Від редакції:
Один з найпомітніших наречених України. Випускник військового училища, поет, перекладач, есеїст презентував свої книги у 34-х країнах світу. Для 28-річного хлопця це чимало!

Хто би колись подумав, що хлопчина з невеличкого містечка Виноградова на Закарпатті, який ріс без батька, в молоді літа встигне зробити те, чого інші до глибокої старості не досягають. Здобув вищу освіту у двох університетах (зокрема за кордоном). Переміг у Міжнародному конкурсі молодих митців на стипендію міністра культури Польщі і навчався у Варшавському університеті, випустив у світ вісім поетичних та прозових збірок. Володіє п’ятьма іноземними мовами. Перекладає поезію з польської, сербської, хорватської, англійської. А твори Андрія вже перекладені 12-ма мовами світу. З Андрієм Любкою кореспондент “ВЗ” спілкувався якраз після його повернення з фестивалю літературних читань по Європі.

— Андрію, як українських літераторів сприймають за кордоном?

— Письменники позбавлені національності. Їх об’єднує творчість. Та увага до України зараз особлива. В Європі цікавляться, як ставимося до влади, чи безпечно у нас жити. У Боснії і Герцеговині питали, чи у нас часом не релігійна війна (між православними і греко-католиками). Адже свого часу в них війна розгорілася саме на підґрунті конфлікту між мусульманами, католиками та православними. Скажімо, в Бразилії українці зденаціоналізовані: мови нашої не знають, де розташована Україна (у Західній чи Східній Європі), поняття не мають. Лише одиниці асоціюють нашу країну з Чорнобилем та футболістом Андрієм Шевченком. Ми у світі – наче сіра пляма. Це можна перетворити на позитив – створити імідж з чистого аркуша…

— Хто фінансував поїздку на міжнародний фестиваль літературних читань?

— У світі працює така схема: держава платить за витрати митця, який представляє її за кордоном, адже це реклама не лише його імені, а культури країни загалом. Українські письменники їздять за власний кошт, самі оплачують собі дорогу, проживання. Всі з цим змирилися. Якщо менеджер літературного фестивалю за кордоном хоче запросити нашого письменника, зазвичай звертається у посольство України. Відповідь, як правило, одна: нема коштів. Тому 90 відсотків держав не запрошують до себе українських письменників. Якщо дуже в комусь зацікавлені, самі фінансують йому поїздку.
Ба більше! Студентам – майбутнім перекладачам, які практикуються за кордоном, у цивілізованих державах виплачують стипендії. Коли я їхав до Бразилії, треба було перекласти вірші на португальську мову, але достойного перекладача не знайшов. І ми дивуємось, що бразильці нічого не знають про Україну?! Маємо надію, що з наступного року запрацює Інститут книги. Він займатиметься не лише популяризацією української літератури, видавничої справи в Україні і за кордоном, а й оплачуватиме творчі поїздки письменників.

— У 2010-му ви перемогли у міжнародному конкурсі, навчалися у Варшавському університеті. Чим вища освіта у Польщі та Україні відрізняються?

— Стипендіальна програма міністра культури і національної спадщини Польщі призначена для молодих митців і перекладачів польської літератури з країн Центрально-Східної Європи. У Варшаві нас забезпечили житлом. Стипендія від міністра культури Польщі надходила на картку, на неї можна було гідно прожити. Там написав книгу, вдосконалив польську мову. По закінченні програми вручили диплом європейського рівня.
Знаєте, чому багато випускників шкіл їдуть вступати за кордон? Не лише тому, що там навчання дешевше, нема поборів та хабарів. У Варшавському університеті нас вчили більше аналізувати, дискутувати, аніж слухати лекції і конспектувати. У групі було 30 студентів з пострадянських країн. Пам’ятаю, зайшов в аудиторію директор університету – і ми всі, як один, встали. Адже нас з дитинства вимуштрували: вчитель заходить – ти виструнчуєшся перед ним. Директор побачив це і відразу: «Не вставайте більше. Я «птаха» не такого високого польоту, перед якою треба вставати. Наші стосунки – партнерські». Дав зрозуміти, що ми не дурніші за нього. Тобто якщо сьогодні ти рангом нижче, то завтра можеш знати більше і бути на щабель вище за нього.
В Ужгородському університеті – навпаки. Спробували б ми сидіти, коли заходив викладач… Нам всім з дитинства намагаються втовкмачити в голови щось на зразок: я щось – ти ніхто. Це настільки закарбовується у підсвідомості, що мимоволі переносиш це в доросле життя. Багато з нас в такому амплуа, на жаль, і почувається.
«Флагмани» в галузі польської освіти – університети Варшави, Гданська, Лодзі та Кракова. Але зараз у Польщі багато приватних вузів з низьким рівнем освіти. Тому, перш ніж за кордоном вступати у вуз, варто поцікавитись його статусом, бо можна попектися…

— Володієте кількома іноземними мовами… Де вивчали?

— Вільно розмовляю і перекладаю з польської, хорватської, сербської й англійської. Якщо вивчиш сербську, автоматично знаєш хорватську, боснійську, чорногорську, бо насправді це одна й та сама мова. Вивчив на факультеті балканістики Варшавського університету. Там і магістратуру закінчив. Ми, студенти, мали можливість вибрати одну із запропонованих мов: турецьку, хорватську, сербську. Обрав останню. Польську опанував самотужки.

— З польської перекладаєте поезію Богдана Задури. Перекладати твори, тим більше, поезію набагато складніше, аніж розмовляти…

— Богданові – 71, а його називають «наймолодшим сучасним поетом Польщі». Він постійно експериментує, провокує, використовує нетрадиційні сленги. Його вірші почав перекладати у 22 роки. Богданові тоді було 65, і ми ідеально співпрацювали. У мене було відчуття, ніби ці вірші сам міг би написати, – настільки молоді й бунтарські.

— Часто можна почути: не до поезії нині…

— Хто віршів не любить, тому в будь-яку епоху за будь-яких обставин до них буде байдуже. А хто ними цікавиться, той і в окопах читатиме. Любов до поезії залежить від стану душі, а не від епохи чи ситуації в країні.

— Чим відрізняється видавництво книг в Україні і за кордоном?

— У всьому світі шанується праця письменника. Автор книги, літературний редактор отримують гонорари, на які можна гідно прожити. Якщо письменник пише добре, видавництва за нього борються. Бібліотеки мають власні кошти. За них купують найбільш затребувані читачами книги. Письменник отримує відсоток з кожної проданої книжки. Такий проект вигідний і авторам, і видавництвам.

— Ваші збірки з провокаційними назвами: «Тероризм», «Кілер», «Вісім місяців шизофренії»…

— Коли у світ вийшла книжка «Спати з жінками», мама жартома запитала: «Сину, коли ж ти нарешті напишеш книгу, яку мені не було б соромно знайомим показати?». «Кілер» – перша збірка оповідань, написана від першої особи «я». І мені здалося, що там мало діалогів. Тоді написав оповідання з безліччю діалогів. До Форуму видавців готую «Кімнату для печалі» з 11-ма оповіданнями – сумними, меланхолійними. Писав їх чотири роки.

— В одному інтерв’ю ви назвали творіння письменника найхолоднокровнішим видом катування. Чому?

— Не вірте авторам, які впевнені, що їх обов’язково читатимуть. Всі, навіть найкращі письменники, завжди мають сумнів. Творчість – це маятник, який постійно коливається між двома «Г»: геній – гівно. З одного боку – в тебе визнання і слава, з іншого – творча депресія, бо здається, нічого кращого, аніж колись, вже не напишеш. І ти емоційно виснажуєшся. Творчість – це постійне самопоїдання, самокатування…

— Польською перекладено більшість ваших творів. Вірші – німецькою, португальською, англійською, чеською, словацькою, угорською, сербською, білоруською, російською. Що допомогло у 28 років стати знаним письменником далеко за межами України: талант, праця в поті чола, моральна підтримка, везіння?

— Запорука успіху – наполегливість і дисциплінованість. Ці риси прищепило військове училище, де навчався після закінчення школи. 25 грудня почав перекладати книгу сербського письменника Срджана Валяревича «Комо». Переклад запланував завершити за місяць. Працював на Новий рік і всі Різдвяні свята.
Не менш важливим є везіння. Навчаючись в університеті, писав сучасні вірші: не римовані про неньку Україну, яка встає з колін, а в постмодерному стилі. І от на одному зі студентських вечорів в Ужгородському університеті читав однокурсникам свої вірші. Їх почув письменник, професор Сергій Федака. «Твою поезію, – каже, – треба опублікувати». Знайшов спонсора, видавництво. Тож перша книжка вийшла у світ з допомогою викладача, який повірив у свого 18-річного студента. І я, відповідно, повірив у себе. Якщо талант від природи не розвивати, він зачахне.
От моральної підтримки в мене було найменше. Критикували. Ніхто серйозно не ставився до моїх віршів, ніхто не вірив, що стану письменником… Коли тебе не підтримують, легше бунтувати.

— До речі, про бунтарство. У 2006-му ви були спостерігачем і радником кандидата у президенти Білорусі Аляксандра Мілінкевіча. Коли на 15 діб потрапили за ґрати, кажуть, посол України вам гостинці приносив…

— Не гостинці, а томик Тараса Шевченка. В Ужгородському університеті мене обрали головою студентського парламенту. Ми підтримували зв’язки зі студентами інших країн. Перед виборами у Білорусі до своєї країни нас запросив «Молодий фронт» (опозиційна молодіжна організація). Коли розбили наметове містечко, спецназ нас побив і запроторив у тюрму. На десять років для білорусів я став персоною нон ґрата. Тоді мені виповнилося 18. Лише з роками зрозумів, що шукав собі пригод на «одне місце»…
Зі мною в камері сидів канадський журналіст. У нього був день народження, і консул Канади привітав його продуктовою посилкою (в ній – м’ясо, ковбаса, торт). Ми були такі голодні, що відразу на м’ясо накинулись. А коли почали наливати в тюремне алюмінієве горнятко сік з пакетів, були ошелешені. То була… горілка. З’ясувалося: з пакетів шприцом викачали сік, а вприснули горілку. На дірочку в місці проколу наліпили цінник.
Ми навіть жартували, що це нагадує перше чудо Ісуса (коли він на весіллі воду перетворив на вино).

— Правда, що після цього у вас виникла депресія?

— Я – холерик: або щасливий і активний, або на межі депресії. Пригнічення надокучає часто, але швидко минає. Настрій може змінюватися кілька разів на день: то хочеться спокою, втекти подалі від людей, половити рибу на Тисі, походити в горах, то порозважатися в гучній компанії.

— Кажете, що військове училище виховало у вас наполегливість і дисциплінованість. Думаю, якщо задатків до цього людина не має, то й військове училище не допоможе…

— Я жив без батька. Мама вчилася в Ризькому медичному інституті, але так і не закінчила його, – переїхала до Виноградова, на Закарпаття, бо мав народитися я. Жилося нам сутужно. Знав: мені нема на кого покластися. І якщо матиму слабкі знання, мама не зможе заплатити за моє навчання у вузі. Сподівався лише на власні сили. Бабуся вчителювала і мала вдома чималу бібліотеку. Чим дитині займатися у глухому провінційному Виноградові? Читання дало мені можливість втекти від монотонних сірих буднів.

— Що Андрія Любку може найбільше здивувати?

— Хамство, бо не знаю, як на нього реагувати. А от найбільше приємно дивує, коли очікуєш найгіршого, а ситуація змінюється з точністю до навпаки.

— За що вам було б соромно перед іноземцями?

— За те, що в нас… брудно. Коли з іспанським письменником перетнули угорсько-український кордон, я показував старовинний Мукачівський замок, розкішні Карпати. І раптом захотілося подивитися на Україну очима іноземця. Отоді й справді стало соромно. Те, що вздовж траси траву ніхто не косить і вона вже з людський зріст, ще півбіди. Бордюри покоцюрблені, на кожному кроці сміття… В поїзді клямку в туалет намагаєшся відчиняти двома пальцями… На жаль, ми звикли до бруду. Він не викликає в нас відрази. Не протестуємо і не обурюємося. Це стало нормою. От за це і соромно.

— Якою має бути жінка, з якою ви поєднали б долю?

— Розумною, мудрою, красивою, з почуттям гумору. Але чоловіки, буває, в уяві малюють один ідеал, а закохуються в абсолютно протилежний…

— Одне з видань, за опитуванням читачів, визнало вас найзавиднішим нареченим Закарпаття…

— Нещодавно мені запропонували сфотографуватися у відвертій фотосесії для антології еротичної літератури. Відмовився. Хочеться, щоб читали і судили про мене за моєю творчістю, а не за зовнішністю.

Довідка
Андрій Любка народився 1987 року в Ризі (Латвія). Випускник Мукачівського військового училища, Ужгородського національного університету, де отримав ступінь спеціаліста з української філології, Варшавського державного університету (ступінь магістра з балканських студій). Автор поетичних збірок: «Вісім місяців шизофренії» (2007), «Тероризм» (2008), “Сорок баксів плюс чайові” (2012). Лауреат літературної премії «Дебют» (2007). Прозові твори: “Кілер” (2012), “Спати з жінками” (2014), “Карбід” (2015) та «Кімната для печалі» (2016).