Від ресурсу здоров’я переходимо до ресурсу, для використання якого все це здоров’я необхідне. Багато хто із дослідників називає цей ресурс ресурсом любові – однак здебільшого це ресурс не тільки любові, а й безпосередньо війни. Тут любов ще надто схожа на бійку – особливо якщо не вчитися нею користуватися. Але і любов (у сенсі кохання), і війна, і бійка – це є різновиди парної медитації…

Для початку – коротенький зміст попередніх серій. Перший ресурс особистості відповідає за власне «Я» і за експромт, другий ресурс – за практику. Третій ресурс – вміння вчитися і бачити подібність у різних речах. Четвертий ресурс – вміння бачити ту ж таки подібність, але розтягнуту в часі по всій своїй родині, а за нею – і по всьому народові, чи й по всьому людству. П’ятий ресурс – творчість і закоханість, якщо з ними не працювати – шаблонність мислення. Шостий ресурс – здоров’я, зокрема – харчування. Людина має зрозуміти, що шлунок – не смітник, туди не можна пхати все, що під руку трапиться. При пропрацьовуванні цього ресурсу організм стає безпомильним датчиком пристосованості людини до життя в цьому світі (при непропрацьованості – теж, але тоді цей датчик показує всіляку нецензурщину : )). Але трапляється таке, що людині простіше зрозуміти сутність чорної дірки в макрокосмі, ніж найменші натяки свого персонального мікрокосму…

Ресурс парних стосунків у більшості людей серйозно починає формуватися десь у 18 – 21 рік. Саме тоді людина має сформувати уявлення про емпатію, самоідентифікацію, різницю між цими явищами. У зодіакальній символіці древніх народів за цей період розвитку відповідає знак Терезів.
Людина має навчитися побачити в іншій людині таку ж саму людину, що має як і спільні риси, так і відмінні, має свою волю і свої цілі.
Ми маємо навчитися зливатися з іншою людиною – і водночас усвідомлювати свої кордони, бачити, що це – інша людина, а не частина нас самих.
Саме на цьому рівні яскраво видно, наскільки відрізняється теорія від практики. В теорії ми добре розуміємо, що інша людина може мати думки, бажання і цілі, відміні від наших. Вона може з нами не погоджуватися, не розуміти нас, і не варто її примушувати стати повною нашою копією. Все ми розуміємо… аж поки не закохаємося. Тоді признати за іншим право на його власну волю стає набагато тяжче…

Теоретично вивчення парних стосунків мало би призвести до повного розуміння життєвої мотивації і ближніх, і дальніх – а відтак і до любові до всього живого.
Однак практично відбуваються зовсім інші процеси. Любов переходить у злиття кордонів з об’єктом любові, а коли об’єкт насмілюється показати, що він – окрема людина, любов доволі легко переходить у ненависть.
Як стосунки любові, так і стосунки ненависті саме у цьому секторі цілком можна вивчати за відомою багатьом книгою китайського генерала Сунь Цзи «Мистецтво війни». Поки цей сектор не пропрацьовано – любов буде схожою на війну, а кохання – тим більше.
Мета цього сектора – навчити людину любити когось, несхожого на неї саму. Тому пропрацьований 7 сектор дає взаємне кохання із людьми протилежної статі. Крім того, він дає здатність вести успішний двобій з ворогом, і вміння перевести цей двобій зі стадії мордобою без правил у змагання win-win, навіть якщо ворог цьому дуже опирається.

Основа цього сектора – повага до своїх і до чужих кордонів особистості, рівновага інтересів. Не тягнути ковдру на себе, однак не дозволити суперникові залізти на голову і звісити ноги. Бо навіть якщо ви вважаєте людину партнером, варто їй залізти вам на голову – і вона потихеньку перейде у розряд суперників… Сунь Цзи то називав «надмірне милосердя до ворога».

Проблеми цього сектора доволі підступні.
Якщо людина різко порушує ваші кордони, а ви не можете їй це заборонити, і вимушені підкорятися її волі, психіка доволі часто може запустити процес, віддалік схожий на кохання до цієї людини. Логіка доволі проста: якщо із порушником нашої суверенності не можна боротися, значить, потрібно з ним злитися в одне ціле. Тоді є шанс, що нас не вб’ють. Ця неусвідомлена логіка відтреновувалася тисячоліттями. Всім відомий Стокгольмський синдром – це один з її наслідків…
У мирний час у більшості випадків порушники нашого спокою не ставлять собі за мету нас вбити. Порушення кордонів стається доволі часто у набагато простіших ситуаціях, для прикладу, коли саме такого порушення вимагає від людини її професія.

Вчителі, тренери, лікарі, жорсткі начальники – всі ці люди грубо порушують особисті кордони людини, і змушують її щось робити. І якщо вона хоч навчитися – мусить підкоритися… В багатьох випадках виникає легка захопленість, яку окремі обдаровані особистості можуть цілком сприйняти за кохання. Грубо кажучи, виникає сексуальний потяг. Так виникає любов до Персони, маски, професії. Якщо людина змінить професію, або її Персона втратить свої значення – закоханість може минутися. Але в процесі нерви всім пошарпає. Особливо тим представникам Персони, котрі повірять, що їх таки справді кохають.

Ще гірше, коли такий потяг виникає до насильника – а він підсилюється при сильному стресі, чим сильніший стрес – тим сильніший потяг. Мізки в цей момент відключаються – коли на терезах життя, мізки організму можуть видаватися зайвими. Психологи, котрі працюють із жертвами побутового насильства, можуть чимало розповісти про те, як їхні підопічні, котрих щойно врятували після сильних побоїв, переживають «ломку» за тим, хто над ними знущався. І як від цієї «ломки» допомагають банальні препарати, котрі суто на фізичному рівні допомагають зменшити рівень стресу. Хоча б той таки банальний вітамін С.
Любов до «стерва» і негідників – то різновиди цієї ж проблеми.

Чим ліпше ви пройшли 6 сектор, і чим у кращому стані перебуває ваше здоров’я, чим ліпша ваша опірність стресу – тим менше шансів, що на різке втручання у ваші кордони ви відреагуєте закоханістю в агресора.
Врахування саме цих особливостей людської психіки допомагає зрозуміти феномен закоханості величезних мас народу в диктаторів – який ми можемо спостерігати на прикладі східних сусідів України. Вони його не люблять, вони його бояться до всирачки, однак саме цей страх і дає такий от ефект закоханості.

Західна культура загалом, і християнство зокрема, виробили певні механізми захисту від негативної дії цього феномену. Вчителі мали бути однієї статі з учнями, а одностатеве кохання всіляко заборонялося. Тоді було більше шансів, що учень (підлеглий) весь феєрверк емоцій, котрі виникають після порушення його кордонів, спрямовуватиме не на мрії про порушника спокою, а на вивчення саме тих речей, яких його вчать. Тоді наука йтиме краще і швидше. На початках, коли процес не набув ще масштабів катастрофи (з серії «жити без цієї людини не можу і не хочу») – це цілком посильне завдання. Однак сучасне суспільство ці правила намагається заперечити. Відтак є всі шанси, що проблеми, котрі раніше мали місце переважно між представниками різних статей, поширяться на набагато більшу кількість сфер…

Втім, повернімося до нашої теми.
Смикання людини за ниточки, що змушує вийти цю людину за межі її кордонів і скоритися волі іншого – технічно доволі легке завдання. Власне, про це і писав у своєму трактаті Сунь Цзи. І техніка цього смикання одна і та ж і для стосунків з протилежною статтю, і для війни з іншою державою. Весь фокус – у меті.
Марина Комісарова у своєму ЖЖ доволі детально розглядає техніку такого смикання – і листи людей, котрі цією технікою скористалися. Час від часу трапляється, що їй пишуть одні і ті ж самі люди по кілька разів, і перший лист – «допоможіть накинути налигач на прекрасного принца (принцесу)», а другий – «поможіть позбутися цієї сволоти».

А весь фокус в тому, що цієї техніки можна досягнути самому – але після осмислення своїх дій і своєї мети, і іноді це осмислення призводить до того, що метою стають стосунки із зовсім іншою людиною. А запозичення вже готової техніки може призвести до ніби-то успішного результату – але сама суть стосунків від людини  може надовго сховатися…

Фрустрація 7 ресурсу виглядає однаково і в війні, і в коханні. Людина вважає, що їй не потрібні жодні стратегії, жодні методики. От я тут прийшов на фронт, всіма покомандував, змусив солдат траву фарбувати – значить, противник сам має вийти і здатися. В мирний час спрацьовує, під час війни такі генерали або не доходять до лінії фронту, або там їх і накриває назавжди. В коханні це виглядає як раптова закоханість у якесь нічим не визначне стерво. Злиття кордонів з байдужою до цих стосунків людиною, і потім спроба цією людиною командувати – що зазвичай закінчується повною поразкою, а потім – і повним збайдужінням до явища любові як такої.

Адикція – намагання ідеально вивчити справу смикання за ниточки. Просиджування штанів на пікаперських форумах і курсах для стерв. Іноді – навіть і успішне вивчення. Біда в тому, що тоді за самим процесом втрачається мета – і десь  в глибині душі поселяється недовіра до партнера і небажання класти всі яйця в один кошик. Чоловіків з такою адикцією називають Казановами, жінок з цією ж халепою суспільство взагалі не дуже толерує. В умовах війни людина з воїна стає найманцем – котрому вже загалом все одно, за що воювати.

Є люди, котрі народжуються з активованим ресурсом. Вони або вроджені борці, або ж бачать прекрасне в будь-якому представникові (представниці) іншої статі, і можуть вмовити себе  закохатися в будь-кого, і не дати цьому будь-кому сісти на шию. Так само легко можна і розлюбити – якщо з людиною стає явно не по дорозі. Але саме явище стосунків не цінується як таке. Людина сама собі може копати яму, але будь-хто, хто спробує їй «допомогти», – відразу отримує цеглою по писку звідкілясь згори. Кожна битва виграється мінімальними зусиллями. Виглядає привабливо, але насправді – до біса одноманітно. Цим везунчикам всіляко рекомендується цінувати своїх ворогів, в стосунках ставити планку вище, ніж просто «мені з цією людиною зручно жити». А там далі можуть допомогти окреслити напрямок розвитку інші ресурси...