Україна надзвичайно багата на таланти. Утім, талант – як справжній смарагд, має пройти свою дорогу від народження до свого поціновувача. Моїй співрозмовниці, співачці, поетесі, музиканту Соломії (Олені Карпенко) пощастило. На її дорозі зустрілися люди, які вчасно зуміли побачити у маленькій дівчинці справжній Дар і відшліфувати усі грані її таланту. Відтак, за її плечима – перемоги у конкурсах «Billboard World Song Contest» (США, 2007, 2009), «Song Of The Year» (США, 2007), «Toronto Exclusive Magazine Awards» (Канада, 2007), «Смолоскип» (2004 і 2006), «ШевченкоФест» (2007). Утім, сьогодні Solomia активно працює і творить саме в Україні. Пише і співає українською. Хоч вважає, що музика не знає кордонів. Вона – вічна.

Про сценічне ім’я

«Коли я почала виступати за кордоном, то досить швидко зіштовхнулася з тою проблемою, що іноземцям важко запам’ятовувати наші слов’янські імена й прізвища. Тож, я почала підшуковувати собі псевдонім. Хотілося, щоби ім’я було доволі коротким, але ємним і національно-означеним. Зрештою, зупинилася на імені Solomia. Тут і «sole» як «сонце», і одна з нот – соль, і «solo mio», тобто, «моє соло» італійською. Ну і, звісно, натяк на найвідомішу українську співачку – Соломію Крушельницьку. До речі, 11 вересня у Львові я матиму сольний концерт у музеї Соломії Крушельницької: гратиму на її роялі, співатиму в залі, яка пам’ятає її голос... Це просто неймовірне щастя і честь для мене!»

Олено, ви дуже активно увірвалися у вітчизняний шоу-бізнес. Але співаєте і пишете ви уже далеко не перший рік. Знаю, що за плечима – «Києво-Могилянська академія», Київська консерваторія. Але ж далеко не кожен, хто закінчив консерваторію, співає. І вже точно далеко не кожен стає відомим.

Я, скільки себе пам’ятаю, співаю. Взагалі, не уявляю свого життя поза музикою. Співаю постійно: у квартирі, на вулиці, у транспорті…
Коли мені було 5 років, я стала солісткою дитячого хору Держтелерадіо УРСР. Це був найбільший в Україні дитячий хор. Нас було троє солістів. Якщо на виступи їздив не весь хор, то ми втрьох, якщо не троє – то одна я.

До хору віддала мама?

Мама з татом. Вони досить рано збагнули, що в дитини є і слух, і голос, і артистизм. І не дивно: у мене ж музикальна родина. Мій батько писав пісні. Мама співала.
Тато писав дитячі пісні для мого брата. Вітя співав, а я трималася за його ногу, оскільки у свої півтора-два роки ще не дуже вправно стояла, і виводила бек-вокали. Батьки переповідають, що у мене була купа радості від того, що я виступаю, що я – артистка, що співаю. Тож, вони зрозуміли, що дитину треба вчити. І віддали мене у хор Держтелерадіо. А згодом показали мене викладачці консерваторії, яка сказала, що дані є. Згодом я потрапила до музичної школи та закінчила її за класом фортепіано у моєї чарівної викладачки Людмили Григорівни Федорової.

Це, мабуть, допомагає при написанні пісень, адже ви можете собі акомпанувати у будь-який момент.

Я б сказала, що це першочергове – можливість акомпанувати, наявність музичного мислення. Фортепіано – мій другий інструмент. А першим є голос.

А яку музику давав вам із братом слухати ваш батько?

Здебільшого, класичну. На той момент, коли я вступала до консерваторії, вже дуже непогано була обізнана зі світовою класикою й розбиралася у стилях, тонкощах інтерпретацій, школах… Багато в чому це заслуга моєї викладачки. Вона настільки культурно, настільки вдумливо, м’яко і глибоко мене зацікавлювала тим, що сама любить! Ми досі з нею інколи займаємося, підтримуємо дуже тісні контакти. Я називаю її своєю «музичною мамою».

Дуже важливо, аби людину, яка має талант, підтримали, допомогли їй відкритися.

Це якраз той випадок. Мій тато – дуже музично обдарований. Але на своєму шляху він зустрів викладачку, яка била його по пальцях лінійкою. У результаті, він став самоуком. Неймовірно підбирає на слух, грає все, що завгодно. Хоча його, фактично, ніхто не вчив. А у моєї мами просто фантастичний голос. Упродовж п’яти поколінь за жіночою лінією усі жінки в моїй сім’ї співали, причому, оперними голосами. Це у нас такий знак якості (сміється – ред.).

Ваш голос – дуже багатогранний. Ви можете дуже по-різному співати.

Дякую вам за цей комплімент. Якби у моєму голосі була б хоч крапля голосу моєї мами – то це було би прекрасно. Вона – просто самородок! Але, на жаль, вона не стала співачкою. Так склалося життя… Мої батьки, люблячи музику, знаючи її та відчуваючи талант у собі самих, зрозуміли, що саме дитина зможе реалізувати їхній – та вже свій, успадкований – дар.
На третьому курсі «Могилянки» я вже паралельно навчалася на вокальному факультеті Київської консерваторії. Мені надзвичайно пощастило потрапити до рук Майстра – Галини Станіславівни Сухорукової. Це було якимось благословенням Божим. Через її клас пройшла ціла плеяда співаків першого ряду: Валентин Пивоваров, Тарас Штонда, Ольга Микитенко, Валентина Матюшенко…

А наскільки таланту потрібна вища освіта?

Якщо йдеться саме про музичний дар, то необхідна через те, що музична освіта – дуже специфічна. Там багато спеціальних знань, які не взяти лише навичками. Якщо ти добре бігаєш і не навчаєшся, ти не станеш олімпійським чемпіоном. Насправді потрібен фаховий підхід, щоб із таланту зробити професіонала.

Але ось Катерина Білокур, хоч і не мала освіти, малювала просто божественно. Лучано Паваротті, кажуть, не знав нотної грамоти (хоч він це спростовував).

Якраз Паваротті до останнього концерту дуже хвилювався, якщо під час його виступу був присутній його викладач. Він мав одного викладача все своє життя. І відомо, що Паваротті іноді дуже «діставалося» від маестро. Вважаю, що це дуже гарна і сильна риса – упродовж усього життя залишатися у доброму сенсі цього слова Учнем, тобто, здатним рости, навіть будучи зіркою. Вчитися – значить, бути відкритим до нового, вміти сприймати критику, бути пластичним.
А ось Катерина Білокур – я з вами абсолютно згідна. Це – геній і трагедія нашого народу. Це був безумовний і фантастичний талант. І, мабуть, найбільша трагедія її життя у тому, що вона якраз не отримала освіту. Що вона не стала професійним художником, а продовжувала писати між копанням картоплі, мазанням хати і т. п. Мрією всього її життя було стати художником. І вона ним стала. Але попри, а не завдяки. У неї могла би бути абсолютно інша доля, якби вона навчалася, потрапила до мистецьких кіл, мала би змогу виставляти свої роботи, спілкуватися з людьми, вивчати різні техніки живопису. А вона ж винаходила кожну деталь! На виставці, яка нещодавно проходила у «Мистецькому Арсеналі», я була абсолютно приголомшена портретами її роботи. Як людина, яка не мала доступу до книжок з історії мистецтва, могла написати ренесансний портрет за всіма канонами? Ну як? Дар Божий. І трагедія життя.

Зрештою, ким би був Шевченко, якби він не отримав підтримки від своїх друзів та якби пан Енгельгардт не відіслав його вчитися художньої грамоти до Яна Рустема…

Шевченко був надзвичайно освіченою людиною, яка спілкувалася з широким колом інтелігенції. Просто з хлопцем зі села, який двох слів зв’язати не може, вони не говорили б. Не було би про що. Це ж не тільки талант, який даний від Бога. Це ще і прагнення, і самоосвіта, і колосальна внутрішня праця.
Але це абсолютно інші поняття. Я би, все-таки, не змішувала ХІХ, ХХ та ХХІ сторіччя.

Але суть від того не змінюється – талант все-таки має отримати підтримку ззовні, щоб заявити про себе і показати себе світові.

Я би сказала, не лише підтримку, але й відповідне оточення, в якому йому було би цікаво розвиватися. У певних обставинах це може бути коло інтелігенції чи, як це було свого часу, середньовічні монастирі. Це має бути коло людей, яке тебе спонукає дивитися на щось нове, розвиватися.

У вашому випадку це були батьки, вчителі та, можливо, якесь товариство. Друзі, можливо.

Друзі побачили у мені музиканта вже трохи пізніше, коли я сама усвідомила себе як музиканта. Мабуть, таки на мене більше вплинули сім’я і вчителі.

Ви – не тільки музикант і співачка. Ви також пишете і поезію, і тексти до своїх пісень. А як ви відчуваєте, що ось із цього тексту може народитися пісня?

Для мене це принципово різні речі, відчуття і враження. Я – поет. І робота зі словом для мене певною мірою така сама професійна навичка, як і робота зі звуком. Але до мене по-різному приходить поезія і пісня. Ось коли приходить пісня, я одразу чую текст із музикою. Щось усередині мене співає. А я просто все це фіксую, і досить швидко. Я не складаю пісні. Я їх не створюю, сидячи біля рояля днями і ночами. Я чую музику. Разом із текстом. Тоді я відчуваю, що це – пісня. Інколи ж текст іде «всуху», і тоді я відчуваю, що це – поезія.
Я ніколи не неволю себе писати пісню на якийсь текст. Часто чую поезію в якомусь паралельному вимірі.
До речі, спеціально до «Форуму видавців» ми із сучасними українськими поетесами створили дуже цікавий проект під назвою «Вісім жінок». Це сучасна жіноча українська поезія в музиці. Нас 8 жінок, 8 поетес: Світлана Дідух-Романенко, Леся Мудрак, Леся Венгринович, Анна Багряна, Юлія Бережко-Камінська, Таня-Марія Литвинюк, Оксана Самара і я.
Я написала музику на вірші інших дівчат для того, щоб показати, яка різноманітна і багата та поезія, яка твориться буквально зараз. У нас буде концерт 12 вересня у Львові, на який я вас щиро запрошую. Буде дуже цікаво.
Я дружу з цими дівчатами, читаю їхні збірки поезій та іноді відчуваю, що це не поезія. Це – музика! І якийсь конкретний текст просто мусить бути піснею. Не в тому сенсі, що я сяду і «накатаю», бо можу. Ні, я вже чую музику, вона вже є в мені. Чую – і нічого не можу зробити: руки-ноги тремтять, мурашки – і вибору немає жодного, просто сідаю і пишу.

А як народилася пісня «Я чекатиму»? У вас, можливо, хтось із рідних або знайомих воює у зоні АТО?

Зі знайомих є однокласник. І є чоловік моєї подруги, який воює. Але насправді не це підштовхнуло. Я пам’ятаю дуже добре цю ніч.
За кілька днів до 24 серпня минулого року, саме на Спаса, відбулося потужне вторгнення, з Росії прийшло дуже багато техніки. Це були дуже страшні дні. І мене тоді буквально «калатало». Я не могла спати. Іноді буває таке враження, що у голові крутиться одне: «Чим я можу зарадити?»
Коли такий стан виникав під час Майдану, я робила якісь бутерброди, купувала ліки і бігла на Майдан. Розуміла, що я мушу щось зробити, кудись прикласти цю енергію.
Я ж просто жінка. І я не можу, не вмію і не хочу воювати. Не дай Боже! Я відчувала те горе, яке сталося з нашою країною. Але ось це «що я можу зробити» буквально пульсувало у мені.
І коли вже пройшов певний час, я збагнула, що «Я чекатиму» – це ті два найголовніші слова, які може сказати жінка чоловікові. «Я чекатиму» – це і «я тебе люблю», і «повертайся», і «у нас усе буде добре», і «не хвилюйся за свій дім, за свою сім’ю». Це такі потужні слова, які у чомусь подібні до молитви. Вони можуть захистити чоловіка, зміцнити його, замотивувати, дати відчуття того, що він не сам. І тоді у мене народилася і пісня, й ідея кліпу. «Я чекатиму» – це слова, вкладені у вуста жінок різного віку: це і донька, і мама, і дружина, і сестра. Себто, це універсальна жіноча пісня, ті жіночі слова, які просто мусили бути сказані.

Ви є ініціатором проекту «Дитяче радіо». Знаю, що вдалося випустити диск із піснями, який є досить популярним серед дитячої аудиторії. Але ж плани були значно більшими.

Мені вдалося організувати досить багато концертів в Україні. Я співпрацювала з навчальними закладами, багатьма благодійними фондами, які займаються дітками, багатодітними сім’ями… Багато цих дисків розійшлося Україною: і діткам, батьки яких загинули в АТО, і багатодітним сім’ям. Часто організовувала події благодійного характеру. Була в журі кількох дитячих конкурсів. Займалася концертною діяльністю.
Те, чого я хотіла спочатку – створити радіо для дітей – у цьому сенсі рухається повільніше, ніж хотілося би.

А наскільки реально запустити дитяче радіо?

Це можливо. І я хотіла би це зробити.

У Радянському Союзі дитяча пісня була розвинута дуже добре. Більшовики розуміли, наскільки важливе виховання наймолодшого покоління. Утім, аж занадто. У нас же діти не мають що слухати.

Так, у мій час діти слухали «Чунга-чанга», «Антошка» і безліч інших пісень, які заряджали, які були мотиваційними, веселими, цікавими. А сьогодні насправді дуже мало музикантів звертають увагу на дитячу пісню. А ті пісні, які є, не дуже високої якості. Це або переробки, або досить низької якості записи. Роботи досить одноманітні. І є тільки два диски, які є насправді цікавими і класними. Люди, вочевидь, дивилися у тому ж напрямку, що і я, намагаючись створити веселий, активний, яскравий диск для дитячого дозвілля. Перший диск – Марії Бурмаки, другий – Гайтани.
Для українських батьків дуже важливо чути українську мову. Знаю батьків, які не ставлять дитячі радянські пісні лише тому, що вони російськомовні. А дитина потребує якісної веселої музики.
У чому я бачила свою місію? У створенні україномовного продукту для дітей, який би за звучанням, за якістю був подібним до діснеївського.

А яке ваше ставлення до патріотичної дитячої пісні?

Дитину треба виховувати у любові. У любові до всього, що є у цьому світі: і до тварин, і до природи, і зокрема, до своєї держави. Тобто, йдеться про любов, а не про поклоніння чи зомбування. Гарна патріотична пісня – це і «Росте черешня в мами на городі». Це про Україну. І «Червона калина» – це теж про Україну. Це – патріотична пісня.
І не дай Боже дитині співати «И как один умрем за власть советов». Це неприпустимо.
Дитяча пісня, з одного боку, мусить бути яскравою, легкою, а з іншого – навчальною. Відповідальність творця такої пісні надзвичайно висока, оскільки невідомо, який відгук пісня отримає у серці дитини. Бути щирим – це те, з чого потрібно починати.
Якщо ж патріотична пісня зорієнтована на політичне ангажування, то це злочин.

До речі, чула, як діти віком 8-12 років співають «Лента за лентою». Діти дуже добре вловлюють дух часу…

Для дітей ця пісня – нібито – гра. Ти мені даєш, я – тобі. А внутрішню суть вони більше відчувають, ніж розуміють. І це найгірше, через те, що перші навички, перші думки найбільше вкорінюються. Прищеплення таких речей, як позитивне сприйняття війни – не дай Боже.
Я створила проект «Дитяче радіо», бо мене багато у чому надихнув мій похресник, який стрибав по кімнаті і співав «Наркомани на городі». І тоді я зрозуміла, що мені потрібно створити дитячу пісню хоча б для того, щоб він не співав таке.

Пісня сама по собі хороша. Але вона точно не розрахована на дитячу аудиторію.

Абсолютно! Я ж поважаю Братів Гадюкіних. Це класні музиканти. Але трирічна дитина не мусить співати її.

В Україні склалися дві паралельні музичні реальності – те, що крутять на М1 та більшості радіостанціях, та, назвемо його умовно так – українське музичне середовище. Чи можемо казати, що українське перемагає в ефірі, чи, все-таки, перемога за виконавцями, яких за суттю можна назвати російськими? Абсурдна ситуація, що в країні Україна ми не можемо почути якісну українську музику.

А що ви маєте на увазі під українською музикою?

Це – Бурмака, це – Зінкевич, це – Вакарчук, це – ви, зрештою.

Ви кажете про україномовну музику.

Так. Ті ж французи дуже трепетно ставляться до власне французькомовної музики.

Розумію. Але я – музикант, і трохи ширше дивлюся на проблему. Я, до прикладу, розумію, що українська музика – це Скорик. Українська музика – це Станкевич. Українська музика – це Кофман. Під його керівництвом оркестри виконують будь-яку музику у будь-якій частині земної кулі.
Насправді Україна не знає свого багатства. Чомусь те, що крутять наші радіостанції, і те, що люди називають музикою – це приблизно відсотків тридцять того, що насправді відбувається в українській музиці. Тобто, музиці, яка з України за своїм походженням. Абсолютно випадає з огляду класична музика. Наша класична музика настільки прекрасна, що просто шкода, що люди її не знають.
Як можна не знати Скорика? Як на мене, це найбільший український композитор нашого часу.
У нас ціла плеяда фантастичних піаністів, скрипалів, оперних співаків! Ця музика залишається поза увагою людей, які говорять сьогодні про українську музику. Тому питання звучить для мене досить риторично. Ви питаєте про те, що транслюють. А я відповідаю вам про те, що існує в Україні.
А є ще один паралельний «поверх». Це класні талановиті українські джазмени, які створюють неймовірно потужну джазову музику, але заробляють тим, що грають у барах. І в результаті, навіть якщо люди хочуть почути цю музику, все одно на радіо транслюють російськомовну попсу.
Питання насправді зовсім не у занепаді української музики. Занепаду нема. Питання у відсутності якісної комунікації між тими, хто створює якісну музику та слухачами. На жаль, ось тут досить велика проблема. І вона далеко не в царині Національної ради телерадіомовлення. Рада встановлює квоти, намагається щось врегульовувати. Але керують радіостанціями і телеканалами не Нацрада, а великі гроші.
В Україні музиканти, на відміну від закордону, не заробляють ані на великих концертах, ані на фестивалях, ані на продажу записів, ані на участі у телепередачах. Часто навіть відбувається навпаки: музиканти самі платять за свої виступи і піар. А заробляють на корпоративах.
Тож, відчуваючи, де водяться справжні гроші, українські продюсери (усього кілька осіб) створюють цілу низку груп та музичних проектів, які відповідають музичному смаку великого бізнесу. Продюсери дружать з бізнесменами. І «заточують» музику під смак потенційних замовників. Групи розважають багатіїв. Зароблені гроші вкладаються у кліпи, імідж, піар, ротації. Багатії люблять престиж і замовляють «розкручені» проекти. Розкручені на їхні ж гроші. Замкнене коло.
Музичні смаки купки бізнесменів формують уявлення переважної кількості людей про всю музику в Україні. Дуже хибне й однобоке уявлення, яке не відповідає картині української музики як такої.

І в результаті, коли приносять щось справді якісне, на радіо можуть сказати, що це не формат. А чому не формат – бо, мовляв, таке люди не слухатимуть. А чому не слухатимуть? Бо на радіо «крутять» зовсім іншу музику. Таке собі замкнуте коло. Який ви бачите вихід із цієї ситуації?

У створенні так званого громадського радіо на основі податків людей, на якому могли би «крутитися» абсолютно різні формати. Це не зовсім етично правильне рішення. Бо різні формати не зможуть втримати слухача. Тоді, виходить, потрібно створювати цілий пакет радіостанцій різного спрямування. Одна може транслювати український джаз, друга – український рок, інші – українську дитячу пісню, фолк, класичну музику...
Якщо нашим музикантам, у яких вже є класні створені альбоми, дати можливість показувати їхню музику, і не зважати на форматність чи неформатність, то слухач просто прозріє. Потрібно зруйнувати стіну у цій комунікаційній ланці. Українська музика є! Вона надзвичайно різнобарвна, самобутня, цікава, яскрава! Але питання у тому, що вона не доходить до слухача.

Вже другий рік без Януковича. Нібито, ніхто не перешкоджає розвиватися українському, але відчутного прориву, на жаль, нема.

Я теж не відчуваю суттєвого прориву. Є лише бізнес. Шоу-бізнес в Україні – це більше «бізнес», ніж «шоу». А ми говоримо про музику.

В Україні два світи – шоу-бізнес і світ справжньої музики.

Я би забрала звідси слово «справжній». Музика – це всеохопне поняття. Тут і класика, і реггі, і формат, і неформат, і танцювальні мелодії, і медитативні звуки – вся гама. Світ і так настільки розділений нашими переконаннями, нашими «за» і «проти», що має бути щось, що здатне об’єднати людей, дати їм розраду й любов. Музика об’єднує і лікує. Незалежно від стилю.