Ігор Саджениця, Львів.
Спеціально для
«Молодіжного Перехрестя»
21 листопада 2013 р. вони одні з перших вийшли у Львові до пам’ятника Шевченку. Вийшли, щоб захистити своє прагнення жити у вільній і демократичній країні, де «vox populi» не перетворюється на «голос волаючого в пустелі». Вийшли, щоб закликати інших не бути байдужим і підтримати тих, хто в цей же час вийшов у Києві на Майдан Незалежності. Їхній вибір був свідомим, хоча мало хто з них міг збагнути, які наслідки матиме їхнє рішення.
Вже наступного ранку, в п’ятницю, 22 листопада, на площі були сотні молодих людей. А першого дня – лише 15. Вони – це студенти Українського Католицького Університету. З цього моменту в них розпочалося «інше» життя.
Львівський Євромайдан став після київського найбільш масовим. Щодня на нього приходили тисячі людей. Студенти розуміли, що, сидячи за партами на заняттях, на даний момент вони не змінять свою країну. Тому стали активними учасниками подій. Так, студенти Школи журналістики та медіакомунікації УКУ організували прес-центр, де всі бажаючі журналісти могли отримати актуальну інформацію. Ситуація змінювалася щомиті і збільшувалася кількість видань, які звертали свою увагу на те, що відбувається у Львові, роботи в них було достатньо. Для декого зі студентів це була можливість проявити ті знання і навички, які здобули під час навчання, на практиці. І як тут не згадати один з майстер-класів, який провів для них Сергій Каразій, журналіст видання Reuters, про те, як слід поводитися під час масових заворушень на прикладі протестів у Туреччині. Їхні статті почали з’являтися у різних виданнях, зокрема, і закордонних. Їхній голос почули, і вони заговорили ще більше, звертаючись до всіх як із проханнями, так і подяками. Одне з таких відеозвернень до поляків, записане в лютому, завершувалося словами: «Але Польща не мовчить. Дуже дякуємо за подану українцям руку, дякуємо дуже за підтримку українського народу!»
А потім був Київ. Чи була можливість їх втримати у Львові, коли вони відчували свою потребу бути там, де таких самих, як вони – студентів – жорстоко було розігнано? Звичайно, що ні. І вони поїхали. Хто сам, хто цілими групами. Їх не стримало відчуття небезпеки. Університет не міг чинити їм опір, сам виступивши з різкою критикою дій тогочасної української влади.
Три місяці Майдану – це час, коли гартувалася їхня гідність, коли, взявши університетське гасло «Візьми і зроби!», вони почали змінювати країну. Одним з їхніх рупорів став випускник філософсько-богословського факультету Андрій Андрушків. Це той випадок, коли знання з богослов’я впереміш з розумом і почуттям гумору проростають на сучасному ґрунті тими тезами, які зрозумілі всім.
«Їхав сьогодні в метро і думав про Різдво. Образ «пастушків з ягнятком» ми чомусь звикли розглядати як учасників масовки, безіменних героїв, які в постановці Вертепу розповідають віршовані куплети для «затравки», їхня дія – фон для великої події Різдва. Але, за великим рахунком, саме ті прості хлопці були дуже важливими учасниками перших днів Ісуса. Вони першими прийшли до тієї печери-стайні, принесли, що мали (сир, хліб, молоко) і не тільки вшанували воплоченого Бога, а і підтримали його людську природу і матір його. І коли я роздумую про ту сцену, то згадую отих перших бабусь, які несли півпачки чаю, півбатона, кількасот грамів вареної ковбаси і шматок яблучного пирога вранці на Михайлівську 30 листопада і в Будинок Профспілок 2 грудня. Це – наші пастушки, ті, хто прийшли першими і дали те, що мали. Потім, за сценарієм будь-якого Вертепу, на сцену виходять три царі. В них і тексту завжди більше, і ролі пафосні, навіть імена їхні збережені, на відміну від безіменних пастухів. Але завжди пам’ятаймо про тих, хто зробив перший крок, не дивлячись на розрахунки соціологів, майбутні вибори і рейтинги. Пам’ятаймо про пастушків», – написав він у своєму Facebook на католицьке Різдво 25 грудня 2013 р.
З думками про Різдво студенти УКУ організували і свій вертеп, який представили на головній сцені Майдану. Він був повністю віршований, а слова до нього написала відома українська поетеса Мар’яна Савка.
І знову масові протести йдуть впереміш з масовими «зачистками» Майдану. Але внутрішній стержень вже є, його не зламати. Ще один випускник УКУ Павло Дідула, який з перших днів перебував там і щодня вів записи у свій невеликий блокнот, не побоявся «тітушків» і того фізичного болю, який вони можуть йому завдати. Коли в мережі поширилося відео, де його затримують, в Університеті запанував неспокій. Але, разом з ним, і чітке усвідомлення того, що треба робити. Згодом Павла було звільнено і відправлено на лікування. Пізніше він організує власну фотовиставку з подій Майдану.
20 лютого все університетське середовище сколихнула страшна звістка – загинув викладач університету Богдан Сольчаник. Він став одним із тих, хто ввійшов до Небесної Сотні.
Революція Гідності не завершилася для студентів УКУ ні 21 лютого, коли попередня влада втекла з країни, ні коли останній зі студентів покинув Майдан Незалежності. Для них вона триває і досі, коли щодня своїми вчинками слід доводити, що ти не допустиш, щоб та «ситуація», яка панувала в Україні до цього, повернулася. Як це зробити? Просто – спілкуватися. Студенти УКУ вирішили, що саме обмежене спілкування і породило велику кількість стереотипів про інші частини України. І часто їх значно більше, аніж правди, яку ми про них знаємо. Так і було придумано організувати акцію «Зі Сходу на Захід», коли щотижня група студентів зі східних та південних регіонів буде на вихідні приїздити до Львова, щоб на власні очі побачити, які українці у Львові. А також розповісти, які українці мешкають у Донецьку, Луганську, Дніпропетровську, Харкові, Кривому Розі, Запоріжжі, Маріуполі, Одесі і Криму. Вони очікували, що протягом 8 тижнів до них приїжджатиме по 50 студентів з кожного міста. Та вже в першу поїздку кількість бажаючих перевалила за сотню. І студенти не могли відмовити. Отож, до кінця акції кількість тих, хто відвідав Львів, сягнула понад тисячу. І так студенти УКУ з березня по травень 2014 року знайшли понад тисячу друзів в інших містах. А дехто з тих, хто приїздив сюди, вирішили продовжити потім тут навчання.
І зараз вони не сидять, склавши руки. За допомогою Львівської освітньої фундації вони вирушили на Схід допомагати відбудовувати ті міста, які зазнали руйнувань через військові дії. Табір на Донбасі «Будуймо Україну разом» – так називається їхній проект. Гроші на нього вони шукають за допомогою краунфандингу.
Паралельно з цією ініціативою Студентська рада самоорганізувала студентів для того, щоб разом збирати кошти на підтримку української армії. Разом з Волонтерською сотнею УКУ, в яку входять викладачі та працівники, студенти зібрали понад 150 тисяч гривень. За ці кошти їм вдалося купити багато дорогих ліків, наприклад, кровоспинні препарати, такі, як целокс, спеціальні джгути, які дозволяють пораненому солдатові надати собі першу необхідну допомогу.
Зі слів Тараса Зінченка, керівника Студради УКУ, студенти принципово не купують зброю, але змушені купувати все необхідне: військову форму, теплий одяг, спеціальне взуття, ножі для щоденних потреб та багато інших дрібниць, без яких важко обійтися в полі чи на блокпості.
Трансформації в державі вимагають нестандартних підходів до вирішення проблем. Студенти УКУ також не залишаються на місці. 13 вересня в університеті відбувався благодійний аукціон на підтримку армії – студенти допомагали в організації, набралися досвіду і вирішили самостійно провести свій благодійний аукціон. Напевно, дуже скоро викладачі УКУ проситимуть студентів поділитися досвідом проведення благодійних аукціонів. А наразі вони намагаються поєднувати непоєднуване – навчання і волонтерство.
Тож, якщо хтось із вас побачить їх на одному з Благодійних вечорів, організованих на підтримку УКУ, і їх, зокрема, сміливо підходьте до них і спілкуйтесь. Запитайте в них про їхнє враження від Революції Гідності, про те, що вони ще хочуть змінити, і як вони планують це здійснити. Про їхні плани на майбутнє, заповітні мрії. Вони вам обов’язково розкажуть. А згодом все це втілять у життя.