Від редакції:

Ще донедавна нам у страшному сні не могло привидітися, що українських студентів на території Росії арештовуватимуть, катуватимуть і вимагатимуть зізнаватися у шпигунстві…

Студент зі Львова Юрій Яценко, який цілий рік провів в ув’язненні у Росії, повернувся додому. Його затримали у травні 2014-го, коли він зі своїм другом Богданом Яричевським перебував у РФ у справах. ФСБ намагалася завербувати Юру, проти нього сфабрикували кримінальну справу та засудили на відверто абсурдних підставах до позбавлення волі. Проте рішення суду вдалося оскаржити, і студента відпустили, скоротивши термін до дев’яти місяців, які він вже відбув у СІЗО. Про довгий рік у федеральних казематах, знущання спецслужб та несподіване звільнення – в інтерв’ю з Юрієм Яценком.

– Юро, розкажи, як ти опинився у Росії...

– Ми з Богданом купували електротехніку в Україні та перепродували в Росії з націнкою і навпаки, заробляючи на різниці цін у державах. Коли ми їхали маршруткою з Харкова до Курська, на кордоні заповнили міграційні карти. Метою візиту, як і всі інші пасажири, вказали приватну, оскільки вона підходить на всі випадки життя. Ми завжди її вказували. Вже потім нас звинуватять у тому, що ми невірно вказали ціль – нібито треба було писати «туристична».
У місті Обоянь ми зупинилися у готелі. Зранку 6 травня до нас прийшли працівники карного розшуку РФ і сказали, щоб ми пройшли на перевірку документів. Правоохоронці запевняли, що це звичайна перевірка. Нас «пробили» по всіх базах, зняли відбитки пальців, але ми не проходили за жодними порушеннями.
Потім вже працівник ФСБ почав з нами розмови про Майдан, події в Одесі, питався, чи не належу я до радикальних організацій. Коли він не знайшов порушень, знову почав говорити за Порошенка, за те, що в Україні усі «бандерівці». ФСБ цими питаннями дуже цікавилася. До нас в кабінет заходили міліціонери – кожен бажаючий – і висловлювали своє ставлення до українців і Майдану.
Думаю, вони перевірили контакти всіх моїх друзів у соцмережах, а вони були активістами Майдану. І десь серед їхніх фотографій знайшли мою. Після того мені сказали, що додому я вже не йду…

– Твого друга теж настільки серйозно перевіряли?

– Так, але його утримували в іншій кімнаті. Це був паралельний допит. Ми не бачилися один з одним з моменту затримання.
На допит прийшли ФСБшники, які говорили, що в Україні владу насильницьким способом захопила «хунта», тому я маю «допомогти» російським спецслужбам. Мені запропонували: «Ти кажеш на камеру, що тебе в Росію прислали займатися антиросійською діяльністю як шпигуна та диверсанта, а після цього ми звільняємо тебе від кримінальної відповідальності». Я не погодився, тому зі мною почали більш активно «працювати». Три доби поспіль мене били, лякали.

– Чим саме тебе залякували? Тобі погрожували?

– Одного разу мені сказали, що віддадуть Кадирову, він зробить з мене «кадировського пса», мене колотимуть наркотиками і ніхто не знатиме, де я. Також часто били.

– Коли тобі надали адвоката?

– Та який адвокат! Ніхто ж не знав, де я є. Через два тижні, коли мене помістили у спецзаклад для іноземців за порушення міграційного законодавства, з моєї камери видворяли в Україну чоловіка. Я через нього передав товаришу записку, де вказав, що потрапив у біду і потребую адвоката. Звичайно, я постійно вимагав адвоката, але у них була установка мене «пресувати».
Адвокат прийшов до мене лише через 12 днів, коли вже збіг термін, під час якого мене мали би видворити. Начальнику спецзакладу дали наказ, щоб ніяких адвокатів до мене не пускали. А за законом, коли ти опиняєшся у спецзакладі для іноземців, тобі повинні надати можливість зв’язатися з родичами, консулом і повідомити про своє місцеперебування. Я писав заяви по десять разів на день, скаржився, але безрезультатно. І коли мій товариш знайшов адвоката, у спецзакладі всі були шоковані цим, бо мене ж тримали в ізоляції.

– Що з тобою відбувалося після затримання?

– Через день приїхав оперативник ФСБ, щоб повезти мене на «розмову». Коли я побачив ще кількох ФСБшників у масках, зрозумів, що мене битимуть. Мене в наручниках посадили у «бобік», натягнули на голову мішок, перемотавши його скотчем. Перші десять хвилин їзди мене просто дубасили, сказавши потім: «Ну, ты понял, куда попал».
Мене повезли на розмову з «серйозними людьми» в управління ФСБ. Завели у невеликий кабінет, де вже був накритий стіл. Вони спершу питали все про мене, про сім’ю. Години три вели дуже детальну розмову про все моє життя. Також питали, чому я їздив на Майдан. Вони мені показували роздруківки з Інтернету, де мої знайомі на форумах писали про Майдан чи Януковича. Потім ФСБшники заявили, що в Україні до влади прийшли бандити, тому українців треба рятувати, а я повинен їм допомогти, розказавши на російському телебаченні всю «правду», що мене нібито прислали. Я відмовився від такої «співпраці». Тому мене почали знову лякати і бити.
Потім вивели з управління і повезли якоюсь польовою дорогою. Коли привезли, відразу почали бити, душити, викручували руки. Били в пах, живіт, по нирках. Але коли у тебе мішок на голові, ти не можеш знати, куди буде наступний удар. По голові били чимось важким, схожим, за відчуттями, на мішок з піском. Таким чином, мене «переконували» робити те, що вони хочуть. Це тривало дві-три години. Мене називали терористом, фашистом.
Потім привезли знову до спецприймальника. Я відразу сказав начальнику, що мене катували. А він лише відповів: «Голубчику, я знаю, що з тобою відбувалося. Завтра напишеш явку з повинною – і буде тобі адвокат».
Але я вирішив довести себе до такого стану, щоб мене не можна було катувати.

– Що саме тобі спало на думку?

– Мені здалося, що найбільш підходящим варіантом буде, якщо поріжу собі вени і опинюся у лікарні. Я зв’язався з Богданом за допомогою «пошти»: це коли розпускаєш на нитки шкарпетку, натягуєш між камерами і передаєш записки. Я написав, що мене б’ють і вже неможливо терпіти. Тому запропонував Богдану порізати вени і відтягти таким чином час, доки надійде допомога від родичів. Ми переговорювалися з ним українською, англійською та німецькою, оскільки перекладач закладу не знав цих мов.
Зранку я зайшов у туалет і порізав вени на руках і живіт. Коли прийшли працівники, я сказав, що доки не дадуть мені зателефонувати, нікого до себе не підпущу. Вони відразу дали мені телефон і я зв’язався з адвокатом. Коли нас привезли до лікарні, психолог спецзакладу сказав хірургу зашивати без наркозу. Коли зашивали, боліло більше, ніж було різатися. Мені не зашивали судини, сказали, що в лікарні немає судинного хірурга. Потім рука не працювала три місяці.
Після того приблизно через чотири дні нас відвідав Генеральний консул України. Також приїхали батьки і чергували щодня біля спецприйомника, щоб нас нікуди не вивезли.
Через три місяці, 8 серпня, у Курську на мене порушили вже кримінальну справу за «контрабанду вибухових речовин». До цього часу ми скаржилися куди тільки можливо, що не виконується рішення суду про наше видворення. Серед літа пристави все ж таки вирішили нас видворити. Нам видали особисті речі, але потім ФСБ дала «відбій».
Згодом, 8 серпня, знову приїхали пристави, зачитали на камеру судове рішення про моє видворення і повезли на кордон. Доїхали до кордону, пристав пішов говорити з прикордонниками. А потім повернувся і сказав, що не вдалося залагодити усі справи з документами, тому ми повернулися назад до спецзакладу. Там нас знову затримали ФСБшники.
Проти мене порушили кримінальну справу. Я думав, на мене «повісять» шпигунство чи тероризм. А мені оголосили, що з’явився один громадянин, який працює таксистом. Він нібито заявив, що у 2013 році я залишив йому на зберігання речі і з невідомих причин не забрав їх. Таксист, виходить, два роки зберігав якусь сумку і не знав, чи є там заборонені речі. Відтак, я перебував під слідством вісім місяців.
Але на суді таксист, відповідаючи на запитання судді, заявив, що він зі мною не знайомий. Більше того, він сказав, що навіть ніколи мене не бачив. Я припускаю, що таксиста змусили свідчити проти мене, але його мучили докори сумління. Він тоді заявив у суді, що побачив у мені найбільш схожого чоловіка, але не впевнений, що це був я. У тій сумці виявили 40 г мисливського пороху. Тому проти мене порушили кримінальну справу за статтею «контрабанда вибухових речовин».
Я не знаю, чому саме вони вирішили звинуватити мене через порох, оскільки, згідно з російським законодавством, його зберігання не тягне за собою кримінальної відповідальності. Але мене засудили до двох років позбавлення волі за «контрабанду».
У камері постійно перебували «підсаджені» співкамерники, які намагалися схиляти до співробітництва з ФСБ. Проте вже у квітні суд розглянув апеляцію, і мені «дали» за відсидженими – дев’ять місяців.

– Як сталося так, що тебе раптом відпустили? Адже з тобою дуже довго і ретельно «працювали»…

– Я досі точно не знаю. ФСБшники тоді хвалилися, що посадили «супертерориста» – через 40 г пороху. Начальник СІЗО мене називав шпигуном. У моїй камері встановили відеоспостереження. Мене також садили в камеру-одиночку на три місяці, куди навіть книг не приносили.
Проте треба відзначити кваліфіковану роботу адвоката. Також моя справа висвітлювалась в ЗМІ, а на апеляції було багато російських журналістів. Я відчував підтримку активістів громадських організацій, підтримку з боку МЗС, Генерального Консула і Генпрокуратури України, європейських громадських організацій та російських правозахисників. Допомагала і молитва близьких та рідних.

– Як тебе після звільнення зустріла Україна?

– Прикордонники оголошували: «Людина, на яку ми чекали, прибула!» (сміється). Навіть начальник Прикордонної служби приходив привітатися. Прикордонники були з синьо-жовтими стрічками. Казали, що дуже раді через те, що мене відпустили.

– Як ти думаєш, чому затримали саме тебе? Ти ж не вперше був у Росії…

– Просто вони вирішили зробити інформацію для новин про те, що зловили шпигуна. Мені говорили: «Скажи, що тебе змусили цим займатися, а Росія тебе захищає».

– Чим плануєш займатися у Львові? Ти продовжиш навчання?

– Мене не відрахували з університету. Збираюся захищати ту саму магістерську роботу, що й торік. А ще готуюся до державних іспитів, щоб отримати диплом магістра права.
Водночас разом з Богданом організовую доставки матеріальної допомоги для першого добровольчого мобільно шпиталю ім. Пирогова, який працюють в зоні АТО. Крім того, я займаюся підтримкою політв’язнів в Росії. З цього приводу мав декілька брифінгів в Верховній Раді. Також був на прийомі в литовському посольстві, щоб залучати дипломатів з інших країн.