дякую, що ви прийшли!» аж повисла на ньому, змусивши брата почервоніти... А я в той вечір познайомилась з Олексієм Горбуновим. Мене йому представила моя мама. Його гра у фільмі вразила мене найбільше...»

Коли в дитинстві Світлану запитували, чия вона дитина і чули у відповідь, що Марійки Ілійчучки онучка, то одразу був радісний вигук, бо всі знали цю жінку як добру весільну кухарку і актрису-аматорку.

«Я дуже любила малою сидіти в баби на печі, – пригадує пані Світлана. У сезон весіль, по понеділках, до бабці приходили люди і запрошували куховарити. Бабця, пригадую, тій людині з пам’яті диктувала кількість потрібних продуктів. У вівторок вона йшла куховарити і поверталася аж наступного понеділка зранку. Пізніше залишила після себе на заміну двох жінок, яких добре навчила справи весільної кухарки.

А ще Марія Степанівна дуже добре зналася на гуцульській народній медицині і примовляннях. Уміла знімати вроки і, як кажуть у Жаб’ю, «палити ружу» (лікувати рожисте запалення шкіри – бешиху).

«Бабця клала жінку на лавицю, обличчя накривала червоною запаскою і спалювала 9 кілець повісма, – пригадує процедури бабці Марії пані Світлана. З віком все більше і більше молилася. Щонеділі і у всі релігійні свята відвідувала богослужіння у селах Ільці, Криворівня і Красноїлля, доки не збудували церкву у Верховині. До речі, під час будівництва церкви бабця варила майстрам їжу. Люди часто приходили до бабці по допомогу в різних потребах, тоді вона «разувала», тобто, кожної нової суботи місяця не їла з метою певної пожертви...»

Фото зі сімейного архіву родини Ілійчуків