Чим відрізняється стильна людина від людини модної? Коли українські політики приходять до стилістів? Чи є різниця між гарно вдягненою жінкою і жінкою-принадою? Про це та багато іншого розповіла «Молодіжному Перехрестю» модний критик, мистецтвознавець, журналістка Зоя Звиняцьківська.

– Зоє, що потрібно для того, аби бути справді модним критиком та мистецтвознавцем, потрібним і популярним?

– Для цього треба, перш за все, цікавитися модою, по-друге – цікавитися не тільки модою і, по-третє, вміти розумно й дотепно викладати свої думки – письмово чи усно. Академічної спеціальності «історик моди» у нас все одно не існує. Я, наприклад, мистецтвознавець, а загалом, це, безумовно, культурологічна діяльність. А ще треба мати хист до досліджень, бажання шукати. Бо якщо йдеться про лекції, то одна з найголовніших проблем – не тільки інтерпретація, але й відсутність архівів у нашій країні, у тій її частині, що була під радянською владою. Не лише самих архівів, але й якихось засад архівного мислення, ідеї зберігання минулого. Це дуже складно, і людина, яка хоче цим займатися, якщо ми кажемо про історію моди, має бути вельми винахідливою. Адже архіви Західної України у Польщі, а архіви колишньої УРСР – на звалищах, тобто, їх немає. Отож, треба бути трохи авантюристом, винахідником і дуже все це любити. Потрібно активно шукати, звертатися до людей, може, в них залишилися згадки про щось таке цікаве.

– Як має виглядати модний критик?

– Модний критик – це не ікона стилю, це не найкраще вдягнена дівчина у цій кімнаті і це не найкрасивіша дівчина у цій кімнаті. Це людина, яка, скоріш за все, перебуває ззовні «модної бульки», бо розуміє, що там відбувається. Ця людина, ймовірно, сповідує свій власний стиль в одязі. Тобто, всі люди одягаються в якомусь певному стилі, в усіх є певні причини, чому вони так одягаються. І люди, які одягаються у стилі «український гламур» – 15-сантиметрові підбори, леопардові міні-спідниці – вони також мають причини, чому вони це роблять. Нам це видається дивним, а для них це цілком природно. Тож критик – це людина, яка розуміє ці причини і може їх виразити словами, і може показати, чому люди саме так одягнені. Це, як на мене, відгалуження соціальної психології. Щодо самого фешн-критика, то це також людина. І найкраще, що може зробити така людина зі своїм особистим стилем, це подавати його невимушено і природно, щоб це не виглядало як істерика. Якщо вдається, то це і є хороший приклад.

– Наше сьогодення, в якому замало вміння одягатися індивідуально, створюючи свій стиль, – це відголос минулого?

– Авжеж. Безперечно, всі були однакові. Пам’ятаєте цю славнозвісну фразу: «В Радянському Союзі сексу нема»? Тобто, для дівчини, жінки не було можливості вдягатися так, щоб вона була гарною, сексуальною, привабливою. Тоді ж усі мали вдягатися як вчителька передпенсійного віку, дуже чемно і скромно. І тому, коли все це скінчилося і нарешті стало можна, люди, немовби з голодного краю, зірвалися. У цьому нема нічого дивного. Трохи дивно, що минуло вже 25 років, а ця тенденція тільки цементується. Не відбувається нічого, що змусило б людей просуватися далі. Ну, умовно кажучи, десять років носимо леопардові спідниці – і класно. Ми маємо це пережити, пройти через це. Ніхто не помре від того, що жінки надаватимуть перевагу високим підборам, але давайте еволюціонувати якимось чином. Проте, все залишається незмінним. І це найголовніше питання, чому так відбувається.

– Очевидно, маємо таку ситуацію тому, що за роки незалежності, відколи відкрили кордони і стало дозволено все, наше суспільство не розвинулося ні економічно, ні культурно. І це такий загальний комплекс проблем.

– Загалом, звичайно, так. Хоча зміни є – але не такі масштабні, щоб ситуація змінилася докорінно. І це виходить далеко за межі моди. Ми вже давно говоримо не про те, яка довжина спідниці актуальна сьогодні.

– Ми вийшли зі совка, але залишилися в «модному інкубаторі», без жодної претензії на індивідуальність. А чи взагалі поняття стиль і мода пов’язані між собою?

– Як на мене, ці терміни протилежні. Бо стиль (я це для себе так формулюю) – це те, що твориться, здебільшого, самою людиною, це щось особливе, індивідуальне. Стиль відповідає власним уявленням людини про красу, рисам її характеру, тобто, її індивідуальності. Кожен стиль кожної особи є унікальним, якщо він добре продуманий. А мода – масове явище за самою своєю природою. Вона створена для того, щоб об’єднувати людей у великі гурти. Мода каже: ось є хіпстери, хіпстери повинні вдягатися так, ось є айтішники, гламурні дівчата, богема, інтелектуали – і кожен з цих «кластерів» має свою моду та повинен одягатися, відповідно до неї. До того ж, мода змінюється щосезону, а стиль у головних своїх засадах є непохитним, бо ти ж сам, як особа, не змінюєшся кілька разів на рік. Тому мода і стиль – це антагоністи. Треба вибирати: чи ти дотримуєшся моди, чи обираєш стиль. Моду ти можеш підглянути в журналі, а стиль – це вже твоя власна робота.

– Існують класичні речі, як от маленька чорна сукня і т. д. Чи людину, яка обирає класичний стиль, а не трендові в цьому сезоні овесайзи, кюлоти та паєтки, можна назвати модною?

– Знову ж таки, коли йдеться про класику, то навіть класики уже багато. Якщо ви згадали про маленьку чорну сукню, то її було створено у 20-роках минулого сторіччя. Буремні роки, коли жінки утверджували свою емансипованість, свою сучасність і в одязі також. Якщо ти вдягаєшся у стилі 20-х і зараз – це класика, бо вже минуло сто років, але цей стиль виглядає надзвичайно сучасно. Якщо ти намагаєшся одягатися у стилі 50-х, який зараз також дуже актуальний і модний, це дуже жіночний стиль. Якщо ти його обираєш для себе, це означає, що ти хочеш бути м’якою, класичною традиційною жінкою. Навіть поняття «класика» у нас знову ж таки зводиться до костюма радянської вчительки. Насправді класики дуже багато, і серед неї також можна обирати; і так, є модна і немодна класика.

– Хотілося б порівняти нас і найближчих наших європейських сусідів – поляків. Вони одягаються значно простіше, одноманітніше, на наших вулицях значно більше ошатно вдягнених жінок.

– Ви знаєте, як на мене, це тенденція. Саме в Польщі вони вже трохи перегнули палицю, тому що там дуже багато емансипованих дівчат, величезна кількість феміністок – і вони вдягаються відповідно. Це там зараз модно. Багато дівчат дуже серйозно ставляться до прав жінок, і їхній одяг це демонструє. На сьогодні дівчача мода у Польщі – не бути жінкою-принадою, предметом, сексуальним об’єктом, традиційним образом. Я була вражена, стільки там дівчат, які дуже агресивно опираються, коли починаються теми про жіночність. Тобто, на думку багатьох українських жінок польські дівчата вдягнені «погано» – але це просто означає, що вони вдягаються з іншою метою, в рамках іншої філософії.

– Такі собі андрогени…

– Не зовсім, просто вони намагаються бути максимально рівними і незалежними. І це також відкат від тих часів, коли була радянщина, яку вони ненавидять. Але, з іншого боку, поряд дві країни, зі спільними кордонами, історією, культурою – і з поляками сталося це, їх кинуло в інший бік, до того ж, цілком свідомо. А українці тримаються тієї сексуальності 90-х і ніяк не можуть від неї відійти. Ось така різна реакція.

– Наші жінки часто одягаються не в сенсі самовираження, а як певний об’єкт?

– Так. А от польські дівчата вже на багато кроків попереду. Я впевнена, що за років десять ці дівчатка награються в емансипацію, особливо, якщо вони реально виборють свої права. І вони вже не будуть хвилюватися, що у них хтось їхні права відбере. Вони будуть до цього ставитися як до невід’ємної частини свого життя. І тоді води заспокояться і пом’якшають.

– Зоє, давайте поговоримо про межу між модною людиною і фріком.

– Давайте. Це дуже цікаве питання, до речі. Наскільки я знаю, такої межі немає. Людина, яка серйозно хоче бути модною, рано чи пізно стає трохи фріком. Але я особисто вважаю, що фріки – це просто прекрасно, бо вони урізноманітнюють суспільство. Я була б щасливою, якби таких людей було більше. Тоді було б цікаво ходити вулицями, так?

– Так, але реакція на них могла б бути неоднозначною і далеко не завжди позитивною як наслідок загальної нетерпимості. Це, знову ж таки, наша постсовкова спадщина – однаковість.

– Чудове зауваження... У Києві з цим зараз уже трохи простіше. Я вважаю, що це досягнення людей, які пропагували можливість бути не такими, як усі. Як на мене, треба виховувати толерантність у суспільстві. Бо якщо не так, то як же воно зміниться? Поки ми будемо сидіти і бідкатися, що погані люди нічого не хочуть міняти, то нічого й не зміниться. Коли людина вдягається якось не тривіально і виходить на вулицю, то я її дуже поважаю. Це є певний громадянський акт, вона показує людям, що всі ми різні. Отож, фріки – це класно.

– Наскільки багато у нас «жертв моди»?

– Як на мене, то досить багато. Але коли ми кажемо про жертв моди в Україні, це не зовсім те, що мається на увазі, коли Vogue пише про жертв моди. Вони є жертвами моди великих брендів, великих показів моди, гігантської машини модного маркетингу. Тобто, всі кажуть, що треба носити одяг від Louis Vuitton, і вони одягають речі від Louis Vuitton, тому що їм це нав’язує реклама. У нас «велика мода» ще досі не зовсім доступна всім верствам населення і через відсутність інфраструктури, і через відсутність грошей. Але багато наших людей живуть з великою прив’язаністю і надзвичайною залежністю від маленьких субкультур. Провінційні міста і містечка, якісь анклави у великих містах. Люди надзвичайно залежать від своїх субкультур і вони в цьому сенсі є жертвами моди – часто значно більше, ніж про це пише Vogue. Це вже схоже на суспільство в Середньовіччі: якщо ти вдягаєшся, порушуючи принципи свого оточення, ти для них чужинець, і це для тебе надзвичайно небезпечно.

– Мода – це єдина сфера, де гендерна нерівність стосується чоловіків. Адже велика кількість дизайнерів, зокрема, й українських, творять виключно для прекрасної половини людства. Виглядає на те, що у жінок забрали золото і залишили їм брязкальця.

– Якось так це і відбулося. Проте зараз, за якихось два роки після Майдану, я помічаю, що у столиці з’явилися хлопці, які виглядають дуже стильно і класно. Їх багато, не знаю, де вони ховалися. Ми бачимо їх і на якихось культурних подіях, і в центрі міста. Вони не викликають здивування, це вже стало нормальним. Тобто, у великих містах ситуація потрохи починає змінюватися. До слова, у Києві на модних тижнях є чимало дизайнерів, які творять для чоловіків неймовірні речі.

– Ікона стилю. Чи є в нас хтось серед політикуму чи відомих людей, хто заслуговує такого визначення?

– Серед політиків однозначно нема. Вони всі виглядають так, як мають виглядати політики у депресивній, кризовій пострадянській країні. Єдині люди, на мою думку, що є іншими в цьому плані, це група молодих депутатів, які прийшли цього скликання. Наприклад, Світлана Заліщук. Вона – молода сучасна красива жінка, яка, при цьому, вдягається не як лялька зі секс-шопу, а як молодий політик. Це – нове покоління, і його представники вдягаються так, як одягаються європейці, які є політичними, громадськими діячами.

– Тут спадає на гадку візит нашого посла у Британії до королеви.

– О, я про це писала. Найважливішим у тій історії, як на мене, був не власне look жінки-посла, а те, як на нього зреагувало суспільство. Думки людей полярно розділилися. Частина писала: «Класно, вона одягнена дуже добре, ви нічого не розумієте», а інші писали: «Господи, яка гидота». Як на мене, образ посла був дещо пострадянський, дещо гротесковий і надмірний. І те, що люди розділилися у думках щодо цього образу, – це підтвердження того, що частина нашого суспільства ще живе мірками 90-х років. Але вже є певна частина людей, які живуть у сучасному світі.

– А стилісти, де стилісти?!! Навіть червоні доріжки найвизначніших кінофестивалів рясніють модними казусами.

– Якщо ми кажемо про Оскар, Канський кінофестиваль, то там, на жаль, не все залежить від самої особи. Тому що всі сукні і прикраси – це результат комерційних умов із провідними модними брендами. Всі відомі акторки мають контракти з модними брендами, які надають їм одяг на червоний килим. Ці сукні можуть бути вдалими або невдалими, їм може пощастити, а може й ні. Тобто, це вже часто не особистий вибір, а складно влаштований бізнес. Зазвичай, актриса приїздить у свій готель у Канни, і ввечері їй іти на червоний килим. Вона лише вдень бачить три або чотири сукні, які їй надіслали представники якогось модного дому й узгодили з її стилістами, якщо вони є. Вона обирає з них щось, і класно, якщо воно пасує. Проте, не завжди її стилісти можуть «витягнути» із запропонованого вдалий образ.

– Стосовно Марини Порошенко, модним консультантом якої ви були. Образи однотипні, фактично незмінне кольорове вирішення. Як наслідок – дещо нудний стиль. На вашу думку, потрібно змінювати щось, додавати родзинки, розбавляти чимось яскравішим?

– Ви порушили спільну проблему всіх наших політиків першого ешелону, адже я консультувала не тільки першу леді, а ще й кількох політиків-чоловіків, найперших посадових осіб нашої держави. Проблема полягає не в нестачі смаку або нецікавих образах, проблема у загальному ставленні до питання створення особистого публічного стилю. Майже всі наші чиновники найвищого рангу, публічні особи не вважають за потрібне мати біля себе професійного стиліста повсякчас. Вони, дійсно, не вважають, що це просто необхідна частина їхньої професії, така ж необхідність, як вмиватися, чистити зуби, розчісуватися. Політики звертаються до стиліста в окремих випадках, раптом, коли в них якийсь «серйозний момент» і треба зробити «щось». Або інший варіант: у людини якісь відчутні іміджеві провали. Вона помічає, що виглядає недолуго, що з неї вже посміюються. І тоді вона розуміє, що щось треба зробити, і звертається до стиліста. Хочу зазначити, що у співпраці наші політики дуже класні. Вони толерантні, відкриті до нових ідей, вони співпрацюють, прислухаються і швидко просуваються вперед.
Минає кілька місяців, ти щось робиш, люди починають виглядати краще, вони це самі бачать, і їх це влаштовує. А потім вони кажуть: «Дякуємо, усе було чудово, ми дуже плідно попрацювали, та я далі сам». А ще додають щось на кшталт: «Мені дружина порадить, або (якщо це жінка) в мене є подруги, до яких я прислухаюся, та, зрештою, в мене і в самої добрий смак».
Все так – і смак добрий, і дружина погане не порадить, але це геть непрофесійно. Створення публічного іміджу – така ж робота, як і всі інші, і нею має займатися фахівець. Я собі не уявляю Гілларі Клінтон, яка каже посеред виборчих перегонів: «Та в мене вже є кілька хороших костюмів, дякую, я далі сама».
На сьогодні я знаю тільки одну особу, з якою постійно працює ціла команда. Люди там змінюються, але команда залишається. Юлія Тимошенко дуже ефективно працює над створенням свого стилю. А інші кажуть так: ми вас запросили, бо була проблема, ми її вирішили, дякуємо. Вони звертаються до стиліста, як до лікаря. Є хвороба, тоді кличуть. І – па-па, до наступної хвороби.

– Стиль кого з українців, на вашу думку, відповідає найвищим модним стандартам?

– Ви знаєте, що у Києві є два тижні моди, зокрема, Mercedes-Benz Kiev Fashion Days, який мені подобається найбільше і за яким я слідкую дуже прискіпливо. Не тільки тому, що там є покази молодих дизайнерів, а, насамперед, тому, що він серйозно просуває їх у світ глобальної моди. Наприклад, цього року п’ятеро наших дизайнерів, яких представляв MBKFD, на загальних засадах взяли участь у показах у Нью-Йорку та Парижі. Це все – заслуга організаторів, менеджерів і особисто Дарини Шаповалової. Саме вона, на мою думку, є амбасадором нашої моди у світі. Її я можу назвати іконою стилю. Шаповалова добре одягається, дуже сучасна, надзвичайно різноманітна і, здебільшого, носить одяг українських дизайнерів.

– На вашу думку, репліки (копії) – це чудова можливість для більшості мати трендові речі чи просто ерзац модних брендів?

– Давайте будемо пристойними людьми і будемо казати «фейки», підробки. Бо коли ви кажете «репліки», то це такий собі фіговий листочок, яким ви намагаєтеся прикритися. Проблема не в тому, користуватися чи не користуватися репліками, бо хто я така, щоб давати людям якісь поради щодо їхніх власних речей. Справа у тому, щоб розуміти, що відбувається. Це просто підробки фірмових речей, часто досить поганої якості і далеко не завжди зроблені так ідеально, щоб нагадувати оригінальні речі. Ці люди – жертви моди, і їм видається, що такий брендизм – невід’ємна частина світового гламуру. Гламур, як напрямок моди, побудований на брендизмі. Річ має бути певної марки і тільки такої, а не іншої. Якщо ти живеш у парадигмі гламуру, ти маєш одягатися тільки отак. Це смішно. А люди, які не мають достатньо грошей, живуть у парадигмі українського гламуру. А український гламур – це втричі смішніше, бо в світі цього гламуру панують фейки.

– Якщо ви за одягом можете багато сказати про людину, то скажіть щось про прихильників підробок.

– Я б сказала, що вони живуть у несправжньому фейковому суспільстві. Ви ж розумієте, якщо ви не можете долучитися до справжнього гламуру через брак коштів, то купуєте несправжні речі. І це означає, що ви живете у світі несправжнього, штучно створеного гламуру, який не працює як гламур. Це несправжній світ, а поряд існують справжні світи. Так, ви не можете вдягатися, як хтось, у кого є десять Birkin bags. Але ви можете одягатися як сучасна емансипована жінка, і для цього не потрібно мати купу дорогих фірмових речей. Ви можете вдягатися, як ми вже казали, у класичному стилі. Нарешті, ви можете вдягатися у своєму власному стилі. Але оберіть реальний світ, у якому ви хочете жити. Бо пострадянський український гламур – це світ неіснуючого минулого, його немає. Ось що я хочу сказати цим людям: вийдіть з того фейку в якесь реальне життя.

– Як жінкам виглядати і модно, і впевнено, і комфортно?

– Насамперед, треба зрозуміти, хто ти є. Треба спробувати хоч раз вдягнутися не для вулиці, не для мами чи чоловіка, а для себе. Але це надскладне завдання. Бо якщо ти «знімеш» зі себе шар для мами, шар для чоловіка, шар для інших, то може виявитися, що під ним нічого й немає. І це – найбільша проблема. Треба викарбовувати себе як особистість. І коли ти це зробиш, тобі стане надзвичайно просто підбирати собі одяг.