Фоторобота Олени Черніньки
	Автор матеріалу – у баченні Олени Черніньки
	Фоторобота Олени Черніньки
	Фоторобота Олени Черніньки

Українська письменниця зі Львова й талановита фотохудожниця Олена Чернінька приїхала до мене на інтерв’ю із запізненням рівно на одну хвилину.

Цим самим одразу ж виказала дві свої риси характеру: 1. Точність – ввічливість королев. 2. Справжня леді завжди повинна спізнюватись, бодай, на одну хвилинку. До моменту нашої зустрічі я знала Олену тільки з її творчості, а також із цікавих постів у соціальних мережах. Тепер письменниця містики завітала до мене на особисте запрошення. Так відбулась наша розвіртуалізація.
Мила тендітна жінка у довгій елегантній чорній сукні. Високі підбори, чорна сумочка-саквояж і великі чорні окуляри – весь цей образ одразу, від самих дверей, оповив атмосферу кімнати цілковитою містикою. Та варто було тільки привітатись і обмінятись першими репліками, як одразу ж ореол таємничості розвіявся на очах. Привітна жартівниця-щебетуха часто перетворювалась на уважну слухачку, даючи й мені час порозповідати й пощебетати. З перших же секунд опанувало відчуття, наче ми знайомі, щонайменше, років десять. Дуже чутлива й вразлива у повсякденні, Олена Чернінька часто постає жорсткою та навіть дещо агресивною у своїй творчості. Саме про це: як одна душа вміщує таку контрастність, про емпатію, романи, фотографію, уподобання, плани на майбутнє ми й розмовляли за смачною львівською кавою.

– Олено, я знаю, що ви щойно з похорону бійця АТО. Чи знали Василя Сліпака особисто?

– Ні, особисто не знала. Хоча, коли переглядала його світлини, виникла думка, наче десь таки перетинались. Адже певна частина мого життя була присвячена музиці. Я кілька років пропрацювала на посаді артистки у Заслуженій державній академічній капелі України «Трембіта». З мого боку це, швидше, був акт вдячності людині, яка свідомо пішла захищати Батьківщину. Я болісно сприймаю сьогоднішню ситуацію в країні, й кожна смерть для мене – це знову горе й сльози.

– Ви є емоційною людиною?

– Дуже. Я можу сміятися, а через кілька секунд розплакатись щиро-щиро. І навпаки. Часто соромлюсь цього. Та нічого не можу зі собою вдіяти. Емоції часто беруть верх наді мною. Коли кажуть, що я сильна, мене це дивує – невже я такою справді виглядаю?

– Ні, ви виглядаєте дуже жіночно, за зовнішнім виглядом вам би пасувало писати любовні романи. Звідки ці гротеск, містика, дуже гостро реалістично виписані персонажі, ситуації, діалоги?

– Ви, мабуть, маєте на увазі «Хутір розбещених душ». Це перший роман, який вийшов друком. До цього ми зі сестрою багато написали, але все й досі лежить у шухляді. Серед шухлядних «скарбів» спочивають також і любовні романи. Їх десь шість-сім. Мабуть, на той час необхідно було просто «виписатися» романтикою. «Хутір» – це бутафорія і гротеск, роман-антиутопія, щедро приправлений містикою. Доволі брутальний, натуралістичний. Книга про нашу буденність, про людей, які довкола нас, про вади суспільства… і про паралельну реальність. Він у нас такий один брутальний. До речі, майже у кожного персонажа був схожий прототип. Я часто описую своїх героїв, задивляючись на реальних людей.

– Свої перші романи та збірку поезії ви писали у тандемі зі сестрою Юлією. Надалі плануєте працювати разом?

– Вже ні, тандем розпався три роки тому. За цей час у мене в процесі написання кілька романів, деякі з них знову ж таки пишуться в тандемі з відомими людьми.

– Чому ви пишете з кимось?

– Тому що, наприклад, людина дає мені знання та висвітлення певних подій, в яких я некомпетентна. А в книжці порушується саме ця тема, і мені така інформація необхідна. Звісно, можна було б і самій усе досліджувати, та першоджерело – це завжди цікавіше й більш натуралістично.

– Скільки часу, зазвичай, потрібно на один роман?

– Інколи я пишу дуже швидко. Надходить просвітлення. А потім на зміну приходить затемнення і закриває моє письменницьке натхнення. Як правило, у цей час відбуваються нові цікаві знайомства, подорожі, зустрічі, емоції, знання, почуття, а також почуті чи пережиті історії. І тоді я розумію, що недаремно письменницький портал на якийсь час закривався. Ця примусова зупинка була необхідною для того, щоби у подальшому власне й використати набутий за цей, здавалось би, втрачений час, досвід від нових цікавих знайомств, подорожей, зустрічей, емоцій, почуттів, знань, почутих та пережитих історій. Усе набуте знаходить місце в недописаному й призупиненому романі. Буває, що кілька розділів «вистрілять» за місяць, а можуть і за рік. Та я ніколи не примушую себе, тому що, коли я починаю витискати, відчувається награність та штучність. Я не уявляю, як автора можна поставити у рамки часу. Хіба журналісти, які швидко та вчасно повинні висвітлити подію, або ж «літературні негри», або договір з видавництвом. Та існує ще, мабуть, принцип індивідуальності. Комусь комфортніші рамки, а комусь – ні. Якщо я навіть сама собі поставлю термін, то точно знаю, що не вкладусь у нього. У мене просто панічна неприйнятність будь-яких рамок. Все повинно відбуватись гармонійно і для задоволення.

– Розкажіть про «Віллу «Райські пташки».

– «Вілла «Райські пташки» – мій другий роман. Дуже його люблю. «Вілла» – це наче Різдвяна казка для дорослих, вона і містична, і романтична, і трагічна водночас. Книга навертає до роздумів над власним життям та вчинками. В ній багато містики. Події розвиваються у Львові одночасно в двох часових вимірах – у 1939-40 роки і в наші часи до Майдану. В романі є кілька віршів, які актуальні й сьогодні. «Вілла «Райські пташки» вже не рясніє брутальним натуралізмом, як у попередньому романі «Хутір Розбещених Душ». Звісно, прописані й еротичні сцени, але вся навіжена брутальність залишилась у минулому.

– А ваш наступний роман, він також містичний?

– Наступний роман – це «Реанімація, або ЛегіонА». В ньому йдеться про містичну та лячну лікарню, філіали якої розкидані по цілому світу. Потрапляють туди різні люди. Та повертаються назад не всі, навіть якщо людину можна і врятувати. У романі йдеться про світ, в якому існують інші закони буття та правила для штучної підтримки його існування. І цей світ – серед нас самих. Ця книга про людину та її душу, про свідомість, підсвідомість і надсвідомість, про вічне та миттєве.

– Олено, у вас всюди містика, потойбіччя. З вами особисто щось таке траплялося?

– Все може бути . Та я про це не дуже люблю говорити. Адже не кожна людина може сприйняти адекватно тонку грань. Більшість точно скаже, що «дах поїхав». Скажу тільки, що колись давно я пережила клінічну смерть і знаю точно, що існує інший світ, і він зовсім не страшний. Паралелі часто проходять поруч із нами, а іноді й перетинаються. Хтось це відчуває, а хтось – ні.

– Чи якісь історії з вашого життя є на сторінках ваших книг?

– Звісно. Одну розповім. Моя бабця Стефанія була артисткою драматичного театру в Тернополі. Вона мала одну з найкрасивіших квартир у центрі Заліщиків (місто у Тернопільській області, на той час славилось своєю курортною зоною, туди приїжджали на відпочинок навіть з Європи). У неї на другому поверсі були дві повністю скляні стіни. Коли бабця була маленькою, то часто бігала в гості до старої графині, яка жила по сусідству, а в юні роки навчалася в інституті благородних дівиць. Графиня показала моїй бабці, як робити з марлі файнезні корунковані фіранки хенд-мейд. Такі фіранки й зробила собі моя бабуся на всі ці величезні скляні стіни. Це була не тільки краса, але й велика її гордість. Та одного дня, коли прийшла радянська влада, бабуся побачила з вікна «полковнічиху», яка стояла й пильно задивлялась з вулиці саме на ці вікна. Незабаром нашу велику сім’ю виселили у малесеньку однокімнатну квартирку без побутових зручностей. У романі «Вілла «Райські пташки» людей також виселяють з помешкань, які впадають в око новоприбулим високопосадовцям.

– Ви маєте й поетичну збірку «Колись давно, як ще дерева говорили...»

– Люблю поезію. Ніколи не писала один вірш, одразу з десяток. А потім могла рік не писати. От ви на початку сказали, що я романтична, але мене чомусь у поезії кидало в патріотичні мотиви, в містичні або ж у різкі драматичні. Я написала багато такої поезії. Хочу один вірш процитувати:

Вже сторінка літопису
Повернулась боком,
Зафойданий непрошенець
Прийшов в гості скоком.
Ніхто його в хату
Не просив допіру.
Прийшов на велике свято
І приніс сокиру.
На сокирі плями крові –
Ніхто не змиває.
Кого то тепер хвилює,
Кому марша грає
«Світла доля», що на мапі
Внесла корективу?..
Зняла мірки з плям корисних
В позначках пунктиром,
Й перенесла на папір
Бурих плям малюнок.
Вийшов один до одного –
Смерти візерунок…

Цей вірш є у «Віллі «Райські пташки». Він був написаний у зв’язку з подіями, про які йдеться в романі. Але, на жаль, так трапилося, що актуальний він і на сьогодні. Мапу, як і в романі «Вілла…», ділили тоді, і тепер так само намагаються все довкола перекроїти.

– Що вам найбільше подобається з того, що ви написали?

– Кожен написаний твір належав певному відрізку мого життя. І, відповідно, прив’язувався до якихось подій, відчуттів та емоцій. Якби хоч щось не подобалося, то й не публікувалося б. Так само, як мама любить усіх своїх дітей, так і мені до вподоби всі мої і прозові, і поетичні твори. Можливо, вони також мають свою книжкову душу? Хто зна… )))

– Олено, ви фотографуєте, і на світлинах у вас всі гарні, а в книжках не дуже. Чому така відмінність?

– Фото і література в мене йдуть абсолютно різними коридорами. Можливо, у майбутньому ці два шляхи колись перетнуться і зійдуться в якомусь новому третьому коридорі. Та все ж, фотографувати красу мені на сьогодні особливо комфортно. Краса надихає і відволікає. І напевно таки колись врятує світ. Раніше у мене були фотостудії у Львові. Та на сьогодні дратують рамки чотирьох стін. Уся ця бутафорія. Прагну весь час міняти локації. Шукати нову гру світла й тіні, нових цікавих моделей та нові враження. Фотографую, звісно, скрізь. Та найбільше люблю працювати з фотоапаратом в архітектурних ансамблях та незвичних інтер’єрах, куди проникає натуральне світло. Обожнюю старовинні будівлі з великими вікнами та вітражами. Споконвічна гра світло-тінь – це і є гармонія Інь та Янь. Саме ці дві складові вдихають у світлину життя.

– Як працюється з дітьми? Чи легко їх фотографувати?

– Чудово. Без проблем. Можливо, тому, що я дуже люблю дітей, а вони відповідають мені взаємністю. Діти і тварини – мої найкращі друзі. Ідеально, коли батьки залишають нащадків зі мною наодинці. От тоді починається справжнє дійство. Ми разом вигадуємо якусь історію, обговорюємо її і втілюємо у майбутній світлині. Діти дуже безпосередні. Та часто батьки їх пригнічують своїми настановами на кшталт: поводься чемно, сиди тихо, стань так, стань не так, поправ те, поверни це. Малюк затискається, наче їжачок, і робота призупиняється. Звісно, кожен батько хоче тільки, аби все вдалося найгарніше, абсолютно не усвідомлюючи, що вишкіл – не місце для фотостудії. З дитинства обожнюю казку «Мері Поппінс». Ще манюньою хотіла бути схожою на головну героїню. Мабуть, це відчуття живе в мені і дотепер.

– Про що сьогодні пишете? Які творчі плани?

– Ох, на цю тему я можу проговорити ще добрих кілька годин. Та, думаю, чи варто забігати наперед? Скажу тільки, що пишу два романи. Один – сама, він про дітей і про близькі нам усім події. Другий – у парі з відомою людиною. Це буде містичний коктейль, також близький до сьогодення за атмосферою і часовим виміром. Події відбуватимуться в Києві. У задумах – ще кілька проектів. Коли буде фінал? Краще не ставитиму рамок. Бо для мене слово «рамки» – найбрутальніше і майже лайливе))). Все може трапитись дуже скоро. Варто тільки зануритись у той світ, що зветься літературним натхненням. Він вже мене зачекався. Власне, як і я його…