Нещодавно в Чикаго відбулася унікальна подія – презентація першого зробленого в українському Чикаго ігрового кіно. Презентація короткометражного фільму «Сіроманці» відбулася 24 листопада на парафії св. Йосифа Обручника. Тоді ще тільки починався зовсім мирний Майдан, ще навіть не відомо було про результати поїздки Януковича до Вільнюса. Якби склалися обставини інакше, то, думаю, це відео, зроблене силами місцевих ентузіастів, викликало би резонанс. Звичайно, на момент виходу відео на широкий загал думки були зайняті іншим предметом. І автори фільму – Тарас Небесний та Юрій Сорока – це добре розуміли, відклавши увесь процес розкрутки та обговорення на пізніше. Я поспілкувалася з ними, оскільки фільм у мене викликав сильні емоції. А тематика – боротьба українських партизанів на кількох фронтах одразу – видалася, як ніколи, актуальною. У фільмі взяли участь члени групи військово-історичної реконструкції УПА, про яку ми писали ще 2 роки тому. «Ворогів» грали учасники подібних реконструкцій з інших етнічних груп. Деякі сцени, зіграні зовсім непрофесійними акторами (скажімо, сцена поранення чатового у виконанні Юрія Сороки), виглядали дуже переконливо. Робота цікава, потрібна, здатна надихнути молоді таланти на продовження цієї справи – популяризації маловідомих сторінок історії України. Отже, розмова з режисером фільму – Тарасом Небесним, а також головним героєм і головою групи історичної реконструкції – Юрієм Сорокою.

Тарас Небесний

Тарасе, чи мав ти якийсь попередній досвід у зйомках відео, фільмів?
Почну з того, що моя мама працювала спочатку на Тернопільському обласному телебаченні, потім на іншому і я практично виріс у цьому середовищі. Телебачення було у нашій сім’ї, маму бачили по телевізору, мали багато знайомих сімей, які займалися відео. З одним з моїх досить добрих друзів – Іваном Яснієм (він був директором або режисером передачі «Галопом по Європах») – я, фактично, виріс у одному селі. Ми з ним разом у Карпати їздили. Я йому допомагав камери носити, лінзи міняти. Він фільми знімав з моєю мамою. Вона, до речі, продовжує цим займатися, нещодавно відзняла фільм про Зарваницю.
А я, коли приїхав в Америку, то мав спочатку кілька варіантів працевлаштування. Але декілька років тому я вирішив робити те, що у мене вже є в крові, просто розвиватися у цьому напрямку. Купив камеру, комп’ютер, мікрофон і почав знімати.
І що ти відзняв до цього фільму?
Більше фотографував, здебільшого, для себе. Гроші у мене ніколи не були у пріоритеті, я просто не мав можливості працювати з людьми, які платили би мені за це нормальні гроші. Останнім часом купив досить таки непогане обладнання і почав знімати своїх друзів. Знімав просто для того, щоби руку набити. А потім зняв комічний короткий фільм зі своїм товаришем Тарасом. Простеньке відео про те, як він зустрічається з дівчиною, вони гублять гаманці і так далі.
Так от, Юра Сорока запросив мене до участі в їхньому гурті – «Сіроманці», їм потрібен був фотограф для зйомки сцени, в якій партизани зустрічали дівчину в лісі, вона передавала їм пакунок з продуктами, потім вони прощаються. Він запросив мене як учасника зйомки, вдягнутого у військову форму. Це відбувалося в «Оселі ПЛАСТу», у Round lake. У них був фотограф, що фотографував їх буквально декілька годин. А я кажу: «Юрію, у мене є зі собою камера! Давай я вас познімаю!» Адже шкода було, всі так далеко їхали, змучені. І я зняв з ними відео, як вони бігали, ворогів шукали у тому парку.
У вас був сюжет? Ви розігрували якусь сцену?
Це виглядало як відеопам’ятка. І потім я Юрі запропонував зняти якийсь короткометражний фільм. Я побачив, що люди мають форму, досить непогано виглядають на відео, і запропонував поговорити про якийсь сценарій, короткий фільм. Почали обмінюватися ідеями. Було відео, де вони ходять та воюють з німцями, росіянами, але не було жодного логічного завершення.
І тут так склалося, що у Чикаго завітав на зустріч з громадою Потічний Петро (професор Мак-Мастерського університету (Канада), активний діяч української діаспори, дослідник історії рідного краю, зв’язковий у підрозділі «Громенка» в УПА). Виникла ідея зняти Петра Потічного як героя, що згадує юність в УПА, дивлячись на годинник. Юра Сорока зіграв молодого Петра. Це була унікальна нагода, що така шанована людина приїхала в Чикаго, і ми цим скористалися.
Я також маю відео, де пан Петро анекдоти розповідає. А ще розповідав, як він був малим. Йому ж було 14 років, коли вступив до УПА. Одного разу поляки побачили його на дереві, де він ховався, і хлопець не знав, що робити, думав, що загине в ту секунду. Але поляк опустив голову і пішов далі. Казав, що після того вже взагалі нічого не боїться. У нього є таких історій багато.
Поговорімо про технічно-організаційний бік зйомки. Як вам вдалося налагодити співпрацю з іншомовними групами?
Першу частину відзняв мій друг – американець, а я записував аудіо. Одній людині важко робити ці дві речі одночасно. Ми разом працювали, і Юра рекомендував, що та як робити. Наступного разу я попросив свого знайомого, щоб він записував аудіо, а я робив відео. Дві людини – це мінімум. Якби це було профінансовано, і ми до цього підготувалися більш серйозно, то це можна було б краще зробити. Це було зроблено нашвидкуруч. Поле, на якому ми знімали, було постійно зайняте американцями, німцями і мали його для користування обмежений час.
Скажімо, зранку ми мали час від 9-ї до 12-ї, а потім починалися всі показові битви. Першу частину ми знімали в лісі. Знімали, в середньому, по 3-4 дублі.
«Акторам», зокрема, з іншомовних груп в загальному пояснили, що робити, але, здебільшого, вони імпровізували! Це було трошки некеровано. Але зіграли, як могли.
А ти взагалі переживав за результат? Думав, чи щось вдасться з цього витягнути?
Ну, звичайно, переживав. Я, як режисер, переживав, чи це виглядало професійно. Але вийшло якнайкраще, виходячи з обставин. Не було продюсера, який би займався переговорами з людьми. Це все займає багато часу. Якби хтось захотів просто так, несподівано зняти фільм, то це би було надзвичайно затратно в плані коштів і ресурсів. Просто нам дуже пощастило, адже ми скористалися можливістю, коли люди були вже вдягнуті у форму.
А людям з інших груп було цікаво у цьому зніматися?
Так, але, скажімо, німці на якомусь дублі вже відмовлялися бігти через річку, казали, що можуть поламати собі ноги. То ми повинні були вирізати у же з того, що було.
Актори, крім українців, бачили результат?
Поляки приходили на прем’єру на Cumbeland, і їм сподобалося.
Яка подальша доля цього відео? Чи матимеш з цього якийсь зиск?
Відео виставлене на Youtube. Гроші я на цій роботі заробляти не хотів. Це відео може слугувати частиною мого протфоліо: воно є на моїй сторінці, люди можуть ознайомитись з роботою, якщо хочуть мене найняти.
Але, загалом, я робив це з любові до історії, адже я був сам у ПЛАСТі в Тернополі. Ходив також до СУМу близько року.
Чи навчався десь режисурі, маєш теоретичну підготовку?
Ні, але нещодавно подав документи у Columbia College. Річ у тому, що я вже знаю більшість того, що мені потрібно знати. Вчу все у процесі.
Чи навчаєшся режисерському ремеслу, переглядаючи роботи інших? Чи маєш когось в улюбленцях?
Так, звичайно. Приблизно з 2006 року я почав переглядати короткометражні та документальні фільми. Один з моїх улюблених кінорежисерів – Вернер Герцог. За походженням він – німець, але став відомим у Англії. Він дуже відомий у світі документальних фільмів. Наприклад, він зняв фільм «Key of forgotten dreams», про печери у Франції, де були знайдені стародавні печерні малюнки. Його роботи можна знайти на Youtube.
Побутує думка, що з розвитком сучасних технологій режисерам документального короткого кіно важко працювати, адже кожен зараз може зняти відео на телефон.
Можуть, звичайно, але чи буде це цікаво глядачам?
Я це і маю на увазі, зараз сам жанр документального кіно почав спростовуватись. Раніше за ними стояла журналістські дослідження, а зараз, коли кожен може зняти щось і одразу виставити це в Інтернет, люди перестали оцінювати рівень цієї майстерності. Ці роботи сирі, непрофесійні, але швидкодоступні. Тобі не здається, що документальне кіно повинно змінювати свій формат для того, щоб і надалі бути цікавим своєму глядачеві?
Я вважаю, що люди повинні просто багато читати, щоб зробити якісний документальний фільм. Завжди знайдуться ті, що зможуть оцінити якість виконання фільму. Короткі відео на Youtube мають своїх глядачів, але, здебільшого, ці глядачі не мають смаку. Люди ерудовані, інтелігентні, зі смаком завжди зможуть знайти добрий документальний фільм, який висвітлює певну подію в часі, конкретну людину, історію.
Але зараз такий час, що люди не хочуть довгих текстів, довгих відео…
Я можу судити тільки по собі. Мені подобаються короткі відео, я дуже люблю короткі документальні фільми (Short film – до 15 хвилин).
Я не вважаю себе професіоналом, я вважаю себе людиною, яка рухається у тому напрямку. Через те я хочу витися, працювати, іти до школи, здобувати професійні знання. Я не буду зараз кидатися своєю роботою і казати, що я великий професіонал, режисер американський.
У тебе принципова позиція – бути завжди за камерою? Не хочеться побути десь у об’єктиві камери, в кадрі?
Я ніколи не любив бути в кадрі, на фото, я скромний у цьому плані. Я краще буду знімати людей, фотографувати їх.

Юрій Сорока

У титрах ти був зазначений як сценарист. Розкажи, як виникла ідея цього фільму, і як втілювали її в життя.
Сценарію, як такого, фактично не було. Все вирішувалося спонтанно, але все залежало від того, як ми домовимося з тими чи іншими групами, людьми, організаторами. Основна лінія була побудована на повстанській пісні «Над’їхали партизани». Вони переспівали її. За мотивами цієї пісні це і було знято. Але далі нам вдалося розвинути цю думку, домовитися з польськими групами, радянськими реконструкторами. Вирішили дозняти кілька кадрів, що дали нам можливість зняти короткометражний фільм.
Але зйомки відбувалися на базі твоєї групи?
Так, це відбувалося на базі історично-військової групи «Сіроманці». Ми мали влітку два великі заходи в Локпорт і Рокфорт, мали також хлопців з Торонто, які були нашою другою підгрупою. Ми мали досить багато людей, які допомагали нам зняти все. Це не були професійні актори. Все відбувалось у тих лісах, де зараз відбуваються покази. У цих парках проводяться реконструкції дій Другої світової війни, які проводилися Асоціацією реконструкторів бойових дій. Ми просили організаторів надати нам можливість працювати збоку. Вони пішли на співпрацю, адже взагалі-то треба винаймати частину цього лісу, брати на це спеціальні дозволи. А це досить витратно і проблематично.
Зйомки відбувалися паралельно з громадськими заходами. Через 50-100 метрів за лісом вже люди з дітьми ходили і розглядали екскурсії.
Мене здивувало, що учасники зйомок поводили себе досить природно. Адже вони – не актори. Хтось міг посміхнутись, хтось – подивитись у камеру.
Ну, це вже не перший вихід наших хлопців, деякі вже мають по 15-20 виходів. Вони вже знали, як зобразити це, як поводять себе повстанці, як це виглядало. У мене таке враження, що у наших людей спрацьовувала пам’ять: як тільки вони беруть у руки зброю, як тільки чують постріли, то одразу змінюються. Ще хвилину тому вони залицялися до дівчат, а після перших пострілів вмить стають іншими людьми.
Звичайно, були і кумедні ситуації, але це все – технічні моменти. Ми знали, що не маємо професійних акторів. Адже навіть та мова, якою тоді розмовляли, зовсім не подібна на ту, якою ми розмовляємо зараз. І ми старалися зменшити кількість діалогів, замінивши їх якимись фізичними діями, мімікою, якимись рухами. Але хлопці дійсно добре розуміли, що у нас небагато часу, на деякі сцени ми мали буквально півгодини, наприклад, на сцену з німцями, яку зняли за 2 години. Там були і погоні, і поранення, ми знали, якщо зараз не вкладаємося у 15 хвилин, то цієї сцени взагалі не буде. Вони до цього дуже серйозно підійшли.
Особливо цікава ситуація з поляками. Вони реконструюють «Армію Людову» (Wojsko Polske Ludowe) – комуністичну польську армію, котра була сформована наприкінці війни, в самій Польщі її трохи недолюблюють. У поляків це військо асоціюється з комунізмом. Хоча вони його не підтримували, вони звичайні поляки – патріоти. Але ці групи найбільше воювали з УПА. За історичним сценарієм, УПА воювала з цими представниками поляків у радянському війську під командуванням офіцерів НКВД.
Це вражає, що ви працювали з цими людьми.
Так і є! Поза реконструкцією вони виявилися досить нормальними хлопцями. Незважаючи на те, що вони наражаються на критику у польській громаді. УПА у польській громаді взагалі є чимось страшним. Але ми старалися їх нормально показати, а не як якимись кровопивцями. Адже це була війна, і кожен мав стати на певний бік боротьби. Ми хотіли з повагою поставитися до всіх сторін конфлікту, до німців, червоноармійців. Це все були люди.
Розкажи також про групу німців і росіян.
Німців ми знімали аж зранку. Хлопці цілу ніч пили і почували себе не дуже добре:). Ми з великим скрипом підняли їх о шостій ранку і змусили 5 разів бігти під міст по лісу. Причому, якщо спорядження бійця УПА може важити 7-8 кілограмів, то німецьке спорядження може мати до 15 кілограмів. Це все – реальне спорядження. Був серпень, початок вересня – спека, а їм треба було 5 разів добре побігати задля того. Але о десятій годині у них була перевірка, до тої години вони вже мали бути чистими, помитими. Ми їм дуже вдячні.
В групу радянської реконструкції входить хлопець зі сходу України, ми гарно з ним співпрацюємо. А також кілька американців зображали росіян. А дівчина в їхній групі – жінка українця, сама родом зі Шотландії. Це справді цікаві моменти.
У чому була мотивація учасників інших реконструційних груп для участі у фільмі? Чи все базувалося на особистих стосунках?
Ну, реконструктори – це, здебільшого, такі люди, що люблять щось показувати, зображати, завжди шукають нове і цікаве, а не просто сидять і п’ють пиво. Для них це – цікавий досвід. Також це й особисті стосунки, треба нормально ставитися до людей. Навіть якщо цього разу їм не доводилося грати переможців, а переможених, але вони розуміють, що в історії бувало по-різному. Ми також легко могли би погодитися на такі зйомки. Єдине – це те, що ми би не брали участь у тих зйомках, які могли б дискредитувати українців у плані дурних сцен, де б наші армійці вбивали жінок, хоча такі пропозиції вже надходили.
Чи не було між групами реальної агресії, перенесеної у життя, на підставі емоцій на зйомках?
На початках виникали такі конфлікти з деякими польським групами шовіністичного спрямування, але це виникало поза полем бою. Таке бувало десь у таборі. Ці групи ніколи не пропускали попри себе якісь слова, що їм не дуже подобалися. Проте, ми навчилися давати собі з цим раду. А з людьми, з якими проводиш битву, ти завжди маєш можливість поспілкуватися до того, познайомитися, випити пива. І після цього ти вже не бачиш на полі якогось німецького воїна, а бачиш приятеля Тейлора, з яким ти вчора обговорював дівчат.
А під час реконструкції ви обговорюєте сцени, за якими відтворюєте битву?
Ну, ми маємо план дій. Коли хто наступає, відступає. Це, по-суті, театр, що має підвищений рівень безпеки. Але це не є театр, де все розплановано по секундах і розбито по ролях. План є, а далі – імпровізація. Тому воно виглядає більш-менш реалістично. Ніхто не знає, що точно має відбуватися на полі, тому ти бачиш таку природну реакцію. Якщо комусь сказати, що ти тут, на 35 метрі, маєш впасти і зіграти пораненого, то це буде просто нецікаво. Існує постійно інтрига.
Повернімося до фільму. Тарас згадував про те, як вам пощастило з приїздом пана Потічного, що це дало поштовх до зйомки.
Ми, чесно кажучи, не розраховували, що він взагалі дозволить себе зняти. Але нам вдалося перед зустріччю з громадою виділити 15 хвилин, попросити його зробити те, що ми запланували, щоб зв’язати це з фільмом. Для нас це справді велика честь, він зробив дуже багато для збереження пам’яті УПА, він був фактично видавцем літопису УПА. А також – сам по собі легендарний вояк. Отож, поспілкуватися з цією людиною – велика честь.
Я так зрозуміла, що образ твого героя не є відтворенням історії Потічного?
Ні, ми використали зйомки з ним для того, щоб просто все пов’язати. На початку була ідея грати того чатового пораненого. А потім вирішили це розвинути, адже нам вдалося домовитися про зйомки. Загалом, це зразок фільму, як зображають повстанський рух. Зразок того, як треба знімати такі фільми, не за радянським шаблоном (з повільними кадрами, слізливими діалогами і фальшивими сценами). Дивлюся цей фільм, і складається враження, ніби ми є зараз тими вояками. Знімаючи сцену бою, ми старалися зробити її динамічною, ніби все відчувалося зсередини. Ми сподіваємося, що це дасть можливість комусь зняти повнометражний фільм з професійними акторами. Це означає, що необов’язково мати мільйон для того, щоб цікаво знімати. При бажанні, за наявності людей можна знімати добрі цікаві фільми, не маючи захмарного фінансування. Це ми і хотіли показати нашій групі глядачів.
Скільки разів знімали сцену поранення твого героя?
Це було разів сім, коли я лежав під деревом. Але ми знімали окремо, всі інші хлопці займалися своїми справами.
Хто взагалі керував зйомками?
Загалом, керував я з Тарасом. Мені часто доводилося міняти команди, переміщати їх, адже Тарас радив нам, як це зробити з художньої точки зору.
Що це були за архівні зйомки в середині відео?
Це – документальні зйомки, німецькі, радянські, використані також з деяких сучасних фільмів, але, здебільшого, це архівні зйомки про події в Україні під час Другої світової. Вони були використані для того, щоб зв’язати першу частину, поранення з другою частиною, зі самим боєм. На початку – кадри, коли Україна була під німецькою окупацією, після того, коли чатовий, начебто, одужував, прийшов фронт, і почалася радянська окупація.
Яка подальша доля фільму?
Після завершення всіх революційних дій в Україні ми плануємо виставити його на ширші екрани, можливо, хтось буде мати бажання транслювати його по телебаченню, якщо буде вважати це професійним продуктом. Це ігрове кіно загалом. Самих кадрів знято на кілька годин. А з них вже вибрані основні кадри, щоб глядачам було цікаво їх дивитися, не втрачаючи саму суть фільму. Якби комусь вдалося зняти краще, то ми були би тільки раді, що дали комусь поштовх до цього. Але дійсно є брак українських фільмів про козаччину, визвольний рух, перші, другі змагання. Мало таких активних, щоб з них молодь могла брати приклад, не спотворюючи при цьому історію.
Тобто, розповідати історію через свої, життєві історії, тоді вони краще сприймаються.
Абсолютно, адже впливає на молодь. Здебільшого, діти читають книжки з примусу. Це є для них не живе, не цікаве, незрозуміле. Коли вони бачать це в кольорі, в дії, тоді для них ці повстанці, герої стають живими і цікавими. Це вже потім може викликати в них бажання до подальшого вивчення цього питання.
Я знаю, що вам допомогла у здійсненні зйомок організація «Помаранчева Хвиля»…
Звичайно, ми зверталися до інших фінансових установ, де нам було чемно відмовлено. Загалом, реконструкція – дорога забава, серйозні витрати ми тягнемо на собі, зокрема, це стосується закупівлі автентичного спорядження. Головним чином, це деталі одягу німецьких одностроїв, повстанські піджаки, реконструйований одяг, викроєний за старими схемами. Деякі шапки ми купляли в Україні, деякі шили тут. Зброю в Америці купуємо, здебільшого, без проблем. Кошти від Помаранчевої Хвилі пішли на освітлення, камери, технічне обладнання. Послуги Тараса, які могли б коштувати тисячі доларів, були безкоштовними.
Як пройшла презентація фільму?
Презентація відбулася чудово, людям дуже сподобалося. Дуже гарно дивитися фільм на великому екрані. Це було вперше, коли я особисто побачив його повністю, без стороннього шуму. Людей було небагато, оскільки в цей час проходили мітинги і ще театр мав свою виставу. Але були присутні ті, хто був причетним до зйомок.
Що відчував, коли дивився на себе?
Ніколи нема повного задоволення собою. Бачиш, наприклад, що тут треба було повернутися по-іншому чи ще щось. Але якби були дійсно професійні актори, то все було б по-іншому.