Добре відома нашим читачам поетеса і перекладачка Наталя Трохим нещодавно відкрила нову сторінку у своєму житті – і в Україні з’явилося видавництво «Джезва». Серед книг нового видавництва – і «Львівські Віршики» для маленьких читачів. Про те, як діти сприймають поезію, іноземні мови та ситуацію в країні – розмова з Наталкою.

– Наталю, ви – одна з небагатьох, хто зумів поєднати у собі і перекладача, і поетесу, і тепер – ще й видавчиню. Чи хотілось би вам щось у житті змінити?

– Я частенько думала про це раніше. Коли озираюсь у минуле, єдине, що хотілось би зробити інакше (і це не стосується моїх професійних кроків) – бути добрішою, теплішою, щедрішою до своїх близьких, до мами, до тата. Тепер я вже не сприймала б їхню турботу як щось належне. Я б дарувала їм більше часу. Річ у тім, що для мене діти – центр всесвіту, найважливіше в житті, я завжди дітей обороняла і захищала в міру сил – від всього світу, і від дідуся з бабусею теж. І часто, захищаючи інтереси дітей і віддаючи їм свій час і зусилля, по суті, обділяла й ображала батьків, яким також була потрібна. Нічого змінити вже неможливо, тому стараюсь якось це пояснити дітям. Бо насправді дуже багато проблем виникає не через брак любові, а через брак розуміння.
Діти, до прикладу, дуже часто вбивають надії своїх родичів, абсолютно над цим не задумуючись і не вважаючи, що це так.
Вони роблять це не зі зла, а тому що в них – інший світ. Дуже важливо налагодити місточок між цими світами. Налаштувати довіру. Коли я кажу дитині: «Ти мене не розумієш», – треба, щоб дитина була готова погодитися з цим. Важливо, щоб діти сприймали ці речі серйозно. Над своїм авторитетом мусить працювати кожен з батьків. А любов є зроду. Діти – це ж джерела безумовної, безмежної любові. Вони готові любити всіх ні за що. Просто так. Тільки тому, що ти є. І ти можеш нічого доброго цій дитині не зробити, але вона все одно тебе любитиме. І це треба сприймати як подарунок.

– Ваші батьки у дитинстві якось спряли тому, аби ви почали вчити мови?

– Не спеціально. Я просто вчилася в дуже хорошій школі – № 3, у Хмельницькому. У нас була чудова викладачка англійської мови Євгенія Мойсеївна. Батьки завжди підтримували мене в усіх моїх починаннях. Коли я вчила мову в школі, мені купили англійські платівки.
Для мене завжди дуже багато важив звук. Я – людина не дуже артистична. Мені складно відтворювати щось самій, з уяви. І значно легше, коли я це чую. Це мені дуже допомогло. Батьки мої були дуже щедрими. Мама була дуже вимогливою. Тато, натомість, – дуже вирозумілим і поблажливим.
У дитинстві дуже важливо, щоб тебе оточувала атмосфера любові. І ось це було. Хоча ми зі сестрою були далеко не янголи. Атмосфера любові дуже допомагає людині прийняти це життя, яким би воно не виявилось. Адже дитинство й, особливо, юність – це дуже драматичні періоди. Тому так важливо мати цей запас любові всередині себе.

– Мабуть, ви самі обрали свій фах?

– Не зовсім так. Я була занадто слухняною дитиною. І це я маю собі за зле, що ніколи не наважувалася сказати, що те і те я не робитиму. Я батьків дуже любила, особливо, маму. Страшенно. Мама була для мене найвищим авторитетом. Я її не сміла засмутити.
Я знала, що батьки хочуть, щоб я була лікарем. І я готова була стати лікарем, тому що цього хочуть батьки. Насправді це могло б справдитись, але не в нашій системі. Бо в українській лікарні від простого лікаря, за яким ніхто не стоїть, майже нічого не залежить. Тому, коли наприкінці третього курсу виявилось, що в мене буде друга дитина, я дуже зраділа і з чистою совістю пішла звідти геть. Батьки сприйняли це як трагедію. Це був найважливіший вчинок, який мої батьки так і не змогли зрозуміти ніколи.

– Згодом ви пішли у журналістику. Ситуація в українській журналістиці, м’яко кажучи, теж далека від ідеалу.

– Я розумію, що журналістика – це дуже важливо. Але коли в тебе на руках вмирає людина – це зовсім інший рівень відповідальності. Тому в медицині все незрівнянно драматичніше.
На той час я керувала літературно-перекладацькою студією в школі, тож вища гуманітарна освіта була мені необхідна. Але вийшло так, що, коли я закінчила навчання, мене залишили на кафедрі. І я кілька років викладала в університеті теорію літератури і порівняльну стилістику. Проте, ситуація, коли студент у кишені має грошей більше, ніж викладач заробляє за місяць, підриває авторитет викладача. Тому ти маєш бути непомильним, непідкупним. Тобто, ти маєш бути вищим від студента на багато голів у всіх сенсах. Я тут кажу не про якусь пиху.
Не важливо, як студент тебе сприймає. Але перед собою ти маєш бути чесним. Не може бути й мови про хабарі! Чи про те, щоб ставитися до справи безпринципно, чи щоб ставити людині оцінки ні за що. Серед студентів є такі, які вважають, що оскільки вони мають впливових батьків, то всі мусять поставити їм добру оцінку. Проте, існує якийсь мінімум знань, необхідних для певного фаху.
І якщо студент категорично заперечує необхідність цих знань, то мені нема про що з ним говорити. А якщо кафедра «на талоні» ставить цій людині замість «двійки», до прикладу, «четвірку», то мені нема що робити в такому закладі.

– Наталю, розкажіть про те, що вам вдається якнайкраще – переклад. Художній переклад – це також у певному сенсі творчість?

– Звичайно, це – творчість.
Починала я перекладати ще на фірмі «Інтернет-Україна». Перекладала з англійської українською іноді 13 текстів на день!
Також я організувала дитячу літературно-перекладацьку студію при львівській школі № 100. Там вчилися мої діти. На студії ми читали цікаві і нескладні тексти англійською, польською і чеською мовами, перекладали їх. Було багато талановитих дітей. І навіть геніальних.
Хтось сказав, що перекладач – це найкращий читач, а переклад – це найретельніший спосіб читання. Дітей цей спосіб читання і перекладу навчив уважно ставитися до кожної літери, не вірити позірній схожості, розрізняти сенси. В дитинстві відкривати такі речі – дуже важливо, тому що це дає налаштування назавжди.
Згодом студія перебралася у школу № 99. Там ми організували перший львівський обласний фестиваль художнього перекладу.

– Дуже хороша ідея!

– Ідея хороша, але у нас все псує система. Ідея була хорошою, поки не долучилися бюрократичні структури з їхніми формальними вимогами і рознарядками у школи.
Я спостерігаю за цими дітьми, які вже виросли. У них немає проблем з розумінням текстів. Насправді, перекладаючи, вони навчаються значно більше. Вони вчаться проникати у глибини тексту, відшуковувати приховане.

– Перекладач не тільки глибше вивчає чужу мову, але й свою, рідну.

– Звичайно! Мало того, він починає її краще розуміти. Розуміти, як людину. Він починає її більше любити. Йому відкриваються якісь приховані риси мови.

– Повернемося до конкурсу.

– Почин згодом підтримав Форум видавців. Долучилася Мала академія наук. Всього відбулося 6 фестивалів. Але на шостому фестивалі у нас був дуже прикрий момент. Я завжди перед очним етапом, коли діти з районів приїжджали до Львова читати свої переклади, телефонувала їм. І ось одного разу зателефонувала, привітала дівчинку з перемогою і запросила до Львова, милий голос по той бік слухавки щиро поцікавився: «З якими-якими перекладами?» Виявилося, що дівчинка до цього не має жодного стосунку. Або як самостійну роботу присилали переклади, скажімо, Дмитра Павличка. Організовувати цей конкурс було непросто. І коли тебе дурять при цьому…
Тобто, це задумувалось як щось добре. Добрий досвід для дітей. Звісно, було багато знахідок. До прикладу, Іванна Дячок з Дрогобича та її учні з перекладами з німецької. Дуже видно, коли дитина ставиться до перекладу зі серцем.
Але відбулася підміна ідеї. Замість добра вийшло зло. Коли вчителі за нашим посередництвом, за нашою спонукою вчили своїх вихованців, що можна нічого не зробити, когось надурити і здобути якісь там, хай невеликі, бонуси, похвалу й увагу. Це було для мене нестерпно, і я покинула цю справу. Не справдилися мої сподівання.

– Але подібні речі можуть бути присутні на будь-яких літературних конкурсах.

– Тому я цього більше не роблю. Все тримається на довірі. Але, з іншого боку, має бути підкріплення цієї довіри. Це взагалі неприпустимі речі, коли дитина навіть не знає, що вона подавала заявку. А тим більше, коли вона взагалі нічого не подавала!

– Ваші діти англійською володіють дуже добре. Що б ви порекомендували людям, які хочуть вивчити мову або допомогти своїм дітям вивчити у цій справі?

– У мене є високі авторитети – Олександр Потебня і Григорій Сковорода. Потебня у своїй філософії мови наполягав на тому, що не варто вчити дитину іноземних мов до 5 років. Доти, допоки в її голові не складеться повноцінна картина рідної мови. І тільки тоді, коли вона збагне й опанує рідну мову, можна приступати до вивчення іноземної. Це мені вдалося з моїми дітьми. Але, наприклад, із внуком уже ні. Тому що внук живе в багатомовному середовищі. Він щодня чує англійську, польську, деколи російську. Ми не вмикаємо телевізор. Мови він чує в побуті. Моя донька – перекладач. Вона часто працює вдома. Англійську він любить. Коли йому було три роки, він зізнався мені, що англійська мова зручніша, ніж українська, бо англійською він вимовляє всі звуки, а українською – не всі.
Дитину неодмінно треба зацікавити. Діти люблять загадки. Люблять якісь цікаві речі, які можна довго роздивлятися. Люблять щось відкривати для себе. Це – чудовий спосіб привчати дитину до іноземних мов. Отже, мій чотирирічний внучок вже усвідомлює, що є різні мови. Усвідомлює, що він – українець і що українська мова – це його обов’язок. Я йому так і кажу: «Якщо ти не будеш нести українську мову, то хто буде? Більше нема кому!»
Я завжди дітям пояснювала серйозні речі серйозно. Ніколи «не відмахувалася» від них. Коли в дітей виникали питання, я намагалась спочатку дати їм достатню відповідь, з таким «гачечком», щоб спонукати до наступного питання – через якийсь час. І вже на наступне питання давала вичерпну відповідь. А коли не знала відповіді, то шукала її в енциклопедії.
Також у нас дітям не кажуть: «Не роби цього» чи «Ти того не зможеш». Натомість: «Роби, не бійся, я тобі допоможу».
Ми читаємо внукові польською, білоруською, тому що ці мови він може зрозуміти без зусиль. Пояснюємо тільки ключове слово. Йому це звучить кумедно, цікаво. На цьому й можна будувати більший інтерес.
Дуже смішно, коли подив людей викликає знання мови, а не диво вдалого перекладу. Адже мову може вивчити кожен. А от зробити художній переклад – далеко не кожен. Спроби перекладу – це непомітній спосіб вивчення мов, без надмірних зусиль. Але змалечку він цілком можливий. Якщо йдеться про англійську, то мій внук дивиться англійські мультики, програму «Baby Einstein». Дивиться, мабуть, з року. І оскільки діти люблять багато разів дивитися одне і те ж, то Інтернет можна використати з навчальною метою, якщо розумно підібрати плейлист іншомовних мультиків і передач.
Коли дитину отак без примусу привчати до іноземних мов, то в ній значно активніше прокидається інтуїція. Разом із тим, не треба забувати і про книжки.

– Книга – це ж, загалом, зовсім інший вид сприйняття інформації.

– Це – взагалі інший світ! Діти – дуже різні. От ми казали про те, що деякі сучасні діти не сприймають «Пітера Пена» чи, до прикладу, книгу «Пеппі Довгапанчоха».
Якщо ви бачите, що дитина книжки не сприймає, читаючи з першої сторінки, дуже дієво почитати їй на ніч найцікавіший розділ. Ось це читання на ніч – дуже важливе, неоціненне! Воно і заспокоює дітей, і допомагає батькам побачити якісь сигнали, бо дитина у такій довірчій, інтимній атмосфері більше готова відкритися. А батькам потрібно бути уважними, щоб звернути на це увагу. Не треба допитуватися: «Як справи?» Краще підібрати відповідний текст, прочитати його на ніч…
У «Пітері Пені» є розділ, у якому розповідається, як хлопчики вперше познайомилися з Венді, коли вони її збили з лука і думали, що вона померла. На дітей це завжди дуже впливає.
Улюбленою книгою мого внука у його 2 роки стала книжка Астрід Ліндгрен «Брати Лев’яче Серце». Це – насправді книга зовсім не для дворічних діток. Але не варто дитині підбирати книжки за віковою градацією. Дитині треба давати ширший вибір.
Коли з’явилася книжка «Аграфки» «Зірки і макові зернятка», почалася активна дискусія довкола цієї книжки – мовляв, це не зовсім книжка. Хоч насправді – це унікальна книга. І дітки можуть годинами сидіти над нею, розглядати і думати – ми й не уявляємо, про що. Тобто, такі непрості книжки стимулюють мислення навіть зовсім маленьких діток.
Взагалі – не можна дітей недооцінювати.

– Це – одна зі засад психології.

– Усі діти – різні. Дітям варто давати можливість вибрати книгу, яку вони хотіли би прочитати. Навіть якщо для цього треба викласти усю полицю). Те, що дитина має можливість керувати процесом, – це також дуже важливо. Переконана, що читання дуже важливе для дітей, бо книжка пробуджує уяву.

– Логічне мислення…

– І багато іншого. На відміну від відео. Бо відео все пропонує готовим, розжованим. Якось я Левчику вкотре розповідала казку про Колобка. Розповідаю, що він зістрибнув з підвіконня і покотився. Запитую: «І кого зустрів?» А він відповідає: «І нікого не зустрів» «Чому?» «Він покотився іншою стежкою». Це означає, що дитині набридло.

– Трішки змінимо тему. Свого часу українській поетесі й перекладачу Маріанні Кіяновській дорікнули, мовляв, як можна перекладати, не знаючи мову оригіналу.

– Усе залежить від перекладача. До прикладу, російський поет і перекладач Віктор Кулле все життя – 25 років – перекладає Томаса Венцлову, не знаючи литовської. Взагалі не знаючи! Просто Венцлова для нього персонально робив підрядники, а Кулле за ними перекладав. Горбаневська Наталя – також так перекладала. І не тільки Венцлову. Наприклад, Дмитро Павличко перекладає з підрядників з дуже багатьох мов. Микола Бажан перекладав Шота Руставелі «Витязь у тигровій шкурі» – також із підрядників. І Бажан – видатний поет. І Павличко. І Маріанна Кіяновська. Вони собі це можуть дозволити.
Можна знати мову. Ідеально. І перекласти погано. Можна не знати мови і з підрядників перекласти дуже добре. Або навіть блискуче. Або навіть геніально. Це – цілком можливі речі. Але тут не можна узагальнювати. Загалом, переклади ніколи не бувають однаково успішними. Все одно є ті, що вдалися краще, і ті, що вдалися гірше. Особливо, якщо треба робити цілу книжку.

– А якщо взяти до уваги, що існують речі, які майже неможливо перекласти.

– Так, є вірші, які неможливо перекласти, іноді це навіть позірно дуже прості вірші. Про це прекрасно пише Андрій Содомора у «Студіях одного вірша» і наводить як приклади «Белеет парус одинокий» Лермонтова, «Осінню мелодію» Верлена й «Вечірню пісню» Гете. Він їх наводить як зразки неперекладних текстів. Так воно і є. Він прекрасно пояснює, чому так. Так само неможливо перекласти Шевченка, хоча Віра Річ зробила це, і ми їй щиро вдячні за таку грандіозну працю. Їй вдалося перекласти строфи, рядки, дати уявлення про Шевченка і про теми та явища, які його цікавили. Але не вдалося перекласти того, що між рядками. Всі ці наші питомі пестливі форми, внутрішні натяки, фольклор… Його ж неможливо ніяк перекласти! «Хрести дубові посхилялись, Слова дощем позамивались... І не дощем, і не слова Гладесенько Сатурн стирає...» Як це передати англійською мовою?
Так само з грузинською поезією. Там є речі, які перекласти неможливо. Але є й ті, які можливо. Дуже важливо в перекладі зберегти баланс. Але, знову ж таки, не можна узагальнювати. До прикладу, перекладати з «голих» підрядників я не можу. Для мене дуже важливо знати мову хоч би настільки, щоб могти прочитати і зрозуміти. Мені дуже важливо відчути ритмомелодику.
Коли я починала перекладати Амірана Свімонішвілі, то ще зовсім не знала грузинської, ми з автором перекладали його вірші разом, у безкінечних розмовах, з детальним поясненням кожного слова.

– Спілкування з автором допомагає, мабуть?

– Так, безперечно. Але я зрозуміла, що не можу перекладати, не знаючи мову. Тепер я добре читаю грузинською. Але авторська допомога – просто неоціненна. Є такі речі, які не допоможе зрозуміти жоден словник.

– Але ж і в рідній мові не завжди читач розуміє, що саме хотів донести автор. Іноді треба читати між рядками.

– Так! А вертаючись до розмови про підрядники, хочу поставити риторичне питання: що б ми робили, якби, досконало не вивчивши мову, ніхто нічого не перекладав? Ми б опинилися просто без перекладів з екзотичних мов.

– Отже, обидва види перекладів мають право на існування. Має значення лише «кінцевий продукт» – перекладений текст.

– Єдине що – переклад мусить бути лише з оригіналу, а не з іншого перекладу. А скористатися можна будь-чим – підрядником, коментарем, поясненням автора. Перекладачеві важливо збагнути першотвір і перенести його на рідний ґрунт.

– А звертатися до інших перекладів – лише по допомогу.

– Так, вони можуть бути лише як ходулі. Тут кожен для себе вирішує сам. Я, до прикладу, навмисне не читаю інші переклади, щоб не втратити свою стратегію. Бо, все-таки, є така річ, як перекладацька стратегія. Найбільша відмінність – у стратегії, а не в тактиці.

– Кажуть, що синхронний переклад – це вершина перекладацької майстерності. Знаю, що ви також володієте і цим видом перекладу.

– Я не згодна з тим, що синхронний переклад – це король усіх перекладів, для мене це місце посідає художній переклад. Адже в художньому перекладі значно глибші завдання, ніж у синхронному. Але синхрон – це особливе вміння, безперечно, яке вимагає швидкодії мозку і певного артистизму.

– До речі, науковці довели, що коли синхроніст перекладає текст, то у його мозку активізується хвостате ядро – ділянка мозку, яка не відповідає напряму за мовлення, а координує взаємодію між різними ділянками мозку. Тобто, чим краще ось ці ділянки взаємодіють між собою, тим краще і швидше може перекладати людина.

– Я працювала дуже коротко синхроністом. Була на кількох конференціях, перекладала з польської та англійської. Польську я знала краще, ніж англійську. Але перекладати з польської виявилось важче. Чому? У цій справі дуже важливе ставлення до цього процесу тих, кого треба перекладати. Якщо англійці завжди готували коротку анотацію з переліком найскладніших термінів, якихось точних цифр, то поляки нічого подібного не робили. І коли я підходила заздалегідь, аби про щось довідатися, то вони не дуже охоче йшли мені назустріч. Культура ставлення до перекладацької праці – це дуже важливо. Проте, я занадто серйозна, і це заважає. А для синхроніста потрібен якийсь артистизм, внутрішня свобода… Синхронний переклад – це як танець. Той, хто перекладає і той, кого перекладають, танцюють у парі. Особливо гарно, коли є відчуття взаємного ритму.

– Пригадую презентацію книжки львівської поетеси Марини Курсанової за вашою участю як перекладача. Тоді буквально на фізичному рівні відчувався зв’язок між перекладачем і автором.

– Мабуть, тому, що ми дуже давно дружимо, між нами є те розуміння, про яке ви кажете. Це – глибоке розуміння. Не на рівні слів, а значно глибше. Бо, все-таки, слова – це верхній шар. Важливіше те, що між словами.
Насамперед, має бути любов. До тексту, до автора, до свого перекладу. Все решта вдасться. Життя таке непередбачуване, таке насправді коротке, тому якщо є, бодай, щось, що здатне тебе потішити – то життя вже має сенс.

– Я мала щасливу нагоду бути очевидцем, як ви перекладаєте. Йдеться про вірші учасника АТО, який, на жаль, зараз отримав бойове поранення, Олексія Шмакова. Це було неймовірне відчуття – спостерігати, як буквально на твоїх очах народжується україномовний варіант поезій.

– Я завжди кажу, що людина вміє те, що робить. Якщо ти знайшов свою нішу – тобі пощастило. Адже ти знайшов те, що любиш, вмієш робити. Якщо ти це робиш постійно і старанно, ставишся до себе вимогливо, то з часом можеш стати майстром, будеш робити так, як ніхто. Будеш найкращим. Це стосується всього, що б ми не робили.
А поезія Олексія Шмакова – дуже справжня, потужна, чоловіча. Для мене це був особливий досвід – я знала, що цей чоловік на війні, ця думка мене не покидала, мені дуже хотілося, щоб автор прихильно сприйняв мої переклади. До речі, варто було б таки видати збірку віршів Олексія – думаю, вона саме на часі.

– Зараз для книговидання – далеко не найкращий час. Утім, ви таки взялися за цю, часто невдячну, справу.

– Ідея виникла геть спонтанно. Я захворіла, і мій син вирішив, що мене негайно треба чимось зацікавити.
Багато батьків нарікають на те, що їхні діти – невдячні. У мене, слава Богу, вдячні діти. Майже ніколи діти не можуть сказати, що їхні батьки вдячні. Вони не задумуються над цим. Я належу до батьків вдячних. Ціную те, що дають мені діти. Бо я все життя від них вчилася. Любов завжди мене підштовхувала до якихось правильних рішень.
Наше видавництво називається «Джезва». Ми насправді дуже довго думали над назвою. Саме ось така незвичність і стала справжньою фішкою. І, крім того, це дуже нам близьке по суті. Джезва – річ необов’язкова, але дуже приємна. Її приємно мати, дивитися на неї і знати, що в ній буде. Це – дуже настроєва річ. Небуденна.
Ми поки що видали п’ять книжок. Перші дві – білінгви. Одна з них – грузинсько-українська книжка Амірана Свімонішвілі «Стрибок оленя». Це своєрідна книжка пам’яті прекрасного, на мою думку, поета. Друга – російсько-українська білінгва Марини Курсанової «Перетворення». Третє видання – «Календеро», мистецький календар, який оформлювала чудова білоруська художниця Аліна Семчишин, з моїми віршами.
Дитяча книжка – «Львівські вір­шики». Це вперше мої вірші для дітей, написані ще 30 років тому, побачили світ у книзі. Проілюструвала їх львівська художниця Зоряна Базилевич.

– До речі, книжечка має дуже цікаве оформлення. Вона по-своєму дуже оригінальна.

– Дякую. І п’ята книжка – поетична збірка молодої рівненської авторки Ірини Мельник «Вікна. Книга перша» з ілюстраціями Наді Каламеєць. Далі працюємо над прозовими виданнями молодих авторів, українських і білоруських, але поки що я про це промовчу. Скажу тільки, що для мене дуже важливо – видати те, що я запланувала.
Видавати книжки – не дуже складно, дуже складно їх продавати. Існує значний «атмосферний опір». Відомо, що робиться з нашою книжковою мережею. Далеко не всі книгарні готові співпрацювати з видавництвом, яке тільки виходить на ринок.

– Згадується, як у лютому екс-очільник Мінкультури поскаржився, що на закупівлю книг бібліотекам виділили занадто багато коштів – аж 46 млн. гривень!

– Це – смішна сума. Ця людина просто не розуміла, про що каже. Це ж тільки подумати, що таке 46 мільйонів – враховуючи вартість книжок і кількість міст в Україні? Навіть якщо не брати до уваги села.

– Але тут якраз випадок, коли можна й треба казати про села. Якщо у містах люди ще купують книги, то до сільських родин книжка через книгарні не доходить. Тому там такими важливими є бібліотеки.

– Це були якісь абсолютно безглузді пояснення чиновника, причиною яких є байдужість і некомпетентність. Міністр культури мав би знати, скільки в нього є книгарень. Мав би мати розрахунки до останньої гривні. Натомість, він навіть не уявляв собі масштаб проблеми. Зовсім.

– Про потребу бібліотек у книгах розповідають багато інтелектуалів, зокрема, й Олександра Коваль, президент «Форуму видавців» у Львові.

– І з бібліотеками, і з книгарнями величезна проблема. Чому у селах нема книгарні? Це ж – ганьба!

– Буває, що й на 10 тисяч мешканців нема жодної книгарні.

– Це треба розглядати як дискримінацію. Значить, людей не мають за людей, якщо не потрібна у селі ні бібліотека, ні книгарня. Працюйте на землі, порпайтеся в землі і – до побачення!

– Повернімося до вашого видавництва. Старт зроблено. Тепер видавництву потрібно стати на ноги. Шукатимете інвесторів?

– Є дуже багато людей, які підтримують наші ідеї, всіляко допомагають нам.
Наприклад, Зоряна Базилевич – фантастична художниця, чи Альона Семчишин – погодилися почекати з оплатою. Якби вони б не погодилися на це, нічого не було б. Є дуже багато факторів, які впливають на те, що ми є. Що, взагалі, допомагає нам існувати.
Коли ми видавали білінгви, розуміли, що вони не будуть продаватися. Що це – не продажні книжки, які, проте, мають бути. Натомість, мали більші надії на календар. Але він не продався.

– До речі, кілька його примірників, дякуючи вам, довго висіли на стінах бліндажів 53-ї бригади на передовій в АТО. Окреме вам за це «дякую» від бійців.

– Їм дякую. Мене страшенно гнітить моя особиста нестерпна безпорадність – я нічим не можу їм допомогти. І коли наш календар, може, хоч трохи їх розрадив – то я тішуся і вдячна.

– Насправді книжковий ринок ще далеко не насичений, тим більше, якщо йдеться про україномовний продукт.

– Так! Хотіла б додати, що ми тяжіємо до цікавих експериментів. Ось, наприклад, у книжці «Львівські віршики» Зоряна Базилевич використала авторський шрифт Ярка Філевича. Тому книга виглядає так нестандартно! Цей шрифт імітує дитяче письмо. Мені видається, що таким чином дитину можна привернути до книжки.
Я не вважаю, що все у книжці мусить бути правильним і однозначним. Є загадка – розгадуй! Думаю, книга обов’язково викличе у дітей інтерес.

– Думки варто питати у дітей. Але ж книгу купують дорослі.

– Так, їхня думка важлива. Тим більше, що вона – і для них також. Там є багато жартів, зокрема, й в ілюстраціях.

– Наталю, минулого року ви відвідали прифронтові містечка. Що покликало вас туди?

– Це була ініціатива Центру дослідження літератури для дітей та юнацтва. Уляна Баран, як президент цієї організації, забезпечила фінансування цієї поїздки. Ми туди їздили з Лілею Овдійчук, доцентом Рівненського економіко-гуманітарного університету. Ми їхали для того, щоб представити в Краматорську на запрошення наших друзів методику інтерактивного читання, яка поєднує різні напрямки. Будь-яке читання, яке в процесі передбачає залучення дитини – це і є інтерактивне читання. Воно спонукає дитину до якоїсь дії, до відповіді, до діалогу. Практика показує, що це – дуже корисно та ефективно.
Інтерактивне читання практикують у різних країнах світу, воно по-різному називається, існують різні методики. Але наша методика має певні нюанси. Те, що ми з вами казали про вивчення мов, я використовую в нашій інтерактивній методиці читання. Чужою мовою іноді цікавіше слухати текст, ніж рідною. Зникає ось ця шаблонність. І ти маєш нагоду підвищити самооцінку. Скажімо, дитині прочитали вірш білоруською або польською, вона його зрозуміла. І має про що розповісти друзям. Для дітей це – справжня подія. Якщо подібне практикувати постійно, то це дитині розширюватиме обрії.
А пані Ліля зі свого боку розповідала про використання музики, про малювання під час читання. Про різні речі, які супроводжують читання. Зокрема, й про рольове читання, створення альтернативних історій після прочитаного, коментоване читання… Адже бувають діти, які постійно ставлять питання. Це – чудово! Треба тільки постійно під час читання відповідати дитині. Мало того, можна попробувати потім і дитині ставити запитання. Зараз працюємо над створенням «методички» з інтерактивного читання.

– Як діти сприйняли ваші оповіді? Наскільки були зацікавлені самою ідеєю?

	На презентації «Львівських віршиків» на Форумі видавців у Львові. Фото: прес-служба Форум Видавців/Vitaliy Hrabar/ Фотоагентство LUFA

– Краматорські дітки, з якими ми бачилися, – чудові! Дуже доброзичливі. Дуже довірливі. Дуже відкриті. Ми бачили тільки дуже доброзичливе і гарне сприйняття з їхнього боку.
Перший день ми були у «Творчій хатинці», де нас зустріли дітки віком до шести років. Дуже різні. І був один хлопчик, який до самого кінця мовчав, тільки кивав головою. Був хлопчик, який нарікав, що він любить космос, а батьки не хочуть про це з ним розмовляти. Вони все прекрасно зрозуміли, що їм читали – й українською, і білоруською, і польською.
Я розмовляла з ними лише українською. Діти відповідали, як хотіли – й українською, і російською. Але вони відчували нашу любов, бо я просто не вмію не любити дітей. Насправді було цікаво і їм, і мені.  А потім, уявляєте, в Краматорську, в бібліотеці, було відкриття польського центру.

– Насправді зараз дуже недооцінюють ці міста – Бахмут, Торецьк, Слов’янськ… Там закладений великий потенціал, і мешкають просто неймовірні люди, які за духом – справжні українці та європейці.

– Так, стереотипи важко долати. Усе організувала Оксана Просьолкова. До речі, там були і старші дітки – учні 7, 8 класів. З ними було складніше. Вони, за деяким винятком, – дуже закриті. Щось у них не так.
Перед тим я читала польською «Lokomotywa» Юліана Тувіма маленьким діткам. Цей вірш – просто фантастика. А цій аудиторії – дітям 7-8 класів – він виявився абсолютно нецікавим. Взагалі, було незрозуміло, чого вони прийшли на зустріч. Можливо, їм хотілося подивитись на іноземців – поляків. Але вони майже не ставили їм запитань. Поводилися абсолютно пасивно. Це справляло дуже прикре враження. Вони їздили до Польщі, але нічого не могли розповісти про поїздку. Вони ніби застигли в якомусь заціпенінні. Очевидно, їх насправді дуже гнітить те, що відбувається в їхньому регіоні.
Решта дітей – і в школі, і в «Творчій хатинці», і в «Вільній хаті», і в Дружківці, і по селах – дуже легко йшли на контакт. А найбільше мене зачепила їхня вразливість. Вони плакали над якимись ніби звичайними речами, над якими я, мабуть, ніколи б не заплакала.

– Треба зважати на місце, в якому вони живуть, на війну, що зачепила їх…

– Звичайно! Але мене вразило це як факт. Якщо повертатися до «Пітера Пена»… ця книга цікава тим, що там є ось це ставлення до дітей як до найкращих у світі людей.