rss
03/31/2020
EN   UA

Час i Події

#2020-13

Ваша точка зору

Чого, на Вашу думку, найбільше бракує Україні для перемоги?
Грошей
Зброї
Ядерної зброї
Міжнародної підтримки
Совісті найвищого керівництва
Ваш варіант відповіді
Літературна сторінка \ Леонід Ушкалов: «Україністика – це розкішний світ»
Від редакції:
Як прищепити дітям любов до класики української літератури? «Професійний читач» Леонід Ушкалов розкриває деякі секрети…

Однією із новинок «Видавництва Старого Лева» стала збірка есеїв професора Харківського університету ім. Григорія Сковороди Леоніда Ушкалова – письменника, літературознавця, доктора філологічних наук, дослідника літератури українського бароко, а також Сковороди, Шевченка, Квітки-Основ’яненка, Панаса Мирного. До нової книги професора увійшли тексти, що вперше публікувалися на шпальтах газети «Україна Молода» у 2012-2013 роках. Герої есеїв – персонажі програмної української класики, котрі з’являються перед нами не позолоченими супергероями, а особливими українцями. Есеї Леоніда Ушкалова – історії про те, як до Києва приїздили Сартр та Сімона де Бовуар і як на це реагували шістдесятники, про любов Сашка Довженка до яблук, про «слов’ян», про те, де, за словами Сергія Жадана, «починається смерть та кінчається література» і ще про чимало цікавих речей, про які професор Ушкалов погодився розповісти.
Звідки ідея зібрати ці 45 газетних «уроків» під однією обкладинкою?
  Title
  
Про це мені говорили друзі й знайомі. Наприклад, Микола Григорович Жулинський написав якось мені довгого чудового листа. І в ньому казав, що вирізає мої «уроки літератури» з «України молодої» і збирає їх в одній течці. Мовляв, добре було б видати все це окремою книжкою. А потім те саме казав мені Іван Андрусяк. До речі, якраз Іван Андрусяк і запропонував головному редакторові «Видавництва Старого Лева» Мар’яні Савці видати цю книжку.
Про що есеї? Про Ваших улюблених авторів, чи це – вибране з університетської лектури?
Почасти так. Але загалом я мислив цей проект передовсім як просвітницький. Я ідеаліст, тому гадаю, що література здатна бодай трохи змінити наш світ на краще. І мені хотілося актуалізувати українську класику саме в цій стратегії. Правду кажучи, сам я почав читати українську класику просто так уже тоді, коли був дорослим чоловіком, тобто коли почав розуміти прості речі. Коли ти юний, то дивишся на них згори. А з бігом часу починаєш бачити, відчувати, розуміти прості речі. Наприклад, Квітчину «Марусю». Коли я читаю в наукових працях, що «Маруся» – це сентименталізм, то іронічно посміхаюсь. Сентименталізм давним-давно помер. А Квітку читають і досі. Сентименталізм – література панська. А прості люди плакали, читаючи «Марусю». Ні, «Маруся» – це мінор української пісні, це ідеальність героїв житій святих... Колись мені запропонували написати для серії «Знамениті українці» портрети кількох класиків нашої літератури. Крім Квітки-Основ’яненка, я обрав Сковороду, Шевченка й Панаса Мирного... А крім того, ці есеї – «плоди читання». Я професійний читач, і в мене є багато-багато різних нотаток. А кожна нотатка – це більший чи менший сюжет. І, певна річ, 90% із того, що могло би стати есеєм чи навіть книгою, напевно, піде разом зі мною у кращий світ. Ось я почав писати книжку про Драгоманова років зо три тому – та так і «пишу», бо раз по раз відволікаюсь на якісь актуальніші проекти... Словом, книга «уроків» – це спроба врятувати від забуття те, що існує в моїй голові й ніде більше.
Ви говорите, що історія літератури – це історія її читача. Яким ви бачите цього читача в українській ситуації?
У 1920-их роках у нас був інститут книгознавства, який досліджував читача, читацькі запити, наклади книжок. До речі, тоді в нас виходило чимало книжок. У 1925 році Україна була на сьомому місці у світі за обсягами книговидання: після Німеччини, Франції, Великобританії, США, Італії та Польщі. Згодом цей інститут ліквідували. Потім мало хто займався історією українського читача. Хіба що один з моїх учителів – Григорій Матвійович Сивокінь. У 1986 році він видав книжку «Одвічний діалог. Українська література та її читач від давнини до сьогодні». І в ній бодай пунктирно окреслив історію нашого читача. Читач старокиївської доби – ось одна тема. Потім – читач часів бароко. Наприклад, хто читав Сковороду? Прості люди знали хіба що три його «божественні пісні», що їх співали кобзарі й лірники. Але сам філософ не вважав ці пісні чимось важливим. Принаймні в списку своїх творів він не згадав «Саду пісень». Його діалоги й трактати читали пани-містики. До речі, коли на початку 1830-их років харківські романтики спробували видати твори Сковороди, то на всю неозору Російську імперію знайшлося тільки два «субскрибенти»... Український читач часів заборони нашої мови в Російській імперії – то окреме питання. Читач 1920-их років, тобто часу культурної революції, – знов-таки окреме питання. Сьогоднішній читач – теж окреме питання. До речі, доволі непросте. Хіба ж ні, коли наклади українських книжок у незалежній Україні приблизно такі самі, як і наклади книжок за часів заборони української мови?
По інший бік барикади – письменник як персонаж. Ви моделюєте дуже живі образи цих персонажів. Чи можна серед «фронтменів української літератури» простежити прикметні риси, які приваблюють читача і виносять автора на передову лінію процесу?
Позаминулого року я видав книжку «Моя Шевченківська енциклопедія». Це була спроба зрозуміти, що таке український світ і ми в ньому крізь призму Шевченка. І Шевченко-«персонаж» – надзвичайно цікавий. Уявіть собі: народитися одним з п’ятдесяти тисяч рабів якогось пана, тобто не мати в житті, здавалося б, жодного шансу, і стати тим, ким став Шевченко. Він – геній не лише в поезії, він геній у житті... А поруч із ним, скажімо, Винниченко. Розкішний письменник. Один-єдиний український автор, чиї п’єси з успіхом ішли на сценах Берліна, Дрездена, Ляйпцига, Мілана, Москви, Парижа, Петербурга... І водночас – геть провальний політик. Цього йому не пробачили. На нього чекала цілковита самота, чужина, бідність, зрештою, забуття... «Фронтмен», що став «лузером». Зрештою, навряд чи тут є якась «національна специфіка».
Що робить українського автора популярним?
Не думаю, що й у цьому сенсі український письменник чимось відрізняється від будь-якого іншого. Хіба що горизонт читацьких сподівань у нас трохи інакший. У тих країнах, на які ми хочемо бути схожі, література виконує, мені здається, дещо інакші функції, ніж у нас. Я б сказав, що вона легша й приємніша – такий собі «лимонад», коли надворі спекотне літо. Іншими словами, вона не так обтяжена суспільними функціями. Часом кажуть: то добре, що наша література така серйозна. Але я так не думаю. Просто деякі соціальні механізми в нас не такі розвинені, як на Заході, тому наша література змушена брати на себе непритаманні їй функції. І письменник так само. Це як Франко в старій Галичині. Довкола пустка, а тому ти змушений бути водночас і поетом, і економістом, і філософом, і істориком, і перекладачем, і партійним активістом, і ще Бог знає ким. А якби Франко був тільки поетом – це було б просто неймовірне явище. Тоді б він писав тільки отакі ось рядки: «Молю тебе, ти будь Мадонною моєю, / тобі даю свій дух, мов срібную лілею! / Я гріх покаяв свій як грішникові слідно, / при білизні твоїй мені не буде стидно. / Дозволь схилить чоло серед святих цих ликів / на кінчики твоїх сріблистих черевиків…» Хіба це не геніальна поезія?..
Професійний шлях читача часто починається на шкільних уроках літератури. Як потрібно говорити про класику, аби школяр, закінчивши середню освіту, покидав школу без відрази до класичної літератури?
Мені непросто про це говорити, бо я ніколи не працював у школі. Але ось уже 34-ий рік викладаю в університеті. Загалом, якби я хотів привчити дітей до читання, то, скажімо, не грався б із малечею в давню літературу, а читав би їм натомість казки. Десятикласникам – про любов, пригоди тощо. Дівчатам – дівчаче, хлопцям – хлопчаче. Крім того, з програми я би прибрав усе, що травмує дитячу психіку. Не знаю, в який спосіб можна вивчати в школі, наприклад, «Я (Романтику)» Хвильового. Нещодавно на одній конференції я виголошував доповідь «Маркіз де Сад, Ломброзо та інші: західні паралелі до «Я (Романтики)». І в ній доводив, що вся ця новела – картина того, як монстри нашої підсвідомості вириваються на волю. По-своєму, це, ясна річ, цікаво. Але невже французькі школярі вивчають на уроках твори маркіза де Сада?.. Словом, з нашої класики слід обирати найкращі речі – вони у нас є. Щоб українська література була схожа на яскравий запашний букет квітів. Головне завдання літератури в школі – давати відчуття того, що читати книжки – класно.
Недавно ми відзначали ювілей Шевченка, цього річ – Франка. Часто ці ювілеї лише віддаляють від нас і без того далеких класиків. А як робити це так, аби поволі зішкрябувати з цих постатей бронзу?
Важко сказати. Мабуть, кожен просто повинен займатися своєю справою. Люди науки в рік Шевченка мали б видати нову повну академічну збірку його творів, а в рік Франка – повну академічну збірку творів Франка. Це був би справжній подвиг! Зібрати всі сто томів і належно їх відкоментувати. Ясна річ, я розумію, яка це колосальна робота. Але робити її треба. Тим часом люди мистецтва мають робити свою справу – пісні, балети, фільми тощо. Педагоги – свою. Медійники – свою. «Праця єдина з неволі нас вирве...» – як казав старий поет.
А як вам модернізація класиків? Зображення революційного Шевченка, плакати Єрмоленка із Шевченком-супергероєм?
У мого сина Сашка, у романі «БЖД», зринає такий образ. Мовляв, якби Шевченко жив сьогодні, то був би репером і читав би зі сцени жорсткий соціальний реп. Мабуть, читав би. І такі образи роблять живим те, що вже стало давно минулим часом. У своїй «Шевченківській енциклопедії» я теж пробував оживити Шевченка, причому дуже простим способом – накладанням свого світовідчуття на поетове. Колись я казав, що адресую цю книгу освіченим і незакомплексованим людям. Малювання іконок нам ні до чого. Наша культура достатньо сильна, багата і яскрава для того, щоб ми могли без них обійтися. Та, з другого боку, це аж ніяк не означає, що з класиками можна бути за панібрата чи що... Аж ніяк. Років десять тому я читав гостьову лекцію у Львівському університеті, й мене сфотографували поруч із бюстом Франка. Бюст – нівроку такий, а поруч я – геть маленький. Хтось не без іронії зауважив, мовляв, професор Ушкалов почувається поруч із Франком трохи незатишно. Нічого подібного. Бути маленьким поруч із Франком – нікому не соромно... Словом, оживлення класики – річ потрібна, цікава, але й досить складна...
От я написав про Панаса Мирного аж дві книжки, та навряд чи зробив його мегазіркою. В одній книжці я говорив про реалізм як про кінецьсвітню стилістику. Цікава річ! Але й сам автор дуже цікавий. Уявіть собі, хлоп’я, яке закінчило всього лиш «Гадяч-університет», тобто Гадяцьке повітове училище, день у день ходить на чиновницьку службу 57 років. Панас Якович Рудченко зі своїми трьома класами освіти доріс до генеральського чину, отримав персональне дворянство, щоб його сини могли навчатися в університеті... А з другого боку, ще зовсім юним він пише у своєму щоденнику: «Господи, невже оце і є життя, невже після мене не залишиться на світі ані найменшого слідочка?». І щоб отой слідочок залишився, він пише ночами вірші, оповідання, повісті, романи... Він стає революційним, забороненим і в Російській, і в Австрійській імперіях, письменником. І так виникають якісь просто неймовірні «ножиці» між Панасом Яковичем Рудченком і Панасом Мирним. У 1914 році, коли Панас Якович Рудченко був одним із найповажніших чиновників Полтавської губернії, полтавська жандармерія розшукувала небезпечного українського революціонера, який, мовляв, живе десь на нелегальному становищі й виступає в літературі під прибраним ім’ям «то ли Панаса Мирного, то ли Мырного»... Та й інші наші класики були дуже цікавими людьми.
У назву нової книги Ви ставите питання. Якщо коротко – то що таке українська література для Леоніда Ушкалова?
Ні. То не питання. Інтонація тут стверджувальна. Оглядач журналу «Forbes Україна» назвав її навіть «зухвалою». Я й справді хотів сказати: «От що таке українська література!». Коли хочете, це моя прихована полеміка з Євгеном Маланюком. Він колись казав: «Коли я чую слова «українська література», мене охоплює тривожне й непевне почуття». А я хотів зробити так, щоб, коли мій читач згодом буде чути слова «українська література», у нього з’являлися впевнений погляд на життя, радісна посмішка, трішки драйву... А особисто для мене українська література – це моє життя. Я не займаюсь бізнесом або чимось таким. Я займаюсь україністикою. І не шкодую. Це розкішний світ, мені в ньому гарно й затишно.

Розмовляла Богдана Неборак
Джерело: «Збруч»
 

Ольга Слоньовська: «Про полеглих писати дуже важко, але це півбіди... А от свідчення живих - це неймовірно страшно»

Оля Гнатюк: «Література — це не тільки вигадка»

 

Реклама

© 2006-2011 "Час i Подiї". All Rights Reserved | Chicago Web Design - www.4everstudio.com