Від редакції:
Ветерани УПА таки дожили до того часу, коли гасло «Слава Україні! Героям Слава!» розуміють і підтримують фактично по всій країні. Герої діляться досвідом.

Дев’яностооднорічний повстанець з Володимира-Волинського Петро Мартинюк, член ОУН з 1942 року, єдиний живий учасник бою в урочищі Вовчак, ветеран УПА на псевдо «Дуб» і його дружина Ольга, зв’язкова УПА на псевдо «Ліщина» через події на Майдані втратили сон. Попри вельми поважний вік, рани тіла і душі, обоє ще чуються в силі. Бо крізь нелюдські тортури у застінках НКВС, десять років концтаборів у вічній мерзлоті Норильська пронесли у серці непохитну віру в Україну. Вірять у Неї і сьогодні.
Петре Пилиповичу, ви пройшли вишкіл і збройну боротьбу в УПА, допити в НКВС, десятирічне заслання і кілька десятиріч важкої соцпраці – усе з мрією про вільну Україну, яка сьогодні знову у вогні боротьби, знову відстоює незалежність, але вже не у лісах, а на центральній площі держави – на Майдані. Як оцінюєте останні події?
Важко дати оцінку нинішнім подіям на Майдані, бо ще не кінець боротьби. Але я щасливий, що Україна бореться, хоч мало що змінилось з часів Вовчака, з часів боротьби УПА. Нас катували у тюрмах вороги зовнішні, а регіонали – то вороги внутрішні, наші, місцеві. Думаю, серед «беркутівців» є й найманці, бо усі ці звірства ні в які уявлення про українські спецпідрозділи не вписуються. Майдан мусить перемогти, народ не відступить. Жертв, на жаль, може бути й більше, бо влада рятуватиме себе, українці їм байдужі. Янукович оточив себе такими ж, як сам. Тому громадяни мають право створювати загони самооборони, щоб не було анархії і хаосу. Треба створити альтернативу владі на місцях, там, де переміг Майдан.
Чи радісно вам бачити малиново-чорні прапори на вулицях Києва, навіть Харкова і Запоріжжя?
Ще мало малиново-чорних кольорів, але чудово, що вони взагалі є на Майдані. В УПА їх теж було не так багато, бо це бойовий прапор, а головний – синьо-жовтий, національний. Радісно чути гасла: «Слава Україні! Героям слава!» – ми ж під ними боролись.
Чи досить барикад і бойових дій у Києві, чи Майдан має «експортуватись» і в регіони? «Не треба бити себе у груди і клястись у вірності ідеям Коновальця і Бандери, щоб бути націоналістом. Треба брати владу, а не будівлі», – сказав у нещодавньому інтерв’ю Юрій Шухевич, син головнокомандувача УПА. А Сурков, помічник Путіна, виголосив таке: «Мати мільйон людей і йти на переговори у Верховну Раду – треба бути дебілом». Що скажете ви?
У нас в УПА був клич: воля або смерть. Він актуальний і нині. В УПА я спав з гранатою і пістолетом у руках, сьогодні шкодую, що через вік не можу боронити Майдан.
Чому він, Майдан, знову постав? У цьому винна влада, яка поводиться як внутрішній окупант. Проте тепер вже людей не залякати, усі мають доступ до інформації через Інтернет. Політики, у тому числі Кличко, Яценюк, Тягнибок, хочуть Майдан присвоїти, а він насправді – заслуга людей. Політики повинні лише допомагати людям самоорганізовуватись. Чув, як один відомий журналіст казав по телевізору, що Янукович продав незалежність Москві… На жаль, сьогодні ми знову не можемо контролювати владу, але можемо і повинні її змінити.
Ольго Тимофіївно, чи місце сьогодні жінкам на барикадах Майдану?
Через Майдан я не можу спати, аж прихворіла. Стільки свого пережила, а тут знову боротьба, арешти, тортури. Будучи зв’язковою УПА, я ходила скрізь… Кілька років тому, в урочищі Вовчак, голова Волинського братства ОУН-УПА Мелетій Семенюк, нині покійний, каже мені: «Сідай, Олю, ти нас усіх годувала тоді, тепер ми будемо тебе пригощати». Я й їсти носила хлопцям у ліс, і одяг шила, і рани перев’язувала, допомагала чим могла. Не боялась, хоч знала, що можуть забити. Мала псевдо «Ліщина». Мене видали близькі сусіди. Енкаведист Агєєв так бив по голові, що кров залляла усю, хотів, щоб виказала криївку. На очній ставці та сусідка-донощиця подивилась на мене і каже: «То ти ще жива? Я думала, ти давно вже вмерла». «Ні, ти здохнеш раніше за мене», – відповідаю. Так і сталось. А мене Бог врятував у тому пеклі, дав жити в незалежній Україні.
Я ціную тих людей, які сьогодні на Майдані продовжують нашу справу. У нашому жіночому таборі у Норильську теж було повстання – вимагали, щоб давали більше хліба, не закривали на ніч бараки, бо у разі пожежі усі могли згоріти. Найстрашніше – це брансбойти на морозі. Як ми кричали, як то було страшно! Не приведи Господи таке пережити нікому! В казахстанському концтаборі у Кенгірі півтисячі жінок-в’язнів подавили танками, бо вони влаштували сидячу забастовку, відмовились працювати, поки не будуть виконані їхні вимоги. Сьогоднішня влада теж хоче перетворити Україну на Норильск і Кенгір.
Попередній мій матеріал про вашу сім’ю називався «Дві любові повстанця Дуба – Україна і Ольга» (читайте нижче, – авт.). На щастя, Ольго Тимофіївно, нічого не змінилось…
Петро молодим був дуже гарним, за ним у Локачах багато дівчат бігало. Мене ж він до одруження бачив по кілька хвилин двічі у житті, один раз у моєму рідному Підбереззі на Горохівщині, ще один – на пересилці, у фільтраційному таборі в Молотовську. Потім було десять років таборів, жодного листа і несподівана зустріч – Петро мене знайшов, як і обіцяв; він звільнився на два місяці раніше. Хіба це не чудо Господнє? Він дуже добрий, його любов мене врятувала тоді, врятувала і нещодавно – від тяжкої хвороби. Лікарі махнули на мене рукою, а чоловік варив щодня вівсяну кашу, доглядав як малу дитину. Я щаслива жінка, хоч і не маю діток, ніколи не чула, щоб чоловік голос підвищив чи заматюкався, ніколи він і не напивався. За стільки років разом ми жодного разу не сварились.
Петре Пилиповичу, чи насправді існує загроза розколу України?
Я у це не вірю, бо потроху і Схід почав повставати. Народ не допустить розколу, не всі зрадники, туман зомбування хоч і поволі, але розсіюється. Тепер на Сході теж розуміють, що злочини насправді робили НКВС, а не бандерівці. Тому я за єдиного кандидата від опозиції.

Дві любові
оунівця Мартинюка – Україна і Ольга

Журналісти столичного продюсерського центру «Закрита зона» нещодавно відзняли щемливий документальний фільм «Довічно закохані», головними героями якого є дві пари упівців з міста Володимира-Волинського – Микола і Євгенія Панків та Петро і Ольга Мартинюки, а також їхня подруга Дарія Злотко. Ці дві родини пронесли свої кохання через війну, сталінські табори та нелюдські муки.
Петро Мартинюк, член ОУН з 1942 року, ветеран УПА на псевдо «Дуб», розповів, що зустрівся з київськими журналістами кілька років тому, випадково, під час святкування чергової річниці проголошення Карпатської України, у Хусті. «У сусідній кімнаті гуртожитку жив Володимир Ар’єв, автор телепрограми «Закрита зона». Почувши наші з володимир-волинським краєзнавцем Ярославом Царуком розповіді, він виявив бажання познайомитись ближче, залучив до розмови журналістку Наталку Фіцич. Так виникла ідея фільму», – каже Петро Пилипович.

Наказ по УПА: не приведи Господи хтось образить дівчину!
«Я був членом ОУН, очолював відділ пропаганди Локачинського району, що на Волині, з якого родом, мав завдання на сусідній Горохівщині, у Підбереззі, де сільським головою був такий собі чоловік, що працював наче б на німців, а насправді – на УПА. Зайшовши у сільраду, я побачив гарненьку дівчину, котра прибирала світлицю. Це і була моя майбутня дружина Оля. Мав на руці перстень, коли мив руки, то поклав його на вмивальник та так і забув там, у Підбереззі», – згадує Петро Пилипович. Напевно, це був знак. Вдруге засуджений за націоналізм Мартинюк побачився зі зв’язковою сотні «Грома», Олею на псевдо «Ліщина», на етапі у Сєвєродвінську (тоді – Молотовськ), звідки засуджених відправляли морськими баржами до норильських таборів. Хлопець підійшов до дротів тимчасової жіночої зони, запитав, чи є хто з Волині. Побачив серед інших і Олю. Їм не дали договорити, конвой став стріляти над головами, Петро крикнув: «Я тебе знайду!». Через десять років дійсно знайшов, коли вийшов на волю на два місяці раніше, ніж Ольга. Одружились молодята на засланні, а повінчались уже в Україні, в тій самій церкві у Підбереззі, звідки енкаведисти забрали Олю просто зі служби Божої на Водохреще. Навіть священик дожив до того часу.
«Я дав слово дівчині і стримав його. Ми у парі уже шістдесят літ. Бажаю нинішній молоді, щоб і у неї була справжня любов, а не така, яку бачу чи не на кожній лавочці у парку, в автобусах. То все обман. У нас по УПА був наказ, не приведи Господи хтось образить дівчину! Виконуйте цей наказ і сьогодні», – побажав юні той, хто виборював для неї незалежність і свободу, а боявся у житті лише одного – щоб не померти у таборі, щоб не закопали його у вічну мерзлоту з фанерною біркою і номером справи на ній замість імені. Більше нічого.
«Московські воші не такі страшні, як українські гниди – це слова одного з полковників УНР, які глибоко запали мені в душу, бо воно так і є», – каже Петро Мартинюк. Націоналісти, на його глибоке переконання, не помилились, обравши шлях саме радикального Степана Бандери, а не поміркованого Андрія Мельника. «Тепер до влади прийшли антидержавні сили, так звані регіонали, це смерть України. Думайте, як вам її врятувати», – дає настанови молоді.

Його повстанський хрещений батько – Вовчак
20 травня 1943 року ще юний Петро Мартинюк прийняв присягу випускника старшинської школи «Лісові чорти», а вже за два дні пролив кров за рідну землю. Повстанці отримали інформацію, що німці хочуть спалити села Синівку й Мачулки. «Нас було 43 хлопці. Розвідка сказала – німців небагато, дві вантажівки солдатів і автівка з офіцерами. Нам чесались руки відбити у ворогів зброю, але вийшло не так, як гадалось... Невдовзі підтягнувся цілий каральний батальйон, наш розвідник поспішив з висновками. Чому у бій пішли саме ми, старшини, а не підстаршини? Бо у нас, випускників, була найкраща зброя і вишкіл. За півкілометра до лісу побачили німців. З нами був інструктор «Гива», колишній капрал польського війська Сергій Мороз, який з боями відступав від німецького кордону аж до Устилуга. Він розташував наш загін розумно в урочищі Вовчак, наказав окопатись під прикриттям возів. На чотири сотні людей ми мали дев’ять кулеметів, легкий міномет і... усього дев’ять саперних лопаток. Німці спостерігали за нашими діями у біноклі. «Гива» дав команду дядькам з підводами повертатись у село, чому їм гинути разом з нами? Тоді німці повискакували з машин, вишикувались у шеренгу з інтервалами, почали стріляти. Ми отримали команду підпустити ворогів якнайближче, у якусь хвилину навіть думали, що переможемо. Та на підмогу карателям прибули вояки з мінометами. Бій тривав години чотири. Ми теж послали за підмогою пораненого побратима Богуша з Володимира, проте наші виїхали уже після того, як усе закінчилось», – розповів Петро Мартинюк, єдиний нині живий учасник бою під Мачулками, в якому дев’ятнадцять повстанців було убито, дев’ять важко поранено, у тому числі і його самого – мав прострілену наскрізь п’яту і осколок у руці. Кров юшила так, що забризкала кулемет, мусив прикласти до рани жменю землі, бо побратим Федя Бабій кричав: «Друже «Дубе», забери кров з кулемета! Я нічого не бачу!». Тоді цією ж землею протер і щит кулемета.
Усіх загиблих поховали на кладовищі в Мачулках – у братській могилі.

З криївки у червону армію
Три місяці після бою під Мачулками Петро Мартинюк хворів, переховувався у землянці неподалік батьківської хати. Батьки казали усім, що син пропав безвісти. Через втрату здоров’я за наказом вищого керівництва мусив змінити фах – став референтом СБ з підбору кадрів на повстанське навчання.
Взимку 1944-го, коли повернувся із завдання з Полісся, на Волинь вже наступали радянські війська. Прийшов на один з пунктів зв’язку – криївка знищена, далі – те саме. У Рожищах, де можна було переночувати у надійних людей, НКВС теж викрив хату... Петро Мартинюк пішов на вокзал, а там якраз ешелон з мобілізованими червоноармійцями відправлявся. Несподівано якийсь капітан з «віліса» гукнув до нього: «Ты кто?». «Мобілізований, пішов в туалет і відстав від потяга». «Догоним, садись», – прозвучало у відповідь. Так оунівець Петро Мартинюк став червоноармійцем. На щастя, старшим у вагоні був батько повстанської зв’язкової, волинянки Таїсії Лукашевич, він усе й владнав. Проте у навчальному автополку знайшлись «землячки», які впізнали повстанця – Новий рік хлопець зустрів на допитах. Мордували страшно. Однак нічого, окрім свідчень «землячків», катам вибити не вдалось. Дали десять років.

Слово – «Ліщині»
«Як можуть вони сьогодні, наші правителі, не визнавати хлопців, які мучились за Україну? Я не можу їм цього простити», – промовила з екрана, на якому ми переглядали фільм «Довічно закохані», Ольга Тимофіївна Мартинюк. «Якби не цивільне населення, яке нам допомагало, теж ризикуючи життям, ми б не змогли не лише воювати, а й вижити у цих умовах. А найбільше допомагала любов до усього рідного», – на одному диханні доповнив свою довічну любов Петро Пилипович Мартинюк, пригортаючи до себе дружину, з котрою прожив останні шістдесят років.

Автор: Світлана Федонюк
Джерело: IA ZIK