Мирослав Симчич поруч із власним пам’ятником у Коломиї
	Мирослав Симчич - ліворуч

Завдяки старанням голови Березівської станиці Братства ОУН-УПА Івана Климюка в Музеї визвольних змагань, створеному за його ж ініціативи в Середньо-Березівській середній школі, 5 травня 2016 року відбулась зустріч учнів сьомого класу з легендарним сотенним УПА, командиром Березівської сотні Мирославом Симчичем-Кривоносом та його дружиною Раїсою.

Представляючи дітям 94-річного мужнього упівця Кривоноса, керівник музею Марія Симчич-Бодруг назвала його Героєм України. І це не була помилка, бо офіційно висували Мирослава Симчича-Кривоноса на це найвище звання в нашій Незалежній Україні не вперше, про що повідомляли численні ЗМІ. Не тільки в березунів, але й у свідомих і чесних громадян України не було сумніву, що істинного борця за волю України, котрий з юних років боровся з окупантами всіх мастей (польськими, німецькими і москальськими), котрий керував найуспішнішим боєм Березівської сотні, до речі і всієї УПА, і під присілком Рушір (Косівщина, поблизу Бандерівської столиці Космача), де впродовж трьох днів три курені УПА вщент розгромили дивізію енкаведистів, що прибули до героїчного села для депортації місцевого населення.
Батальйон озброєних до зубів карателів на чолі з командиром дивізії, героєм совіцького союзу (за депортацію кримських татар) генералом (після програного бою його посмертно розжалували до підполковника) Ніколаєм Дергачовим на 12-ти студебекерах і командирській машині поспішали їм на виручку і під Рушором потрапили в засідку Березівської сотні і були зрешечені дружним і прицільним вогнем упівців під орудою Кривоноса, котрий був поранений у цьому історичному бою, але не припиняв керувати боєм до його переможного завершення. А з 1948 року, після того, коли непритомним потрапив до катівень енкаведистів і 32 з половиною року відбухав на сибірській каторзі, в тюрмах і карцерах на межі життя і смерті та не втратив віри в Незалежну Українську державу і завдяки Божому провидінню до цих пір віддає всі свої сили і досвід вихованню молодого покоління справжніх українців. Отже, такій людині гріх було відмовити в офіційному званні Героя України, в той час, коли це звання даровано продажним політикам, злодюгам, котрі обкрадали й обкрадають Україну, співакам, що своїм продажним талантом підлабузницьки ницо догоджають ворожим до України москалям, багатіям олігархічно-кланової закваски і т. д. і т. п.
Можливо, це і на краще, що Кривоноса не долучили до цієї сумнівної компанії кар’єристів, чинодралів і користолюбців, що успішно знецінюють і девальвують високе звання Героя України. Але мусить восторжествувати справедливість, і настануть часи, коли це високе звання очищатимуть від антиукраїнської нечисті. А поки що Мирослава Симчича-Кривоноса величають Народним Героєм. Шкода, що не всі учні школи мали змогу взяти участь у цій історичній зустрічі з Народним Героєм Кривоносом. Такі заходи варто планувати заздалегідь, щоб виховний ефект був максимальним і переконливим. Не дивлячись на свій похилий вік, Кривоніс має ще світлий розум і полум’яне серце відважного борця за вільну, самостійну та європейську Україну. Звертаючись до учнів, він сказав: «Любі наші учні, наше майбутнє покоління, наша надія, наша майбутня слава, наша майбутня історія, дякую вам, що ви прийшли на цю зустріч у період Великодніх свят і прийдешнього свята Героїв. Радий вітати вас у цьому чудовому Музеї наших визвольних змагань, де ви впізнаєте на світлинах ваших дідів і прадідів, ваших родичів, котрі, як і ви, мріяли про щасливі сім’ї, про навчання у рідній школі, про мирне життя і мирну працю.
Та найвизначнішим скарбом цього Музею я вважаю велику світлину Березівської сотні, коли ще нею командував сотенний Дмитро Негрич-Мороз. Пригляньтесь уважно до цих мужніх облич, віднайдіть прізвища і біографії кожного з них, бо вони є справжніми героями, котрі, як і теперішні воїни АТО, не шкодуючи свого молодого життя, пішли виборювати Незалежну Україну, знаючи, що виборюють її як мученики, що виборюють для майбутніх поколінь. У нас була сильна віра в Бога і в Україну. І ви повинні, як естафету, взяти цю велику і сильну віру в свої серця, і з нею ми переможемо всіх ворогів України.
Ми, старше покоління борців, всю надію покладаємо на вас, на молодь, виховану в Незалежній Україні, бо при совєтській владі не було можливості виховувати українську молодь, бо тоді виховували піонерів і комсомольців, тобто, прислужників комуністичного рабовласницького режиму. Хто з батьків зміг відкрити потай правду про нашу боротьбу, про українську історію і релігію, той вчинив мудро і далекоглядно, бо навіть ті крихти батьківського виховання запалили молоді серця вогнем справедливості і нетерпимості до брехні і насилля, на яких базується кожна окупаційна влада. Ми живемо в умовах російсько-української війни і ще страшнішої і підступнішої інформаційно-ідеологічної війни, яку московські ординці поширюють на весь світ, щоб спотворити істину про свої глобальні загарбницькі наміри.
Тож маємо бути пильними і мудрими, щоб навчитись відрізняти правду від брехні і не дати себе закабалити до москальського рабства. Будьте відпорні до ворожої пропаганди, критично дивіться російськомовні телеканали, укріплюйте у собі дух християнської нездоланності, справедливості, любові. Можливо, серед вас є майбутні Бандери і Шухевичі, Шептицькі і Шевченки, Франки і Коновальці, майбутні офіцери і генерали, вчені і політики, бізнесмени і педагоги. Але ким би ви не були, пам’ятайте, що найголовніше в житті – Бог і Україна. Вірте в ці святі істини, боріться за них і пам’ятайте, що з ними вам не страшні жодні вороги, жодні окупанти, бо боротьба за християнські істини звільняє від страху перед будь-яким ворогом, перед будь-якою злочинною силою.
Ви бачите в цьому музеї березунів різних поколінь, і дуже важливо, що є експозиція учасників АТО, які добровільно пішли захищати Україну. Беріть з них приклад і помножте їхній чин, їхню працю і віру, їхню славу і любов до свого рідного краю, до всієї України на сотні разів у майбутній побудові Української держави. Ми, старше покоління, що могли, те зробили і таки вибороли Незалежну Україну. Хоч вона ще благенька, не зовсім така, за яку ми боролись, але, все таки, – солідна європейська держава, на бік якої у нашій Вітчизняній війні з москалями став майже весь цивілізований світ. Але виявилось, що здобути державу порівняно легше, ніж втримати її перед москальськими окупантами, тому ні на мить не маємо права піддаватись спокусі міжусобних воєн за прибутки, кар’єру, політичне різноголосся. Маємо об’єднатись так, як заповідав Ісус Христос, щоб усі були як одне ціле! Отже, ця найважча робота – побудова справжньої Української України – припадає на ваші юні і молоді плечі. На вас вся надія й опора. Якими будете ви, таким буде і майбутнє Українського народу й Української держави. Дай вам, Боже, все те, про що ми всі разом молимось і мріємо – сильну, могутню і процвітаючу Українську державу. Дякую за вашу увагу! Слава Україні»!
Учні дружно і дзвінко відповіли: «Героям слава»! Розглядаючи світлини своїх друзів і подруг, Кривоніс коментував, як вони цілу зиму 1946 року переховувалися на обійсті Олюськи, тітки місцевої вчительки і керівника хору Оксани Сулятицької; як чотовий Колюк – Климюк Петро (стрий – татів брат Івана Климюка і вуйко – моєї мами брат) брав участь у Рушірському бою; як зв’язкова УПА Климюк Паранька (згодом Симчич, моя мама – М. З. С.) переводила через гірські хребти рейдові сотні УПА, надавала медичну допомогу пораненим бійцям, а її батьки Михайло (мав свій млин) і Марія постачали борцям за волю України хліб, сало, м’ясо, бринзу, бараболю, кукурудзяні коржі, перезимовували повстанських коней.
Дещо з бойових повстанських буднів повстанця Лунги розповів Кривоніс і його внукові, вчителеві військової справи місцевої школи Юрієві Симчичу і колишньому голові виконкому Середньо-Березівської сільської ради Святославові Перцовичу, батька якого можна добре впізнати на світлині Березівської сотні. Ще довго спілкувались би учні з Кривоносом, але уроки не можна пропускати, хоча, можливо, це був найважливіший урок у їхньому житті.
Після цієї зустрічі Климюк Іван своєю машиною відвіз Кривоноса, його дружину Раїсу і мене, автора цих рядків, до сусіднього села Баня Березів, де ми взяли участь у похороні Ольги Синітович, рідної сестри чотового Буйтура – Василя Синітовича, світлину яких разом з Кривоносом – Мирославом Симчичем – я вперше опублікував ще в 90-і роки в газеті «Українське слово» разом з матеріалом «Ми були армією без держави» про Кривоноса і його боротьбу; у 2001-му році ця світлина була опублікована у моїй книжці «Лебедині ключі», і в цьому ж році цю світлину використав Михайло Андрусяк для оформлення обкладинки своєї книги «Брати грому».
Навіть на смертному одрі Ольга Синітович, здавалось, зберегла ту молитовно тиху вірність обраному шляху боротьби, яку пронесла крізь усе своє нелегке, але чисте, як краплина сльози, життя, і так же тихо і молитовно передала цю вірність своїм дітям і нащадкам. І справді – Герої не вмирають!