Ми продовжуємо розмову про надприродні здібності в контексті війни. Минулого разу ми говорили про те, наскільки необхідною на війні є воля до життя. Цього разу поговорімо про те, що в нас цю волю забирає...

Почнемо віддалік. Уважні читачі пам’ятають, як у 2013 – 2014 році ми розглядали Колесо Сансари, воно ж – колесо ресурсів особистості. Робота, кохання, дружба, здоров’я, сім’я, стосунки в суспільстві, духовність і так далі – основних 12 (ну або ж 13, якщо прискіпливо рахувати) штук.
В опануванні кожного з цих ресурсів є два небезпечні стани – залежність (умовно кажучи термінами Марини Комісарової – стан мінуса) та фрустрація (стан плюса). Іншими словами, коли людина надає справі забагато або замало уваги. І той, і інший стан на війні смертельно небезпечний, оскільки спричиняє ілюзії – і заважає бачити реальність такою, якою вона є.
Погана новина – всі ресурси пов’язані. І якщо у вашому колесі в якомусь місці дірка – воля до життя може через неї втекти не просто швидко, а непомітно і занадто швидко.
Добра новина та ж сама: всі ресурси пов’язані. І якщо ви навчитеся боротися з ілюзіями в одній сфері, в інших вам буде набагато легше. Щоправда, на війні це доведеться робити в авральному режимі, й іноді доводиться руйнувати стереотипи, котрі в суспільстві втрамбовувалися роками, а подекуди й сторіччями.

Механізм досягнення успіху у будь-якому із життєвих ресурсів доволі простий.
Людина робить перші кроки – і перші помилки. І теоретично вона мала би подивитися на свої невдачі, засмутитися. Потім цей сум таки пережити і спробувати щось змінити у своєму підході – аби змінити результат. Подивитися, як діють в такій ситуації інші. Порівняти свої підходи – і підходи людей, котрі здійснили ту ж саму справу успішно. Можливо, щось підівчити. І спробувати ще раз – і так до того часу, поки не досягне успіху.

Як людина потрапляє в «мінус», тобто в адикцію, залежність? Спосіб дуже простий. Ігнорувати свої помилки, звинувачувати в них когось або щось – наприклад, обставини (зірки, чорних котів, лютих недругів, змову рептилоїдів і т. д.). Казати собі, що все гаразд, ви все робите правильно. Якщо десь з’являється якась печаль – заїдати, запивати, але в жодному разі не придивлятися до причин цієї печалі. До якогось певного моменту людина може взагалі своєї печалі не помічати – ілюзії дають своєрідну анестезію. Відтак ці ілюзії хочеться плекати і плекати.

Різниця між пропрацьованим ресурсом і непропрацьованим доволі суттєва, хоча зсередини не завжди помітна. Правильно пропрацьований ресурс є «взаємним», він дає «віддачу» у вигляді внутрішньої життєвої енергії, бажання жити. А от ресурс, до якого людина потрапила в залежність, такої віддачі не дає, енергія втікає крізь пальці, і якщо із залежності не вилізти – воля до життя може теж щезнути... З’являється бездонна дірка, котра вимагає від людини вкладати більше і більше, будувати цілі замки з ілюзій, а от віддача від тої дірки або геть маленька, або ж і взагалі може бути копитом по лобі – коли замки розвалюються.

Деякі громадяни можуть абсолютно непомітно для своєї свідомості змусити когось іншого виділити їм частинку своєї енергії (сил, часу, натхнення). І таким чином людина десь буде «в мінусі», а десь – «у плюсі». Можна так потім і на півжиття зависнути – між тим місцем, де енергію дають «на халяву», і тим місцем, куди хочеться (але не вміється) вкладати енергію.

Як людина потрапляє в «плюс», тобто у фрустрацію? Каже собі «зелений виноград», тобто – що ресурс цей якісним не буває, вона і без цього ресурсу обійдеться.
Якщо ресурс дуже важливий, і його можна «позичити» – знайде собі людину із протилежною адикцією, котра погодиться вкладати свою енергію. Але – джерело такої енергії не цінуватиме. «Та я таких, як ти, 10 на гривню знайду!» –  таке можна почути саме в сварках за участю «плюсів» у коханні.
В політиці то може звучати ще оригінальніше, від «та я ж вас на смітнику знайшов, зі смітника витягнув!» до характеризування «мінусів» як лохів, біомаси і так далі. Така людина явно перебільшує свої можливості, вміння і таланти. І не гребує чужою працею – а що ж там соромитися, якщо самі пропонують! А от якщо життя спустить донизу, то зіткнення лоба з горизонтальною поверхнею може бути дуже і дуже болючим…

Мабуть найлегше розпізнати залежність і фрустрацію у сфері здоров’я. Залежна людина вивчить напам’ять медичний довідник, обкладеться ліками, перепробує на зуб всі біодомішки і вітаміни – і все одно ходитиме і стогнатиме. Прямо протилежний випадок – людина повністю ігнорує будь-які правила гігієни і всю медицину, гробить здоров’я  всіма доступними способами, і в один прекрасний момент воно таки здається і перестає опиратися… Хоча якщо організм міцний, і добрі гени, то знущатися над таким організмом можна досить довго.

А от у вмілого «користувача власного здоров’я 80-го рівня» організм може сигналізувати хворобливими явищами не тільки в ті моменти, коли людина десь від потреб своєї душі відхилилася, а й, для прикладу, подавати через хворобу і біль «сигнал СОС», коли десь щось важливе трапилося, а свідомість того з тих чи інших випадків не помітила (або й не могла помітити).
Так, для прикладу, деяких людей нудить, коли їм впевнено брешуть. Звичка не завше приємна, але на війні може врятувати життя. Ще в когось може боліти серце, коли близька людина в небезпеці – ну і так далі.
В таких випадках весь фокус в тому, що той чи інший орган легко хворіє, коли щось не так – але так само легко і відновлюється. Ну або порівняно легко – якщо проблему, котра спричинила хвороба, не зовсім легко вирішити навіть на теоретичному рівні.

Найцікавіші в контексті війни – залежності і фрустрації в коханні. Недарма індуси і астрологи тулили стосунки в подружжі і стосунки з ворогами в одну купу – в знак терезів.
Туди ж, до речі, тулили і вміння розрізняти добро і зло. Людина, в котрої в цій сфері вже є певний досвід, на певній стадії сама починає собі копати яму – але на тих, хто захоче їй допомогти в цьому неоднозначному ділі, чекає швидка і негайна розплата, котра приходить зазвичай незрозуміло звідки. Проблема в тому, як отримати той рівень досвіду, коли вже не страшні ні вороги, ні власноруч викопані ями…

Як у цій сфері потрапляють в залежність?
Коли люди знайомляться, доволі часто буває так, що одному знайомство подобається більше, іншому – менше. І питання в тому, що робитиме той, кому це знайомство подобається менше… В ідеальному варіанті людина усвідомлює, що її симпатія трохи сильніша, ніж симпатія до неї. А там далі вже діятиме на свій розсуд – або спробує зацікавити другу сторону, або ж піде геть.
Про те, як зацікавити людину, смикаючи за напівусвідомлені ниточки, написано купу книжок, розроблено купу тренінгів. Однак дієвих довідників з таких фокусів не так і багато. А ще менше є людей, котрі можуть помітити і чітко собі пояснити, що вони не дуже сподобалися іншій стороні. Комусь не дуже хочеться переживати печаль з цього приводу, ще хтось просто не може навіть і припустити, що він може не сподобатися. Причини можуть бути різні.
Наслідок зазвичай один: людина собі в уяві малює образ закоханої в неї другої половинки. І починає той образ клеїти до живої людини. Проходить якийсь час – і образ вже живе своїм життям, з живою людиною мало пов’язаним. Кажуть, що саме з таких образів потім і виникає всіляка нечиста сила, яка всіма правдами й неправдами виманює в людини душу. Якщо ілюзія, до якої виникає залежність, є образом іншої людини, то тут ще можна розрізнити з горем-бідою, що образ до людини жодного стосунку не має. А якщо виникає залежність від ілюзії грошей? Чи шоколаду та золотих унітазів? І людина рветься-рветься собі нахапати чимпобільше, от-от і вже буде щастя, а того щастя чомусь нема та й нема…

Втім, повернімося до стосунків. От сталося так, що людині ви не подобаєтеся.
Це якраз той випадок, коли від більш-менш чесної людини можна було б почути «вона мені всім підходить, крім одного: я їй не подобаюся». Але люди, котрі потрапляють в залежність, саме тому там і опиняються, що не здатні на чесність в цьому питанні. Вони переконують самі себе, що якщо будуть добре ставитися до об’єкта своєї пристрасті, той їх полюбить… І починається цілий феєрверк доброго ставлення…

Що відбувається з іншою половинкою цієї пари?
Якщо ця половинка чесна сама з собою – вона рве стосунки і йде геть. Зустрічатися з людиною, яку не любиш – не дуже приємне завдання. Але буває так, що є певна симпатія, або ж інші міркування. Людина лишається – і потрапляє в «плюс». Найчастіше причиною є банальна жадібність: де я ще знайду такого (таку)? Хто мені ще так буде догоджати? Ну і так далі. А тут ще й «народна мудрість» із серії «завше хтось один любить менше, ліпше, щоб тебе любили більше, ніж менше», ну і так далі. Результат виходить двозначний. З одного боку, під «феєрверком доброго ставлення» людина розцвітає – їй підвищують самооцінку, дивляться закоханими очима. Феномен «засватаної дівки» – то якраз цей випадок. (В цей же час друга половинка, «мінус», навпаки починає виглядати гірше – бо їй зворотного підкріплення, симпатії у відповідь не дають).  

З іншого боку, відверта закоханість «мінуса» другу сторону починає дратувати. І як би людина не ховала в собі те роздратування, як би не переконувала себе, що заради комфорту можна і нелюба потерпіти – а кляте роздратування все одно виходить на поверхню, як не одним боком, то іншим. Здебільшого «плюсу» здається, що його люблять або замало, або не так, і якщо видресирувати «половинку» правильно – то все буде добре… В процесі дресирування «мінус» може втратити взагалі не тільки силу волі, а й бажання жити.

(Роздратування у «плюса» не виникає в одному випадку: якщо в нього є мета поза стосунками. Наприклад, гроші. Так звані «хижаки», котрі полюють на багату пару, навмисне заганяють потенційну жертву в «мінус», однак роздратування не відчувають, можуть навіть відчувати співчуття. Так само і геній, котрий переймається своїми картинами більше, ніж коханням, може втрапити в плюс, але при цьому його не дратуватиме, що його «половинка» любить його більше, ніж він її).
В блозі Марини Комісарової можна начитатися купу листів і від однієї сторони, і від іншої – цікаві враження гарантовані.
Якщо для жінок мінусова позиція вважалася чимось більш-менш в народі зрозумілим, то чоловіків у таких випадках називали підкаблучниками.

Народна традиція виробила два способи вирішення цієї проблеми. І обидва, м’яко кажучи, сумнівні.

Перший – майже містичний. Суб’єкт залежності йшов до відьми, та незрозумілим чином в замовляннях збирала докупи всі відчуття суб’єкта залежності – і перекидала їх на об’єкт залежності. На тоті замовляння в казках можна натрапити у величезній кількості – на кшталт «щоб той об’єкт сох за суб’єктом, як пальма в офісі з лінивими співробітниками без прибиральниці сохне за водою», ну і так далі. Як то не дивно, у відьом то добре виходило, от тільки працювало не довго – років по три, максимум – сім. Ну і якщо відьма передасть куті меду – то об’єкт відьмування міг і померти ненароком. Ще цікавіше було, коли за одним об’єктом полювали двоє суб’єктів, і у кожного – по відьмі. Страшніші і безглуздіші змагання тяжко уявити – і за процесом, і за наслідками. Бо верталося то в результаті всім – і об’єктам, і суб’єктам, і відьмам. А що вже було нащадкам замовників таких послуг… Загалом, по селах таким способом, на жаль, іноді користуються досі.

Але був і інший спосіб, на який, щоправда, не всі залежні були здатні: стрибнути в гречку. І таким чином – смикнути «плюса» за його болюче місце – жадібність. Якісно і вчасно потурбована жадібність дуже навіть схожа на любов – і такі стосунки можуть тривалий час підтримувати цілком пристойну якість життя обох сторін. Але – в мирний час. Хоча і в мирний час інколи бувають збої. Для прикладу, коли перед жадібним «плюсом» раптом поставав бонус, більший, ніж «закоханий мінус»… Тоді палка любов могла раптом перерости у смертельну ненависть…

Останні кілька десятків років такий спосіб набув популярності як серед жінок, так і серед чоловіків. Масова культура радісно підігрувала – мовляв, кохання живе три роки, максимум – сім (як і відьомські чари, що цікаво), ніц не вдієш. Потихеньку поповзла догори кількість розлучень – і ось вже навіть церква майже звикла до думки, що в розлученні нема нічого страшного. Принаймні, це чесніше, ніж обманювати.
В розлученні – може й нема. Але є кілька небезпечних моментів…

Для справжнього кохання особистість повинна мати хоча б кілька розвинених ресурсів. Просто для того, щоб вміти отримувати радість не тільки від самого процесу закоханості, а й від спілкування з друзями, сім’ї, роботи, навчання, спілкування з Богом (або ж з Космосом, кому куди ближче, загалом то – ресурс трансу) і так далі. Ресурси підтримують самооцінку і не дають втекти в ілюзії.
Тоді у випадку, якщо в коханні почнуться проблеми (а вони починаються рано чи пізно, склеїти двох людей в одну пару – не таке вже й легке завдання), людина зможе отримувати радість з інших ресурсів, і за рахунок цієї радості черпати натхнення для вирішення проблем у межах пари.
Людина, котра потрапляє в «мінус», згодовує своєму невзаємному коханню всі свої ресурси.
Все йде в ілюзію, мару. Хочеться думати тільки про кохану людину, більше ніц не цікавить.
Якщо мінус не втече вчасно – то залежність може добряче людину пошарпати.

Однак є варіант, що людина з невеличкого мінуса потрапляє в стан легкої фрустрації, коли вже ніц не хочеться. Якщо ж ресурсів нема, і радості в житті теж нема, а людина звикла черпати радість тільки з кохання – ну то шанси на те, що людина закохається в когось іншого і втече з обридлих стосунків (або буде висіти між там і тут), зростають у геометричній прогресії.
Але от халепа – чим у гіршому стані будуть всі ресурси такої людини, тим більше в неї шансів наплодити ілюзій, і закохатися саме в ілюзії. А чим менше ресурсів – тим більше ілюзій. І після невеличкого стрибка вся енергія знову падає у бездонну дірку…
Або ж людина знову потрапляє в стан легкої фрустрації – і знову має шанси закохатися… З тим самим результатом...

А тепер згадаймо, що саме ці ілюзії наші предки вважали нечистою силою…
І вважали цілком заслужено. Механізм дії цієї «нечистої сили» ми розглянемо у окремому матеріалі. Наразі ж обмежимося коротким і всім відомим висновком: там, де присутня нечиста сила, там до Бога достукатися набагато тяжче. Цю ж саму думку можна сформулювати приземленіше: там, де мало любові, там збільшуються ілюзії, людину «водить». А на війні ілюзії – небезпечний порадник..
В мирний час такі речі менш помітні. Але те, що в мирний час вам просто муляло і давало відчуття деякої недовершеності світу (назвімо це так), те під час війни може коштувати вам життя.

Психіатри і психологи відзначають, що війна виховує в людини риси, котрі в мирному житті заважають – жорсткість, максималізм, вміння швидко приймати рішення. Шкода, ще не взялися за цей феномен на достатньому рівні соціологи, котрі б розтлумачили, що відсутність саме цих рис у суспільстві і призводить до війни. Млявість, конформізм, надмірна дипломатичність і терпимість у більшості випадків є ознаками того, що у частини суспільства забагато ілюзій, а ще у частини – забагато жадібності. Таке суспільство є легкою здобиччю для суспільства-хижака.
Адже «доброта» і «дипломатичність» у неблагополучному суспільстві є не ознакою високоморальності – а швидше показником страху і жадібності. Людина боїться відмовити і не дати хабара – а раптом цей чиновник ще згодиться? Боїться піти щось вимагати – а раптом посадять? Боїться щось змінювати – а може таки влізу в чиновницьке крісло…

Всі ці риси присутні і в коханні, і саме в стосунках пари людина мала би вчитися з ними працювати.
Ілюзії «мінуса» доводять його до надзвичайно егоїстичного стану – хочеться, аби тебе любили, і людина, не шкодуючи сил, намагається дати коханій половинці все, що може. Не додивляючись, що ті половинці треба. А половинку теж «водить», і інколи їй найбільше треба, щоб їй просто дати відкоша, і поставили захмарну самооцінку на місце. Але дати відкоша закоханий боїться – а раптом цим він розірве стосунки назавше, і його перестануть любити? І при цьому закоханий часто не помічає, що його і так не люблять – але добряче знущаються.

За таким же самим механізмом людина потім обирає політика, підтримує, а коли той починає красти, боїться зорганізувати тому політику процедуру прочищення совісті, і таким чином поставити тому захмарну самооцінку на місце. А відтак самооцінка росте без гальм, політик бреше, і не червоніє, і вже навіть не приховує дачі в Монако і розкішні палаци з приватними церквами над Дніпром.
Рабська покірність залежного закоханого розбещує психіку іншої сторони – і «плюс» іноді вже не може зупинитися у своїй нахабності. Його теж «водить». І це добре знають люди, котрі потрапляють у владу, і ті люди, котрі відмовляються туди йти саме тому, що боїться, що їх теж «водитиме», і вони не встоять перед спокусою.
Вміння коригувати самооцінку і «заземляти» її вчасно самотужки теж виховується переважно у партнерських стосунках.