«Я стверджуюсь! Я – утверждаюсь.
Бо я – живу».

Павло Тичина

Ми продовжуємо розмову про надприродні здібності в контексті війни. Минулого разу ми говорили про те, наскільки небезпечними під час війни є ілюзії, котрі тишком-нишком крадуть волю до життя. Цього разу поговорімо про те, чим ці ілюзії можна замінити – без шкоди для держави і здоров’я.

Горе-реформатори і наївні люди вважають, що все вирішити просто: зняти ілюзії, як лижі на асфальті, повернутися обличчям до реальності – і вперед, за орденами.
Про те, що ця думка є хибною, знає кожен, хто спробував втілити її на практиці: реформувати себе, стосунки, інших людей, державу.
Візьмімо, для прикладу, «аватара». Вип’є – і вже має ілюзію всемогутності. Може на гранаті підірватися, а може піти в тил ворога і  пару «язиків» притягнути. А забери в нього пляшку, і ілюзію разом з нею, – і що? В ліпшому випадку – «ломка» і депресія. В гіршому – сидітиме, вдаватиме з себе дубову тумбочку, думатиме, де взяти пляшку. Ілюзія всемогутності щезне, а відчуття власної сили (і вміння приземлятися на 4 лапи в небезпечній ситуації) само по собі в цього «аватара» з неба не візьметься. Радості від самого факту свого існування теж в людини не буде. Ілюзію і сили, і радості йому давала пляшка. Але давала в кредит. І «відсотки» за таким кредитом частенько бувають занадто високими – навіть у мирний час.

Не дарма, ох недарма значна частина пригод Швейка, за задумом Гашека, відбувалися саме на Львівщині. Швейкових генералів українські генерали вже наздогнали – тепер треба якось з цими традиціями вже прощатися… «Дуб зверещав на Швейка: – Чого витріщуєш на мене сліпаки мов теля на красу спідницю? - Згідно з приказом, пане ляйтнант, ви самі чейже упоминали мене, щоб я глядів вам на уста, коли ви промовляєте. А кожний вояк повинен точно сповняти прикази свого зверхника і носити його образ у своїй душі!  – Мовчи! – крикнув ляйтнант Дуб. – Гляди тепер у противну сторону, ти ідіоте тяжкий і не витріщуй на мене сліпаків, бо знаєш, що я цього не люблю. Не маю в тому найменшої приємности глядіти на твій циферблят».

Тому найголовніше правило екологічного самовиховання: не можна відбирати ілюзію, і не давати натомість геть нічого. Так-так, саме самовиховання, це не помилка. Перш, ніж братися за виховання інших – потренуйтеся на собі. Ну або хоча б на котові – якщо кіт дозволить.
Отже, прогляньмо ще раз коло ресурсів.
Найпростішою в користуванні є схема знайомого більшості громадян кола знаків Зодіаку, в якому кожен знак відповідає тому чи іншому ресурсу особистості. Схема вже перевірена століттями практики, і за зручністю дасть фору будь-яким новітнім психологічним теоретичним побудовам.

Отже, перший ресурс – зона самоідентифікації, самобутності, самоствердження, окремішності власного «я», і усвідомлення власного образу – як образу окремої людини. Знак Овна.
Здатність усвідомлювати себе окремою людиною закладається у віці від народження – до трьох років. Хто думає, що це легка справа – спробуйте пошукати в Гуглі тексти на тему «криза трьох років». Усвідомлення того, що «я» і «мама» – це дві окремі сутності, дається в цьому віці вкрай тяжко. Особливо чітко це розуміють ті матусі, для яких найбільшою мрією є «Сходити в туалет. Самій. Поїсти. Самій!».

До трьох років людина має зрозуміти, що вона – то є щось окреме. Вона має певний вигляд, справляє на інших певне враження. І далі людина вже повинна потихеньку розвивати цей ресурс – обмірковувати, яке саме враження вона хоче справляти, і якою є різниця між наявним образом себе і образом бажаним. І – вчитися потихеньку, по цеглинках будувати себе, не беручи кредитів, але й не впадаючи в паніку, якщо раптом захочеться прямо вже перетворитися з сірої мишки відразу на Кім Кардашьян і Анджеліну Джолі одночасно.

У випадку цього ресурсу залежність – це збочення на зразок російської блогерки Лєни Міро, у котрої на всі життєві проблеми відповідь тільки одна: треба підкачати дупу, і все налагодиться.
Більш прийнятні варіанти залежності – це коли людина працює над своїм образом, отже навіть може довести його до досконалості, але забуває про саму мету – і про те, що від першого ресурсу потрібно переходити до інших. Зазвичай у таких випадках в людини починаються проблеми із протилежним ресурсом – зоною стосунків. Загалом людина звикає до того, що живить власну самооцінку захопленими поглядами перехожих (або публіки). Відтак схвалення коханої людини їй вже не дуже потрібне – з цього робиться висновок, що й самі стосунки – річ не обов’язкова. Це не завше так. Перший ресурс – це ще й зона самостійності, надмірна самостійність теж може вилізти боком.

Що відбувається, якщо ресурс фрустрований? Людина вважає, що імідж для неї не є важливим, і сенсу над ним працювати нема ніякого. В крайніх випадках людина може взагалі мріяти про те, як би було добре жити в іншому світі – для прикладу, у світі ігор, де можна зібрати собі себе по запчастинах під будь-яку комплектацію і можливості. В менш кепських варіантах все виглядає легше. Людина може не звертати уваги на свою зовнішність, а потім раптом закохується – прокидається протилежний ресурс, тягне за собою і цей – і суб’єкт починає мити голову, чистити вуха, ходити в перукарню. Важливо те, чи буде людина робити якісь висновки після цього абсолютно випадкового «самовільного» активування прихованих ресурсів. Адже потім закоханість може минути – і вся краса і привабливість може минути разом із закоханістю, якщо людина не навчиться сама себе розпізнавати і над собою працювати.

У випадку правильно розвиненого ресурсу людина вміє дивитися на себе збоку, і вміє оцінювати своє життя так, як оцінюють кіно – і себе, як головного героя. Кінокритики могли б тут багато чого сказати…
Більш глибинний пласт цього ресурсу, котрий розвивається вже у тісній взаємодії з іншими ресурсами – це вміння самостверджуватися. І – самостверджуватися екологічно, без шкоди для себе і для інших. Якщо в людини з цією справою тяжко – буде біда. Адже активізується і протилежний сектор розвитку особистості, а це, як ми вже говорили минулого разу – не тільки сектор стосунків, а ще й сектор ворогів. І тому якщо в людини із самоствердженням зле – вона може шукати собі ворога скрізь, навіть там, де його немає – вона собі того ворога зробить. Просто для того, щоб самоствердитися. Це ми можемо зараз спостерігати на прикладі цілого народу, східних сусідів України. В менших масштабах, для прикладу – це генерали-самодури, котрі можуть цілий батальйон змусити розставляти намети під прицілом ворога просто тому, що «я так сказав!». Зеленопілля, Ілловайськ, Дебальцеве – а скільки ще дрібніших прикладів хворобливого самоствердження можна по всьому фронту нарахувати… (А якщо ще й це хворе самоствердження поєднується із проблемами ресурсу трансу – то навіть рядовий вояка може натворити чималої біди. Випив пляшку, взяв автомат – і пішов шукати ворогів по своїй же частині…)

Загалом, це, звісно не наш винахід – ще Гашек у «Пригодах бравого вояка Швейка» таких типажів описував. Але проблема в тому, що більшість сучасних армій навчилися потроху з цією бідою давати раду – і, зокрема, за рахунок того, що людина розвиває й інші ресурси. Чим більше працює ресурсів особистості – тим легше їй розвивати решту. Для прикладу, візьмемо ту ж таки армію Ізраїлю. В них є залізне неписане правило: здоров’я і психологію бійця армія змінити не може, але підкоригувати у кращий бік за допомогою науково обґрунтованих навантажень і тренувань – може і повинна. Власне, бійцям там дають освіту, змушують добровільно-примусово стежити за фізичним станом, забезпечують необхідні навички соціального спілкування і систему соціальних контактів. Все це допомагає достатньо легко знайти роботу. Вчать в межах розумного думати своєю головою і бути самостійним.

Таким чином в людини з’являється ціла купа сфер, у кожній з яких можна самоствердитися потроху. Вона вже не буде голодною до дешевого самоствердження за чужий рахунок – і шанси, що їй спаде на думку знущатися зі слабшого, значно знижуються…
Є ще інший різновид проблем з цим ресурсом – окремим людям його просто дано «активованим від народження». От вродилася людина «няшечкою», і так і буде вже все  життя «няшечкою», не докладаючи до того жодних зусиль. У такому випадку до людини тягнуться інші, всіляко її підтримують, милуються нею, як котиками або немовлятами. Окремі, щоправда, з часом можуть роздивитися, що за гарним образом – нічого нема. Але от біда – в таких випадках активізується протилежний ресурс. І серед прихильників «няшечки» починаються сварки, ворожнеча і тому подібні нездорові речі. Рокові красуні і найнахабніші альфонси – це саме про них. Тяжко сказати, що їм щастить в житті – якщо людина звикла, що з нею бавляться, як з дитиною, її нянчать, і все для неї забезпечують інші, їй вкрай тяжко стати на власні ноги. І коли виникає така потреба – це може стати справжньою трагедією.
А вже які трагедії виникають, якщо на передову потрапить така «няшка»… Навряд чи вам розкажуть про такі історії, однак хорошого в них дуже мало.
Таким людям рекомендовано якраз вчитися «вимикати» свою вроджену чарівність – і намагатися хоча б час від часу жити без неї, з допомогою інших ресурсів. Просто сидіти і «не відсвічувати» – в цьому теж можна знайти чимало цікавих моментів…

Для того, щоб людина не спокусилася на джерело дешевого самоствердження за чужий рахунок, вона повинна мати, на що спертися, мати джерела позитивних емоцій.
Для неї її образ – це не лише зовнішність, це й впевненість в собі, вміння зацікавити собою інших – і не обманути їхніх очікувань. І вже сам пропрацьований образ таким чином дає людині віддачу – сповнює її енергією.

Людина, в котрої все гаразд з цим ресурсом, є настільки чарівною і привабливою, що від самої її присутності в інших піднімається настрій. І її привабливість не залежить вже від віку і зморщок – з віком таі люди стають ще привабливішими, в їхній присутності тепло і спокійно, навіть якщо ви просто сидите поруч в окопі. І саме такі люди можуть, принаймні, хоча б на якийсь час, передати вам свою впевненість та віру у власні сили і в перемогу – навіть якщо ви до цього були невиправним скиглієм і песимістом.