Від редакції:
Внутрішня сила і швидкість реакції – то для бойових мистецтв дуже важливі речі, однак – не основні. В айкідо, для прикладу, найголовніше… знайти в собі внутрішню гармонію і зуміти перенести її на зовнішній світ.

Чи можна з допомогою фізичних тренувань досягти внутрішньої гармонії, як не стати рабом власних досягнень і чому поразка буває корисною? Президент тернопільської обласної федерації «Айкідо Айкікай» Ігор Бойців розповів про унікальне бойове мистецтво.
Клуб айкідо в Тернополі об’єднує понад півсотні учасників. Тренуються любителі східного єдиноборства у спортивному залі 10-ї школи. Найстаршому з них – шістдесят років, наймолодшому – п’ять.

– Яка користь з айкідо у повсякденному житті?
– Ми живемо в непростий час. Але те, що маємо, є відображенням нашого внутрішнього світу. Саме там насамперед мають відбуватися зміни. На жаль, багато людей того внутрішнього світу просто не сформували. Це закладається в дитинстві. Нині ж діти менше читають, бездумно “сидять” в інтернеті, їх полонили комп’ютерні ігри. Нас привчають сприймати готову інформацію, не “переварюючи” її в собі, бо так нами легше маніпулювати. Щоб такого не було, слід виплекати в собі стержень – дерево, яке виростає всередині. Якраз цьому навчає айкідо.
– Це бойове мистецтво прийшло до нас із Японії. Як воно прижилося в Україні?
– Засновник айкідо – Уесіба Моріхей, який, до речі, був нашим сучасником, казав, що айкідо не має національності. Нині воно розвивається в усьому світі, а до України прийшло років тридцять тому. Його основи – загальнолюдські: прийми тих, хто біля тебе, бо вони нічим не гірші; якщо хочеш розвиватися – поряд мають бути сильні партнери, тому допоможи іншим; підкажи, прости…
– Якщо перекласти буквально, айкідо – це шлях пошуку внутрішньої гармонії. То як же цього досягти?
– Справді, частка «ай» означає «гармонія», «кі» – енергія, «до» – «шлях». Різноманітні технічні прийоми під час занять допомагають людині зрозуміти, що в ній не так, що її обмежує. Коли вона починає працювати зі своїм тілом, розпрямляє плечі, руки, то виникає думка, що і в характері потрібно щось міняти. А для цього слід переосмислити себе, своє місце у світі. Саме тому клуб айкідо в Тернополі ми назвали “Агацу”, тобто “перемога над собою”. У процесі занять усвідомлюєш: перемогти потрібно не суперника, а насамперед свій внутрішній страх, який породжує напруження в тілі, психіці, обмежує мислення. Цим, до речі, айкідо відрізняється від інших єдиноборств. У ньому не потрібна фізична сила – використовують енергію нападника. Золоте правило айкідо: вберегти себе від ударів і утримати супротивника від їх нанесення.

А взагалі, майстри казали: треба оминати “не ті” стежки. Навчитися мислити так, щоб не потрапляти у ситуації, коли необхідно застосовувати фізичні вміння. Адже все, як правило, в наших думках. Тебе образили? Отже, всередині була причина, яка притягнула це. Важливо взяти з неприємної ситуації урок, а не шукати винних.
– Невже фізична міць і сила в айкідо справді не головні?
– Часто ми силу розуміємо інакше, ніж на Сході. Там це не руйнування, а взаємодія. На рівні поєдинку – з енергією конфлікту. Людина, яка може сконцентруватися й контролювати її, не маючи фізичної міці, з успіхом виходить із ситуації. У нас в групі жінки займаються нарівні з чоловіками, нема і фізичних чи вікових обмежень. Доводилося спілкуватися з майстрами, яким далеко за сімдесят, і вони рухаються, як молоді.
– Як ви захопилися цим видом єдиноборств?

– Раніше я серйозно займався футболом, входив до збірної області. А потім – травми, операція… Коліна до тридцяти років турбували настільки, що спати не міг. Тож почав шукав щось інше. І нині почуваюся набагато краще, ніж у вісімнадцять. Тоді я просто зношував своє тіло, бо, на жаль, таке поняття, як фізична культура, у нас забулося. Бойове мистецтво, навпаки, вчить культурі руху, що тісно пов’язана з координацією, диханням, психологічним станом.
– А на що насамперед звертаєте увагу, коли працюєте з дітьми?
– Тренування повинні бути їм у радість. Важливо, щоб вони “вилізали” з комп’ютерів, бо для декого це вже замінило рух. Тож коли приходять у зал, мусять побігати, покричати, аби вивільнити енергію. Діти, а ми набираємо групи з п’яти років, вчаться правильно падати, виконують вправи на розвиток усіх груп м’язів. Це покращує поставу, та й загальний фізичний стан. А згодом підходимо до вироблення концентрації та самодисципліни. На жаль, у школі не вчать дітей зосереджуватися, й учень може годину сидіти над завданням, яке можна виконати за десять хвилин.
– Хто є вашим наставником?
– У бойових мистецтвах ми вчимося один в одного. Тільки поділившись своїми уміннями, можеш по-новому їх переосмислити та вдосконалити. Відбуваються і семінари, на які приїжджають майстри різних країн, у тому числі з Японії. Є давня мудрість про те, що секрет майстра потрібно вкрасти, тобто – підгледіти. Дивитися ніхто не забороняє, але до істини можна дійти лише самому.
– Айкідо – це ледь не єдиний вид бойового мистецтва, у якому не проводять турнірів. Як учасники підтверджують свою майстерність?
– Є атестація та показові виступи. Пройшовши основні сходинки майстерності, бійці доводять, що гідні чорного поясу й отримують перший дан. Всього їх десять. А змагань у традиційному розумінні в айкідо справді нема. Адже ціль – отримати досвід. Що більше поразок, то кращі були вчителі. З іншого боку, якщо ти сильніший, маєш підтягнути інших – вони і тебе підштовхнуть нагору. Колись це було в нашій культурі. Зараз – інші орієнтири: досягнути, подолати… Але ж подавляючи інших, уже не взаємодієш із життям, з тією загальною енергією. І рано чи пізно життя тебе викине. Або прийде момент, коли досягнення перестануть тішити і стануть кліткою. Людина повинна прагнути до вершин, але не будь-якою ціною. Вчитися гармонії. З собою. З іншими. Зі світом, у якому живемо.

Автор: Антоніна Брик
Джерело: nday.te.ua