Останнім часом навіть люди, котрі не дуже схильні до міркувань на біблійно-моральну тематику, починають задумуватися про суть війни і миру, межі права на захист і межі «допустимої самооборони».
 «Ударили по правій щоці – підстав ліву…» Погоджуватися з цим твердженням суто теоретично – доволі просто. Коли доходить до практики – вже тяжче, однак якщо практика не стосується безпосередньо твоєї щоки, то можна розмірковувати про межі підставляння. Так, як це було, для прикладу, з державним бюджетом. Ціла країна знала, що його розкрадають – і все одно підставляла свої кишені, мовляв, багато вкрали – то треба дати ще більше, най вдушаться.
Однак коли вже справа переходить безпосередньо до щоки – тоді вже актуальною починає ставати друга частина цієї приказки – «…але не дай себе вдарити».

Якщо людина погоджується на подальші «душевні археологічні розкопки», тоді для неї стає актуальним інше питання – звідки взялася агресія? Чому саме в цієї людини виникло бажання саме мене вдарити? І – найважливіше: як я маю на це реагувати?

Найбільша спокуса в таких випадках – відповісти на всі ці питання простими і відомими тезами. Мовляв, агресор вдарив – бо він жадібний переляканий дурень. Саме мене – бо так сталося. Реагувати – хуком з лівої.
На глибші розкопки мало хто зважується. А дарма – вони доволі цікаві…
За першої спокусою – обізвати агресора дурнем – постає друга: обізвати жертву, мовляв, сама винна.
Особливо часто таке трапляється тоді, коли жертва – жінка, а агресор – ґвалтівник. Занадто коротка спідниця, занадто гарне обличчя, занадто…
Трошки ліпше ставлення, але загалом тієї ж спрямованості в суспільстві можна спостерігати, коли жертва – жінка, а агресор – її законний чоловік. Занадто довго терпить, занадто багато терпить, занадто багато від нього хоче – і взагалі чого вона з ним живе…
За даними жіночих центрів, від сімейного насильства в середньостатистиній країні колишнього СРСР за десяток років помирає приблизно стільки ж жінок, скільки чоловіків в невеличкій громадянській війні. З точною статистикою тут тяжко, бо побиті «коханим чоловіком» жінки рідко наважуються зізнатися, що ж з ними сталося. У багатьох постійні синці тільки запускають процес самознищення – а далі вже справу доводять «до крапки» супутні хвороби…
Окремим пунктом можна згадати те, що онкологічні хвороби, зокрема, можуть бути і наслідком тривалого стресу. А про поширення цих хвороб в нашому суспільстві тільки сліпий і глухий не знає. Але про зв’язок онкології і стресів охоче говорять тільки медики «теоретики», на практиці мало хто з лікарів наважиться просто попередити потенційних пацієнтів про ймовірність виникнення раку, не кажучи вже про те, щоб  визнати причиною раку постійні побиття.
Два роки тому, коли трапився жахливий випадок з Оксаною Макар, правозахисні центри в Україні раптом заговорили про неймовірні масштаби побутового насильства в Україні – за приблизними підрахунками тоді від нього потерпали 18 мільйонів (!) громадян (точніше – громадянок).
Зрозуміло, до добра такі речі не доводять. Особливо тоді, коли нема кому задуматися про причини і наслідки такої ситуації.

Ми вже доволі давно обговорюємо проблему насильства на шпальтах газети. Відтак уважні читачі знають, що в основі більшості випадків сімейного насильства – нелюбов до «жіночої частинки» душі, котру Карл Густав Юнг називав Анімою.
І, що цікаво, якщо справа доходить до насильства, то, здебільшого, це означає, що нешанобливим ставленням до своєї Аніми відзначаються обоє – і агресор, і жертва.
Агресор «переносить» риси своєї Аніми на жертву – таким чином він відмежовується від свого власного страху і розпачу, втілює його в іншій людині.
Жертва «доручає» агресору «втілювати» всю свою ненависть і презирство до самої себе, злість на себе.
Таким чином кожен з цієї пари «дарує» іншому частинку самого себе. Вони не наважуються скористатися своїми почуттями, роздивитися їх, дати з ними раду. Вони просто перекидають ці почуття, як гарячу картоплину, в руки іншій людині – і від того почуття остаточно дерев’яніють. Таким «деревом» і прибити не тяжко.

Що треба було б робити в такому випадку? Ну, звісно, окрім того, що рвати на собі волосся і посипати голову попелом…

В більшості випадків дискомфорт відчуває переважно жертва. Агресор якщо і задумується над тим, що «щось не так», то не на довго. Людська культура вмудрилася так зромантизувати роль агресора, що значна їх частина свято впевнені, що агресія – це «круто», це добре, це дуже навіть корисно.
Тоді як насправді частинка душі людини, в котрій затаїлися страх і розпач, нікуди не подінеться від того, що її спробують перенести на іншу людину. Так чи інакше для агресора його поведінка вилазить боком – рано чи пізно, а то й взагалі на внуках чи правнуках…
Однак переконати агресора у неправильності його поведінки доволі складно
Інша справа – жертва.

Зазвичай у більшості жертв десь всередині є глибинне переконання, яке забороняє їм «бути собою». Частенько це переконання навіть має якісь підстави – наприклад, якщо метафорично, людина вважає, що «бути собою» – це лупити всіх підряд. Тоді, звісно, дуже і дуже тяжко наважитися таким «собою» бути – простіше знайти когось, хто в тобі ці прагнення буде притлумлювати.

Або інший випадок – людина вважає, що успішними можуть бути тільки злодії. А злодієм вона бути не хоче. Але роботу свою любить – і працює в поті чола. А якщо роботу любити, і добре працювати – то ж неминуче станеш успішним. А успішним бути чоловік боїться. І тоді він знаходить «вихід» – знайти собі успішного злодія, котрий би регулярно крав у нашого працьовитого чоловіка «надлишок» грошей. І то робить це людина абсолютно непомітно для себе. Малесенька помилка в логіці – а скільки доль ця помилка знищила. А всього лишень було потрібно засумніватися в основній «аксіомі», припустити, що успішними бувають не лише злодії, що гроші бувають чесними, і що чесні гроші, на відміну від грошей злодійських, – це благо, а не зло. Але ж людина цієї помилки не помічає… Скажете, що так не буває? Та в Україні як мінімум третина країни донедавна так жила!

І от зазначте – тільки-но з’явилася реальна можливість від більшої частини загальнонаціональних злодіїв позбутися – як моментально активізувався злодій сусідський, котрий, за дивним збігом, чомусь «заважає» рятуватися від злодіїв внутрішніх. Хоча, здавалося б, що ж там заважати – якщо всі передумови для того, щоб навіть не садити – просто відібрати накрадене – вже є. Відібрати – і пригрозити, що якщо ще хоч раз – тоді точно сядуть, як не в тюрму, то в смітник, а може й далі. Але ж процес не рухається…

Найтяжче для жертви – це, по-перше, усвідомити свою помилку в логіці. Помилку, яка й породжує в результаті «внутрішнього мучителя». Для людини й справді дуже тяжко усвідомити, що вона себе ненавидить.
Другий найтяжчий момент – це усвідомити, яким саме чином вона себе ненавидить. Коли вона відмовляє собі в допомозі, коли дозволяє себе вдарити, своїм мовчанням помагає себе обікрасти – це і є вираження ненависті.

Уявіть собі, що ви стоїте на березі річки і спостерігаєте картину: людина тоне, хапається за берег, щоб врятуватися, а на березі стоїть агресор, і б’є потопаючого по пальцях.
Так от: коли ви нічого не робите для того, щоб себе захистити – ви тим самим підтримуєте того, хто б’є потопаючого по пальцях.
І цей потопаючий – теж ви.
Гірше того, цей потопаючий взагалі перед вами беззахисний. Тому що від зовнішнього агресора людина може захиститися, а зрозуміти, що захищатися треба ще й від агресора внутрішнього, від власних вбивчих переконань – це не кожній людині дано. В школі цьому не вчать.

Тому третій найтяжчий момент для жертви – це вмовити саму себе не підтримувати агресора, а разом з ним не підтримувати свої вбивчі переконання. Зрештою – визнати за собою право на захист.
Право на те, щоб не дозволити себе вдарити.
Більше того – визнати за собою право на життя. І разом з тим – визнати за собою право на вміння цим життям скористатися. Значна кількість жертв просто не вірять своїй творчій частинці, не вірять, що можуть своїм життям скористатися на благо і для себе, і для цілої планети. І тому для них легко – визнати за агресором право на вбивство,  на завдавання шкоди здоров’ю, визнати за злодієм право на грабунок. Вони не знають, як скористатися тим, що в них є. А коли нема бажання себе захищати – для того вже можна знайти купу виправдань. Закон не дозволяє, суспільство не готове, ще якась біда…

Майже в кожному випадку агресії – від дрібного побутового насильства до загарбницьких воєн – працює один і той самий механізм. Недарма Володимир Путін в середовищі російських психологів прославився саме як витончений і жорстокий садист, котрий знущався над своєю дружиною. При чому той садизм у російському суспільстві визнавався нормальним явищем. У 2002 році Людмила Путіна в книзі про свого чоловіка розповіла про те, як він з неї знущався. Однак книгу видали, і ніхто не помітив в ній нічого страшного – адже не п’є, не б’є, що їй ще треба? І тільки коли психологи на форумах почали обговорювати сцени відвертого психологічного садизму, книга почала щезати з продажів…
Тепер від відвертого психологічного садизму Путіна потерпає ціла Україна.

На щастя, проблему права на захист починають активно обговорювати в суспільстві. Щоправда, коли для того, щоб країна визнала за собою це право, потрібен дозвіл найголовніших духовних авторитетів – воно теж якось трохи моторошно. Але що поробиш – процес самопізнання не завжди буває легким.

Ну і на завершення – цитата для тих, хто сумнівається, чи варто захищати жертву – чи «самавинна».

«Там, де є намір встановлювати мир за допомогою війни, не може бути навіть гадки про мир. Якщо хочемо, щоб був справжній мир між народами, то треба робити все можливе, щоб держави (великі чи малі) зрозуміли, що війна руйнує можливість співжиття та співдіяння на користь усіх.
Щире мирне співіснування – це єдиний правильний шлях до розвитку…
…Кожний народ, як кожна людина, має право боронитися від нападу. Якщо напад є збройний, то й захист може бути збройний. Однак і тут треба знати міру: хто захищається, не може перетворюватися на агресора.
…Культурні народи ще в давнину діяли на підставі поняття, яке висловлювали у формі приказки: «Хочеш миру, готуйся до війни». Збройні сили можна розбудовувати для нападу чи для захисту.
Якщо держава думає про напад, про агресію, то вона становить небезпеку для всіх інших. Навпаки, розбудова збройних сил для захисту життя і прав своїх громадян сприяє зміцненню бажання миру, загальному добру.
…В історії людства знаємо ще інші форми позбавлення безборонного населення його основних прав, а саме – насаджування політичних структур, що роблять людей невільниками, насильні переселення та створювання обставин, в яких безборонні жителі мусіли ставати скитальцями або біженцями, покидаючи рідну землю.
Усі ці форми насильства не менше (інколи більше) від збройних дій ставали перешкодою для мирного співіснування.
Народи можуть і повинні боротися проти такого насилля, яке не має жодного оправдання. У боротьбі проти несправедливості люди повинні допомагати одне одному. Народи, які населяють землю, мають гуртуватися, творити міжнародні структури, рішуче засуджувати напасників і ставати в обороні покривджених, яким важко самим себе захистити.
Ці роздуми закінчу словами молитви, які чуємо наприкінці Святої Літургії: «Мир світові даруй, церквам Твоїм, Богом береженому народові нашому, правлінню і всім людям Твоїм».»