Від редакції:
Тяжко бути державним діячем в Україні. А ще тяжче – бути дружиною українського державного діяча. Навіть якщо чоловік – сам гетьман Скоропадський.

На діяльність державця завжди впливають найближчі люди: дружина, діти, а також атмосфера вдома. Поруч із гетьманом Скоропадським у житті була дивовижна жінка, яка стала для нього натхненницею і опорою.
Славетний козацько-старшинський рід Скоропадських у нашій уяві асоціюється насамперед із творцем Української Держави 1918 року, гетьманом Павлом Скоропадським (1873–1945). Ми чимало знаємо про головні віхи його діяльності, дискутуємо про успішність кроків у розбудові владних структур, зовнішньополітичній та національно-культурній сферах. Водночас особисте й родинне життя державця, взаємини із дружиною, дітьми та найближчими родичами досі маловідомі. Утім, характер цих стосунків істотно впливав і на суспільно-політичну працю глави родини. Гетьмана важко уявити без Олександри Скоропадської, у шлюбі з якою він прожив майже 47 років. Подружжя виховувало шістьох дітей: трьох доньок і трьох синів.
Олександра Дурново мала родинні зв’язки з аристократичними родами Кочубеїв, Олсуф’євих, Білосельських-Білозерських, Волконських та ін., які відіграли свою роль в українській та російській минувшині. Згідно зі своєю сімейною традицією вона почувалася росіянкою, однак продемонструвала абсолютне розуміння історичного значення діяльності Павла Скоропадського, який після тривалої служби імперії став гетьманом України. За словами Олени, їхньої наймолодшої дочки, під час свого перебування в Києві Олександра Скоропадська «з абсолютною лояльністю стала на бік чоловіка й чим тільки могла допомагала у його справах. Вона повністю зі справжнім переконанням сприйняла його ідею новоствореної України». Гетьманівна свідчить, як багато зробила її мати для української справи уже в еміграції. Олександра не втручалася в організаційні деталі, натомість створювала атмосферу, вкрай необхідну для ефективного вирішення питань і «опосередковано протягом усіх цих десятиліть з часу гетьманату... надавала батькові в українській справі велику підтримку і допомогу». Причому її причетності до політичної діяльності гетьмана не усвідомлювало багато його соратників.
Російська аристократка Олександра Петрівна Дурново повністю вписалася в українську традицію Скоропадських і жодною мірою не схиляла своїх дітей до сповідування ксенофобських поглядів російської еліти. Як свідчить гетьманівна Олена Скоропадська, і Марія, і Данило, і Єлизавета повністю почувалися українцями. Коли родина на літні місяці виїздила до своїх маєтків у Тростянці й Полошках, усі троє вони опинялись у відповідній мовній стихії, просто спілкуючись із сільськими дітьми, пізніше вивчали українську, читаючи книжки.
Олександра була справжньою опорою своєму чоловікові й душею родини, де панували українська духовність, усвідомлення суспільної ролі Скоропадських у вітчизняному історичному процесі й тогочасному політичному житті. Цю традицію вона передала своїм дітям. Садиба у Ванзеє під Берліном, у якій члени сім’ї прожили непрості міжвоєнні роки, стала їхньою гостинною домівкою на чужині. Гетьманівна Олена згадує: «Так часто я бачила, як вони удвох ішли поруч садом і тішилися зі своєї роботи. Та сад був не лише джерелом радості, а й дуже важливим чинником для поліпшення нашого фінансового становища. Лише завдяки вирощеним мамою овочам та власним фруктам, які закривали на зиму в незліченних великих слоїках, ми мали змогу виявляти щедру гостинність, яка при політичній діяльності батька була необхідною... Хто б міг подумати, що те, чого мої батьки ще дітьми навчилися у діда в Тростянці чи в саду Охти з мадемуазель Шульц, стане таким важливим в еміграції. Взагалі я вважаю дивовижним, як ці двоє людей, і особливо мама, яка виросла серед такої неймовірної розкоші, так добре адаптувалися до цілковито змінених життєвих обставин».
Відданість Олександри Скоропадської своєму чоловікові та українській справі виразно проявилася після трагічної загибелі гетьмана. Ще до війни Павло Петрович завбачливо розпорядився, що в разі його смерті син Данило, який від 1939 року мешкав у Великій Британії, стане спадкоємцем із відповідними правами та обов’язками щодо гетьманського руху. У разі неможливості це здійснити провід мав перейти до найстаршої особи в родині. Ситуація весни 1945 року не давала змоги чекати на повернення гетьманича Данила, адже в Німеччині тоді скупчилися десятки тисяч українців – військовополонених і примусових робітників, чимало з яких улилися в гетьманський рух, що вимагало безперервності політичної роботи. Саме цим було продиктоване надзвичайно сміливе рішення гетьманової Олександри Скоропадської перебрати на себе керівництво рухом до моменту, коли вона зможе передати чоловікову справу в руки Данила. Гетьманич очолив верховний провід Союзу гетьманців-державників у 1948 році. Після його загадкової смерті у 1957-му керманичем організації стала Марія Скоропадська. 1959-го, коли не стало і її, керівництво рухом перебрала гетьманівна Єлизавета, яка теж була його провідником до кінця життя, до 1976 року. Відтоді обов’язки старшого в роду Скоропадських перейшли до наймолодшої доньки Олени. Її зусилля спрямовані передусім на поширення інформації про життя й діяльність батька – гетьмана Павла Скоропадського та сприяння науковим дослідженням з історії їхнього роду.

Автор: Юрій Терещенко, Тетяна Осташко
Джерело: Український Тиждень (http://tyzhden.ua/History/102573 ), матеріал друкованого видання № 8 (328)

 Жертва розбрату та руїни. Іван Виговський

Манявський скит вважають найімовірнішим місцем поховання гетьмана Івана Виговського, якого 350 років тому розстріляли його політичні конкуренти. Але його могили тут досі не знайдено.

Іванові Виговському судилося стати гетьманом у час, який прийнято називати добою Руїни. Розбрат в українському суспільстві та брак єдності серед старшини вели до занепаду козацьку державу, яка постала на обох берегах Дніпра під час визвольної війни Богдана Хмельницького 1648-1657 років.
Відчайдушна спроба Виговського повернути Україні належне їй місце на політичній карті Східної Європи закінчилася невдало. Навіть блискуча перемога гетьмана над стотисячною російською армією під Конотопом не врятувала української незалежності, бо стала останньою звитягою козацького війська…
Ніби за злим жартом долі, символічна руїна, яка переслідувала Івана Виговського за життя, наздогнала його й після смерті. Могила гетьмана, який заповідав, щоби його поховали у великому скиту в Карпатах, ймовірно, назавжди загубилася в руїнах монастиря, понищеного турками, закритого австрійцями, занедбаного за польських часів i надовго забутого за радянської влади.
Манявський скит, який вважають найімовірнішим місцем поховання Івана Виговського, був відреставрований у 1970-х роках, а за часів незалежності знову став обителлю ченців. У 2002 році тут відновили церкву Воздвиження Чесного Хреста, у мурованому склепі якої встановлений пам’ятний знак про поховання гетьмана. Хоча ні його останків, ні навіть слідів від його могили тут не змогли відшукати досі.
…Неймовірні повороти долі в житті Івана Виговського, нерозгадані прогалини в біографії перетворюють гетьмана на справжню легендарну постать. Так само, як про героїв давніх переказів, історія не зберегла відомостей про рік його народження, дитячі та юнацькі роки. Немає в дослідників також узгодженої думки про дату смерті Виговського. Дотепер історики сперечаються, де саме був розстріляний поляками колишній гетьман та якими були обставини цієї страти.
Відомо, що наприкінці 1630-х років випускник Києво-Могилянської колегії Іван Виговський несподівано з’являється у Луцьку, де служить юристом у міському суді. Невдовзі службова кар’єра приводить українського шляхтича до Києва, де він стає писарем у польського військового комісара Шемберга та вперше знайомиться з чигиринським сотником Богданом Хмельницьким.
Друге побачення з Хмельницьким було на полі бою під Жовтими Водами, коли бунтівний гетьман завдав першої нищівної поразки польському війську. Іван Виговський, який був у польському таборі, потрапив у полон до кримського хана – союзника козаків. Дізнавшись про це, Хмельницький викупив його з полону. А в короткому часі Виговський став найдовіренішою особою гетьмана – генеральним писарем Запорозького Війська.
Та на цьому стрімкий злет його політичної кар’єри не закінчився. Після смерті Богдана Хмельницького 1657 року Івана Виговського запорожці обирають гетьманом.
Зовнішня політика Виговського мала на меті перетворити Україну на справжню європейську державу. Виговський уклав союзний договір зі Швецією, перемир’я з Польщею, поновив союз із Кримським ханством і Туреччиною. Заключним акордом зовнішньополітичної діяльності стала Гадяцька угода, яка гарантувала Україні самостійність у складі федеративного союзу трьох республік – Польщі, Великого князівства Литовського та Великого князівства Руського.
Після цієї угоди Виговський остаточно порвав із Москвою i, зібравши козацькі полки, наймані війська, кримські орди та польських союзників, рушив на московське військо, яке тримало в облозі місто Конотоп. Маючи під своєю рукою вдесятеро менше, ніж у супротивника, військо, гетьман здобув блискучу перемогу. Поразка російських військ під Конотопом змусила російського царя вбратися в жалобні шати i всерйоз задуматися про втечу зі своєї столиці, яку от-от могли захопити козаки, що вже готувалися до походу на Москву.
Та не всіх козацьких старшин влаштовував союз із поляками. Зорієнтовані на Москву верховоди завадили Виговському покінчити з царською владою в України. Та й для більшості українського люду повернення під верховенство польського короля видавалося нестерпним. Врешті-решт протиріччя розкололи Україну навпіл – Лівобережжя залишилося промосковським, на Правобережжі запанували поляки.
Виговський зрікся гетьманства та вирушив на Галичину, на батьківщину своєї дружини – в село Руди біля Жидачева. Польський король не лише віддав цю маєтність у власність Виговського, але й настановив його київським воєводою та сенатором. Та вже невдовзі гетьман Правобережжя Павло Тетеря та польський полковник Себастян Маховський, неправдиво звинувативши Виговського в стосунках з Москвою, наказали розстріляти колишнього гетьмана.
Дружині Івана Виговського Олені дозволили сповнити заповіт колишнього гетьмана, який у передсмертнім тестаменті записав: “Тіло моє по християнському порядку землі віддати, котре має лежати у Скиті Великім, у склепі мурованім, в церкві Воздвиження Чесного Хреста...”. 1664 року вдова доправила останки Виговського на Галичину.
Найбільшим на той час православним монастирем на заході України був Скит Манявський, який ще 1628 року отримав звання прота (головуючого), а до його протії належало 556 інших монастирів. Головний храм Скиту Манявського – церква Воздвиження Чесного Хреста – справді мав мурований склеп під бабинцем. Ймовірно, саме там i поховали славетного гетьмана.
…Першу спробу знайти могилу Виговського в Скиті Манявському зробив відомий археолог Ярослав Пастернак. У 1935 році він дослідив руїни, фундаменти монастирської церкви та чернечих келій. В одній із підземних камер він навіть знайшов дерев’яну домовину, але поховання гетьмана там не було.
Залишається тільки гадати, коли саме відбулося перепоховання останків Виговського, чому це було зроблено в таємниці i де зараз покоїться його прах. Можливо, це сталося тоді, коли Манявський Скит був дощенту зруйнований під час турецько-польської війни 1676 року. А може, останки перепоховали після 1785 року, коли австрійська влада закрила монастир, а Воздвиженську церкву було розібрано i вивезено зі скита у Надвірну, де вона згоріла під час Першої світової війни.
Прикарпатський археолог Богдан Томенчук, який 1993 року очолював історико-археологічну експедицію в Манявському Скиту, керував розкопками на місці ймовірного монастирського кладовища в надії розшукати там могилу Виговського. Проте в кам’янистому ґрунті біля монастиря тоді не знайшли жодних поховань. Натомість від місцевих мешканців археолог записав розповідь, як у 1940-х роках під час розширення в’їзної дороги до скиту робітники виявили багато людських кістяків, пересипаних вапном.
Дослідникам монастиря відомо, що внутрішній двір Манявського Скиту має багато склепінчастих кам’яних льохів і підземних переходів, які нагадують лабіринт із потаємними виходами в гори. Проте досі ці підземелля належно недосліджені. На думку Богдана Томенчука, у підземних сховках монастиря дотепер можуть бути i поховання ченців, i навіть перепоховані останки гетьмана Виговського.

Автор: Богдан Скаврон
Джерело: Збруч (http://zbruc.eu/node/18959 )