rss
09/18/2019
EN   UA

Час i Події

#2019-37

Ваша точка зору

Чого, на Вашу думку, найбільше бракує Україні для перемоги?
Грошей
Зброї
Ядерної зброї
Міжнародної підтримки
Совісті найвищого керівництва
Ваш варіант відповіді
Музична балачка \ Анжеліка Рудницька: «Хіт-парад «Територія А» тихо, мирно і лагідно українізував велику частину людей»
 Title 
  Анжеліка Рудницька
(фото Олександра Мордерера)

  Title
 Анжеліка Рудницька (фото Олексія Плиска)

  Title
  Спогад про хіт-парад «Територія А»

  Title
  З Віктором Павліком

  Title
  З подругою Вікторією Радченко з Луганська під час
студентського голодування

  Title
  На одній із персональних виставок

  Title
   Цикл «Місячне колесо» (голкова техніка, полотно,
муліне, металева нитка, 2004 р.)

  Title
 Політичний вертеп, який А. Рудницька грала і вела разом
з Євгеном Нищуком протягом 12 годин у новорічну ніч на
Революції гідності

  Title
  Після концерту в добровольчому батальйоні «Айдар»
(м. Щастя, 2014 рік)

  Title
  З Оксаною Білозір

Важко уявити, що було б сьогодні з українською музикою, якби свого часу не з’явилася Анжеліка Рудницька, котра протягом шести років (з 17 вересня 1995 р. по 17 вересня 2000 р.) пропагувала українських виконавців на першому українському телевізійному хіт-параді кліпів «Територія А», відкривши Україні багато артистів, які досі є відомими.

Це була найпопулярніша культова музична програма 1990-х років. Величезні фан-клуби програми були в усіх містах і містечках України. Концерти, організовані хіт-парадом, були бажаними гостями у всіх регіонах країни і завжди проходили з аншлагами.
Про те, як виникла ідея створення хід-параду і його впливовість на українського глядача, про її багатогранну творчість і про сучасний стан української музики – в інтерв’ю з Анжелікою Рудницькою.
– Ваша творчість є багатогранною. Ви – телеведуча, художниця, журналіст, співачка… З чого все починалося? Яким було ваше дитинство?
– Спочатку були батьки, які робили все те саме, що зараз роблю я, і ще навіть трошки більше. Всі ми формуємось у дитинстві, і все, що у дитинстві закладають, рано чи пізно виривається з тебе, навіть якщо ти думаєш, що тобі це нецікаво.
У мене вийшла цікава історія любові до журналістики. Коли мені було приблизно рік, мої батьки вели новини на радіо. Одного дня мене не було з ким залишити, тому взяли зі собою в студію. Поклали на диван, і поки новини читав тато – я мовчала, а коли мама почала говорити – я прокинулася і голосно промовила «мама!» На щастя, більше нічого не сказала. Батьки були налякані, що їх можуть звільнити з роботи, але керівництво поставилося до цього з гумором: «Ось народився новий журналіст». Таким чином, за мене фактично вибрали професію, і я з дитинства знала, що буду журналістом. Крім того, в нашій родині майже всі співали і грали на різних музичних інструментах, тому шансів не займатися музикою не було.
Мій батько закінчив Літературний інститут імені Горького і за дипломом він – письменник і поет. Я бачила цю роботу, жила серед неї від народження, тобто, це середовище не було для мене чужим. У нас вдома часто бували відомі люди, які вели цікаві мистецькі дискусії. Якби я почала займатися ядерною фізикою чи космічною галуззю, тоді це було б дивно, а те, чим я займаюся, є абсолютно природнім.
– Де ви працювали після закінчення факультету журналістики?
– Я почала працювати ще студенткою на Українському телебаченні в редакції науково-пізнавальних програм. Пізніше стала ведучою телепрограми «Територія А».
– Ви якраз витягнули моє запитання про легендарний хіт-парад «Територія А», завдяки якому багато людей стали відомими. Як виникла ідея його створення?
– Проект «Територія А» почався не з хіт-параду, а як мистецько-інформаційна агенція, яка збирала і розповсюджувала інформацію про мистецтво в широкому розумінні. Вона працювала як будь-яке інформагентство, за винятком того, що вся інформація, яку ми збирали, стосувалася виключно мистецтва: театру, кіно, літератури, музики, візуального мистецтва. Це була, швидше, громадська ініціатива, а не комерційний проект. Потім «Територія А» «вдягнула» свої новини у «відеоодяг» і вийшла в ефір як мистецький канал «Територія А» на каналі ICTV. У нас накопичилося багато творчих ідей щодо того, як розвивати телевізійний напрямок. Окремо виходила театральна програма «Homo ludens», інформаційна програма «Музичний тиждень», передача про альтернативну музику і багато різних спецвипусків, рубрик, але хіт-парад залишився найпопулярнішим. Ми виходили в ефір 6 років, і за цей час вийшло десь 2000 випусків.
Хіт-парад стартував в ефірі через півроку після виходу «Території А». На той час в Україні телевізійних хіт-парадів не існувало взагалі. Вони були тільки у радіоформатах. Ми зробили телевізійний варіант і таким чином ввійшли в історію української музики і телебачення. Варто зазначити, що ми не змогли б це зробити так яскраво без українського поета і тогочасного очільника «Території А» Олександра Бригинця, адже ніхто з нашої команди, окрім нього, не був за кордоном і не бачив, як це роблять в інших країнах. Олександр Бригинець формував наше уявлення про те, яким повинен бути хіт-парад. Засновниками телеканалу ICTV на той час були американці, і для них існування хіт-параду було абсолютно природнім, тому вони здивувалися, що в Україні немає жодного хіт-параду, але підтримали нашу ідею, і ми змогли її реалізувати.
– Було би цікаво почути про відомих сьогодні людей, які стартували з «Території А».
– Артисти, які потрапляли до хіт-параду, були відомими, маловідомими і зовсім невідомими, а завдяки «Території А» вони ставали популярними. Через «Територію А» пройшли майже всі артисти, які зараз є заслуженими і народними: Олександр Пономарьов, Юрко Юрченко, Павло Зібров, Андрій Миколайчук, Ель Кравчук, Валерій Малишев, Олександр Єгоров, Олександр Тищенко, Дмитро Клімашенко, Ірина Білик, Руслана, Таїсія Повалій, Оксана Хожай, Марина Одольська, Оксана Білозір, Ані Лорак, Наталя Могилевська, Віталій і Світлана Білоножки, Лама, яка тоді була учасницею групи «Магія», Лобода, яка була учасницею групи «Капучино». Серед груп – «Брати Гадюкіни» із сестричкою Вікою, «ВВ», «Брати Карамазови», «Скрябін», «Друга Ріка», «Грін Грей», «Тартак», «Піккардійська Терція», «Фантом-2», «Ван Гог», «Аква-віта», «Формула води». Пізніше в реінкарнації хіт-параду у 2005 році були Софія Ротару, гурт «Океан Ельзи», який уже, нарешті, почав кліпи знімати. Хіт-парад захопив різні покоління артистів.
– Чи збереглися архіви тих випусків?
– Готові програми – ні. Їх не було можливості зберігати. Надто великий обсяг. Багато відеоматеріалу загубилося, деякі касети розсипалися (тоді ж не було цифрових технологій). Імена деяких учасників хіт-параду ми вже забули, тому виклали у соціальних мережах декілька безіменних, невідтитрованих кліпів і попросили відгукнутися, хто себе впізнає. У результаті, знайшлася автор одного кліпу. Недавно знайшли кліп «Босанова» луцького музиканта Сергія Шишкіна, хоча всі думали, що він втрачений. Відгукуються і наші прихильники, які записували вдома цілі випуски хіт-параду. Усе це можна побачити на YouTube на сторінці «Територія А».
– Здається, «Фантом-2» навіть пісню присвятив «Території-А»?
– І «Фантом-2», і «Вхід у змінному взутті». Це найпопулярніші пісні про наш хіт-парад, а було багато інших, яких ми вже не пам’ятаємо.
– Що стало причиною закриття такої популярної передачі?
– Хіт-парад «Територія А» тихо, мирно і лагідно українізував велику частину людей, які нас дивилися. Люди у своїх листах до нас писали: «До цього часу я ніколи не спілкувався українською мовою, а тепер почав дивитися вашу передачу і почав розмовляти українською».
В Україні уже десятиріччя твориться така дивна історія, що все українське, насамперед, те, що стає популярним, незалежно від того, традиційне воно чи прогресивне, швидко зникає. Те ж саме сталося і з «Територією А». Офіційних причин немає. Це було свідоме знищення культової програми конкурентами. Після нашого зникнення з ефіру наші фани звинувачували, що це я відмовилася вести «Територію А». Але насправді мене просто не пускали в ефір. Із цими кулуарними «війнами» з українським ми стаємо українською діаспорою в Україні. Бо услід за «Територією А» знищили інші музичні телепроекти. Кажуть, тоді можна було боротися. Але мені не хочеться витрачати життя виключно на боротьбу, бо воно для того, щоб творити і любити. Нас всіх навіть за часів незалежності змушують стояти в захисній стійці і чекати ударів, яких завдають українській культурі і мистецтву. Це дуже виснажує. Але я завжди намагаюся подивитися з різних боків і проаналізувати ситуацію. Дивує, чому артисти і письменники жодного разу не об’єдналися для того, щоб щось змінити? Всі чекають, що хтось прийде і все змінить. А коли ти намагаєшся щось сам змінювати, то закидають, що це ти на себе ковдру тягнеш. Тому нам треба мінятися зсередини і навчитися самим себе поважати, і тільки тоді до нас будуть прислухатися ті, хто нами керують, і ті, хто нас «закривають».
– А коли ви почали займатися сольною кар’єрою?
– Я співаю з народження – понад десять років співала у хорі, навчалася у музичній школі, була солісткою гурту, тому спів для мене не був якимось дивом, але я не планувала бути співачкою, коли була ведучою хіт-параду. Мені здавалося неетичним, коли ведучі самі себе оголошують у своїх же програмах. Правда, у проекті «Територія А» «Хіти ХХ сторіччя» я співала разом з іншими музикантами. Мене постійно вмовляли: «Давай, треба співати». Я не погоджувалась, оскільки я – прихильник концептуального мистецтва. Якщо ти знаєш, що хочеш співати – роби це, а якщо просто співаєш заради того, щоб співати, то – ні. Коли у мене з’явилося розуміння, який би я альбом хотіла записати, тоді пісні самі знайшлися.
– Крім українських, ви також співаєте французькі пісні. Чому обрали саме французькі?
– Одразу після закриття «Території А» почалося тотальне нищення всього українського, і всі перейшли на російську або на англійську. Радіостанції з більшим задоволенням ставили ці пісні в ефір. План з руйнування всього українського тривав, і я вирішила, що російською точно не буду співати. Якось почула пісню «Mon ami» у виконанні Артура Кульповича. Вона мені дуже сподобалася, і я вмовила Артура віддати її мені. З цієї пісні народився цілий альбом із 12 пісень. У момент, коли мене не показували по українському телебаченню і не крутили по радіо – це якоюсь мірою був для мене порятунок – я почала гастролювати по різних країнах світу.
– Колись у вас була пропозиція співпрацювати з Росією?
– У мене навіть був контракт з російським рекордингом, але їм не пощастило – я захворіла. Вони видали мій альбом, створили без мене кліп, піар-кампанію, у них була концепція співпраці, а в мене були свої форс-мажорні обставини – я лежала, прикута до ліжка. З іншого боку, коли я прочитала їхні публікації і довідалася, в який спосіб твориться піар для популярності імені, зрозуміла, що мені це огидно. Українська ментальність в цьому розумінні відрізняється від російської, і якщо мені це неприємне і далеке, то навіщо в це втягуватися. Співпраця закінчилася сама собою. Хоча ми трохи пошуміли. На презентацію свого альбому в Москві я не приїхала – всі були шоковані. Преса писала, що такого не дозволяла собі навіть Пугачова.
– Ви є автором кількох книжок. Коли реалізували себе як письменниця?
– Я не вважаю себе письменницею. Мені здається, що це занадто голосно звучить. Письменницька робота близька до журналістської, хіба що художніх творах більше фантазії, а в журналістських – конкретики. Вміння писати дає можливість працювати у різних жанрах. Після виснажливого весняного гастрольного туру у 2004 році мене паралізувало, і півроку я була прикута до ліжка. А коли людина хворіє і не може нічим займатися, то може стати п’яницею або наркоманом, а може випробувати себе в ролі художника. Цей важкий період у житті я розмалювала безліччю кольорових барв, а потім ще й вирішила роман написати. Мистецтво допомагало мені боротися з моїми фізичними недугами.
– Ви почали писати, коли захворіли?
– Коли я захворіла, то почала малювати, а під час реабілітації, коли почала виходити з дому, один з моїх друзів-однокурсників, журналіст і телеведучий Сергій Руденко, сказав: «Напиши книжку. Коли людина в депресії – це найкращий спосіб виповзати з неї». Я не знаю, може, він пожартував, але він познайомив мене з видавцями, і через кілька місяців з’явився роман «Пристрасна траса до щастя». Після виходу роману жінки писали і розповідали мені свої сокровенні історії, вмовляючи писати далі і своїми книжками давати жінкам шанс ставати сильнішими, ніж обставини. Другою книжкою було есе про Оксану Білозір «Біла зірка України. Невигадані історії з життя Оксани Білозір».
– А музику пробували писати?
– Пробувала, як і всі люди, які займаються музикою. У дитинстві я ставила перед собою тексти улюблених віршів, грала на фортепіано якісь мелодії і співала. Але робила це лише тоді, коли нікого не було вдома. Мелодії ніде не звучали публічно. І вірші писала. Зараз я часто міняю слова в текстах пісень, які співаю. Не люблю в піснях троянд, сердець та інших штампів. Я би дуже хотіла заспівати пісню про маму, але я не можу знайти пісню про мою маму, бо для всіх мама – сива, постаріла, яка десь там виглядає з вікна біля калини під тином. Це не про мою маму. Моя мама – абсолютно сучасна людина. Тому продовжую шукати пісню про мою маму.
– А писати картини вам теж хтось делікатно порадив, чи сама думка прийшла?
– Моя підсвідомість почала видавати якісь ідеї. Коли лежала у ліжку паралізована, я малювала подумки на стелі візерунки. У мене було відчуття, що я повинна це зробити, що це – моя місія на землі. Я бачу свої роботи до їхньої появи такими, яким вони мають бути. Зараз я навіть ескізи робіт не замальовую, а одразу наношу на полотно той образ, який є в мене в голові і працюю з ним. А на початку я замальовувала ескізи простим олівцем у звичайний альбом, а вже потім використовувала ці ідеї. Тепер чітко знаю, якого результату маю досягти.
До речі, я не продала жодної своєї роботи, і за це мене часто сварять інші художники. Але якщо я їх не продала в той момент, коли лежала і не мала можливості заробляти, то чому зараз, коли в мене є здорові руки і ноги, і я здатна себе прогодувати, повинна їх продавати? Ну, продам дорого свою роботу. Гроші розійдуться, а картина висітиме у чиємусь домі, і її ніхто не буде бачити. А так мої роботи їздять по світу і розповідають людям про Україну й українців, про нашу давню культуру.
– Ваш художній стиль називають «етномодерном». Це є правильне визначення?
– Я думаю, що так, хоча це не має значення. Оці всі ярлики, які ми ліпимо, зі сфери матеріалізму, коли хочемо все розставити по поличках, а мистецтво, немов повітря, одна людина дихає і каже: «Воно прекрасне, бо воно рідне», а інші кажуть: «Та воно таке загазоване, що ним дихати неможливо». Тобто, кожен по-своєму це відчуває, і тому нав’язувати якісь стереотипи стосовно мистецтва мені здається неправильним.
– Як у вас народжуються цикли? Йдете по вулиці, і раптом щось спадає на думку?
– По-різному буває. Звичайно, що все в голові береться. З’являється мільйон різних відчуттів, але пояснити це логічно важко. Просто йду, сплю, лечу, сиджу, бачу якесь поєднання кольорів, щось тебе наштовхує, і ти вже розумієш, що не можеш цього не зробити. Натхнення, як на мене, з’являється не від зовнішніх факторів, а від Бога. Головне – вміти відчути його.
– Бачу, що дизайн ваших картин використовують у різних сувенірах…
– Ми зробили серію подушок «Радісний дім». Спочатку я їх створила, щоб дарувати друзям, котрі ображаються, що я не продаю свої роботи, а коли почалася війна, я оголосила про продаж подушок, а 20 відсотків від продажу переказую на потреби АТО. Людина, з одного боку, купує собі прикрасу в дім, а з іншого, робить свій благодійний внесок. Є керамічні тарілки з моїми малюнками, жіночі сумки.
– Ви також займаєтесь викладацькою роботою?
– Викладаю майстерність телеведучих в інституті кіно і телебачення і сценічну майстерність на кафедрі фольклористики Інституту філології КНУ ім. Тараса Шевченка. Зараз найбільше мого часу (окрім волонтерства) займає написання дисертації.
– Зараз ви часто гастролюєте?
– Наразі гастрольне життя в Україні не є таким активним, як було раніше. Звичайно, є безліч пропозицій, але, здебільшого, благодійних. Зрештою, мені не звикати, адже «Територія А» все своє існування займалася благодійністю. Мене запитують: «Чому про це ніхто не знав»? А я кажу: «Раніше ЗМІ взагалі на тему благодійності не звертали жодної уваги. Це було нецікаво». Зараз багато благодійних фондів, організацій, небайдужих людей-волонтерів, з якими я знайома, долучають мене до своїх проектів. «Територія А» теж об’єднує різних людей для благодійних акцій – ми проводимо концерти у госпіталях, військових частинах, дитячих будинках, лікарнях. Проводимо майстер-класи з народного мистецтва, які для багатьох стають арт-терапією. Мої дні народження теж перетворилися на благодійні акції, де замість квітів і подарунків я прошу приносити речі, необхідні переселенцям чи пораненим.
– А вам доводилось виступати на політичних концертах?
– Я ніколи не приставала на такі пропозиції. Але бувало, що приїжджала виступати, скажімо, на свято якогось міста, а на банерах були політичні обличчя. Наприклад, запрошують виступити на свято Покрови. Чого не поїхати? А потім виявляється, що «спонсором нашого свята є такий-то політик». Потрапляти в такі халепи дуже неприємно. Але ніхто від цього не застрахований. Звичайно, що про таке ніхто артистів не попереджає. Деякі артисти категорично відмовляються і скандалять. В історії «Території А» теж були такі моменти. З іншого боку, ти приїхав, люди зібралися і чекають твоєї появи, хочуть тебе почути. Вони не винні, що хтось між собою не домовився. Я підтримувала під час виборів своїх друзів. Це був мій свідомий вибір.
– Чим найбільше вам запам’ятався рік, що минає?
– Цей рік для мене – ювілейний. Насамперед, важливий тим, що цієї осені ми відзначали 25-у річницю студентського голодування, яке пізніше отримало назву «Революція на граніті». Я була учасницею голодування, і для мене це важлива подія у моєму житті. Це був момент переходу з дитячого життя в доросле. Коли ти береш на себе відповідальність за зміни в країні, то почуваєш себе точкою опори, яка може допомогти перевернути світ. Цього року – 15-річчя моєї співочої кар’єри. Цього року – 10-річчя моєї виставкової діяльності, у мене відбулося близько 100 персональних виставок. Цього року – 20-річчя легендарного хіт-параду «Територія А», цю дату ми вирішили відзначати не гучними вечірками і застіллям, а 20-ма благодійними акціями, долучитися до яких я запрошую всіх небайдужих людей.

Довідка
Анжеліка Рудницька – талановита, самобутня художниця. Засновник художньої течії «етномодерн». Створила майже сто виставок власних полотен у художніх музеях і галереях України, Європи і Кореї. Видала художній альбом-каталог «Український Всесвіт» у двох частинах. Член Спілки художників України.
Спільним з Віктором Павліком максі-синглом «Диво» Анжеліка розпочала сольну співочу кар’єру. Співає українською і французькою мовами. Видала 6 альбомів.
Закінчила Київський національний університет ім. Т. Шевченка за спеціальністю «журналістика». Має численні публікації у періодичних виданнях та авторські програми на телебаченні радіо. Член Спілки журналістів України. Закінчила аспірантуру Київського національного університету культури і мистецтв. Як науковець вивчає семіотику народних орнаментів на кафедрі фольклористики Київського університету ім. Т. Шевченка.
Анжеліка Рудницька активна у громадській діяльності. Вона – президент Фонду відродження культурного середовища Києва, член Громадського Фонду св. Андрія Первозванного, учасник багатьох соціальних і благодійних акцій. Учасник студентського голодування «Революція на граніті».

Фото з архіву Анжеліки Рудницької

Йоганнес Торель: «Роль музиканта змінюється. Ми не просто виходимо на сцену й граємо. Від нас чекають більшого»

Вадим Красноокий: Будь-якого висновку кожен повинен дійти сам. Тільки тоді ідея матиме позитивний ефект»

 

Реклама

© 2006-2011 "Час i Подiї". All Rights Reserved | Chicago Web Design - www.4everstudio.com