Невидимі люди художниці Jin Young Yu

Поверхневе дихання супроводжує надзвичайно багато емоцій – і зацікавленість, і замилування, і подив. Однак доволі часто так дихають люди, котрі не дозволяють собі бути. Вони хотіли б зіщулитися і заховатися за  шваброю, або й взагалі просочитися під плінтус. Такою поведінкою відзначаються іноді цілі нації… Не бійтеся – це не назавжди. Звідки береться бажання стати невидимкою, і що з ним робити – про це розповідає гештальт-терапевт та письменник Поліна Гавердовська.
Серед моїх клієнтів зустрічаються іноді невидимі люди. Насправді вони, звичайно, видимі. Але не зовсім так, як інші. Якщо не запропонувати їм пройти до кабінету, вони залишаться на порозі. Якщо не запропонувати попити, ніколи не попросять. Вони сидять у мене на дивані, і ноги у них, зазвичай, не дістають до підлоги. Тому дуже часто вони сидять, підібгавши їх під себе. Сідають на диван із ногами, і ноги під ними зникають. І якщо запитати: «Вам зручно?», вони відповідають: «О, так!» А якщо через півгодини запитати: «Ви відчуваєте свої ноги?», вони скажуть: «О, вже ні». А ноги на підлогу не опустять. Сядуть у позу лотоса. Такі люди взагалі добре складаються: вдвічі, втричі, в позу ембріона. За необхідності вони, здається, могли б навіть лягти у валізу, як Урі з «Пригод Електроніка». Пам’ятаєте?
Якщо пропонувати їм різні речі: чай, плед, сісти зручніше, підкласти під себе подушки, щоб не спиратися спиною об яму, виявиться, що їм від усього цього стає краще. А якщо не згадувати нічого, що вони могли б хотіти, їх бажання не з’являться. Ні для мене, ні для них. Ніби їм потрібно час від часу нагадувати, що вони є, і що вони навіть можуть щось хотіти. Самі вони у цьому не впевнені, і задовольняються в усьому мінімумом. Іноді я можу сказати: «У вас руки білі», і тоді вони кажуть «О, так!» І розмикають зчеплені пальці, додаючи: «Я навіть не помітив» чи «Не помітила». Я можу запитати: «Що з вами, коли ви кажете про все це?» І вони скажуть: «Нічого, все нормально», але дихати перестають через секунду після того, коли пролунало моє запитання.
Це дуже зрозумілий несвідомий механізм: щоб відрізати верхівку будь-якого почуття, допомагає зупинка дихання. Тому що дихання – одна з найважливіших тілесних функцій. Якщо не дихати якийсь час, тіло перестає бути чутливим, залишається тільки легкий туман у голові. А коли тіло слабо відчуває, що з ним відбувається, емоційно людина теж стає рівною і гладкою. Тобто, якщо дихати з великими паузами і дуже поверхнево, то можна таким чином регулювати своє емоційне життя. Ми всі навчилися цьому в тих ситуаціях, коли інакше було неможливо.
Наприклад, ти біг з усіх сил і сховався від когось великого і страшного. (Ти ще маленький, і коли ти сидиш на дивані, ноги в тебе не дістають до підлоги). Від страху твоє дихання збивається, але ти сидиш у кутку цього великого дивана, в комірчині, за деревом, у високій траві або просто стоїш за кутом і намагаєшся впоратися з диханням. І якщо намагатися не дихати, то, начебто, не так страшно. І, можливо, тебе не знайдуть.
Або – ти завинив і знаєш, що зараз будуть карати. Біда близько. У мами характерно викривився рот. Або вітчим дуже знайомим тоном ніби перепитує тебе «Що-що?», і ти знаєш, ляпас – у наступному кадрі. «Що-що» йому потрібно для розгону, взагалі, його абсолютно не цікавить, «що» у тебе там. Він уже заніс руку. Зараз вона різким рухом прилетить тобі в щоку. Уявляєш, що з твоїм диханням?
Вони ніколи не кажуть прямо, що хочуть від мене чи від наших зустрічей. Спочатку це здається дивним. Але потім я починаю здогадуватися. Вони з дитинства добре знають, що вони – проблема. Що сам факт того, що вони є – вже погана новина. Тому виникнення у них бажань – це подвійна проблема, вони знають це дуже добре. Як же вони можуть повідомити мені, що чекають або чого потребують? Прийти, сісти, завмерти і зникнути в диванному кутку – це і є подвиг.
Невидима людина, зазвичай, володіє різними дивовижними спо­со­бами зменшуватися, ставати менш помітною, більш тихою, необов’язковою. Якщо вона розповідає вам страшну історію про те, як вона ледве вижила, то це буде історія, розказана рівним тихим голосом. Ви зігнетеся вперед, щоб краще розуміти розповідь, а людина, підібгавши під себе ноги, рівним-рівним голосом буде тихо-тихо розповідати про те, як вона сиділа у сльозах на ґанку палаючого будинку, і не могла піти, бо в хаті залишилася кішка. І увійти всередину за кішкою теж боялася, і це її врятувало, тому що дуже скоро будинок завалився.
Передати людині знання, що вона – проблема, можна по-різному. Можна завжди лаяти її, коли вона з’являється в полі зору. І тоді вона навчиться не потрапляти на очі. Можна завжди вимагати від неї згоди і хвалити тільки тоді, коли вона повністю «збіглася» з батьками. Можна нападати на її ідеали та інтереси, критикувати все, до чого вона прив’язана і все, що їй подобається. Можна не поважати її приватний фізичний простір: входити до неї в туалет, ритися в її шухлядах і портфелі, грубо будити її або не слухати, що вона каже. Можна не виконувати свої обіцянки, обманювати і не просити за це вибачення. Не обов’язково бити дитину, щоб вона виросла, постійно сумніваючись у необхідності свого існування. Досить своєю поведінкою повідомляти їй про переживання необов’язковості її присутності.
Одне з головних відкриттів з такими людьми полягає в тому, що зникати вони навчаються приблизно подібними способами, а коли з’являються, виявляються зовсім різними людьми. Це нормально, люди і повинні бути різними, швидкими і повільними, вдумливими і темпераментними, веселими і не дуже. З різними смаками, звичками, пристрастями. Але для того, щоб індивідуальність могла проявлятися, потрібно дозволити собі бути, а такого дозволу у цих людей немає. Тому на перший погляд такі люди дуже схожі між собою.
У цьому есе я не буду розповідати, як працювати з такими людьми: ми вчимося цьому продовж років. Але загальний сенс роботи зі зупиненими переживаннями і наслідками цих зупинок завжди полягає у тому, щоб запустити процес власного відступу в зворотному напрямку. Краса такої роботи, зазвичай, у тому, що, повертаючись у зворотний бік, переживання відступу показують нам весь історичний хід подій, тільки навпаки.
Так, спочатку ми бачимо в терапії абсолютно рівну поверхню (не) життя людини, яка сумнівається в самій необхідності свого існування. Єдине, з чим ми спочатку маємо справу – це зі самою цією «рівною поверхнею». Я абсолютно впевнена, що терапевт, який розуміє суть справи, може працювати в будь-яких парадигмах, і кожен зробить трохи різні речі за формою, а за суттю – одне і те ж. Тілесний терапевт, напевно, попросить розповісти докладніше, як почувається тіло, коли людина сидить і не відчуває ніг. Психодраматист поставить сценку, де головного героя зіграє інший, такий же завмерлий, втрачений, нелегальний, і протагоніст (так зветься головний герой у психодрамі) зможе запитати його, як він себе почуває.
Гештальт-терапевт (як я) скаже: «Щоразу, пропонуючи вам щось, я помічаю, що ви перестаєте дихати. І щоразу, помічаючи це, я гадаю, стало вам гірше чи краще від моєї пропозиції». Як можна здогадатися, в усіх трьох випадках відповідь буде ледве чутною, і вона буде приблизно такою: «Я і сам не знаю, що для мене краще».
Механізм, за допомогою якого такі люди навчилися «не бути» (не хотіти, не злитися, не захищатися, не відчувати радості, не повідомляти важливого, не пред’являти свої права) розпаковується, як качан капусти. Так, у відповідь на мої запитання про те, чи є щось, що вони відчувають (або що вони думають про те, що нічого не відчувають) вони починають відчувати    хоча б подив. Помічаючи, що не дихають, починають дихати. Помічаючи, що дихають поверхнево, роблять кілька глибоких вдихів, і раптом відчувають, як у кадр цієї миті просочуються фарби.
Світ входить у свідомість, як хвиля свіжого повітря входить у кімнату. Хочеться поворухнутися: раптом розумієш, що сидиш, втягнувши голову в плечі, ніби в очікуванні прочухана. Поворухнувшись раз-другий, сідаєш інакше. Спускаєш ноги вниз, знаходиш ногами підлогу: пальці приємно лоскоче високий ворс килима.
Раптом з’ясовується, що за радістю оживання видніється страх. Чим глибше дозволяєш собі дихати, тим стає страшніше. Але якщо не переставати дихати, то можна набратися достатньо сміливості, щоб почати цей страх потроху розглядати. В цей час внутрішній план свідомості зазвичай починають атакувати картини з минулого. Усі дитячі втрати та негаразди, всі юнацькі метання, всі образи, всі сльози і весь біль – тепер тут. Знайомі обличчя починають говорити з нами: іноді це спогади, власне, як звуки знайомих голосів («Моя донька не може вчитися на «четвірки»; «Бажаю, щоб тобі було так само важко, як мені»; «Іди сюди, я поговорю з тобою»; «Іди звідси, я не бажаю тебе бачити»; «Поверни своє ім’я назад, ти мені більше не син», «Краще б тебе взагалі не було, жертва аборту»...).
Іноді ми бачимо картини без слів: мерехтливе світло і тіні, гуркіт вхідних дверей, чиїсь відходи та приходи, синю зимову імлу з одним ліхтарем у лівому нижньому кутку вікна, хтось придушено плаче, і ти знаєш, хто і чому, але розумієш, що німий і малий, і не можеш поворухнутися, як у поганому сні. І страх сковує, заважаючи зрозуміти, що ж тут можна зробити. Якщо не відступати і вдивлятися у цей страх дедалі пильніше, з’ясується головне: все найжахливіше вже відбулося. Тебе не завжди любили, тобі не дозволяли висловлюватися. Можливо, тебе принижували, лякали або навіть били, але тобі вдалося вижити. І якщо ти дихаєш, і, дивуючись цьому, дихаєш щоразу глибше, тут ти починаєш відчувати, що твої руки стискаються в кулаки: злість.   ***
Злість – це блага вість, перше, що робить невидимих людей видимими. Саме час призупинити цю довгу історію. Ви і так, напевно, розумієте, що в ці кілька тисяч знаків упаковано близько двох років щотижневих зустрічей. Коли-небудь я напишу продовження цього тексту, хоча зараз я зовсім не знаю, про що він міг би бути.
Автор: гештальт-терапевт
Поліна Гавердовська