Якихось 10 -20 років тому вони ще були студентами. Молодими, заповзятими, активними. Вони хотіли щось змінювати, не боялися ставити вітрила проти вітру, та й взагалі багато чого не боялися. Сьогодні вони - вже поважні статечні дядечки і тітоньки - і все ж таки з присмаком неформалізму... Вони вже не стільки в політиці, скільки в бізнесі і мистецтві. І все ж таки, можна припускати, що би вони робили, якби їх, теперішніх, посадили в крісла тих міністрів, яких вони самі ж колись своїми руками намагалися скинути з м'якого сідала. Думаю, теперішній молоді є чому у них - вчорашніх революціонерів - повчитися...

Із Маркіяна Іващишина вийшов би, не скажу чудовий, міністр культури, але цікавий - це точно. Почнемо з кінця.

По-третє, ой як хотілося б побачити в Україні міністра культури не в краватці і налакованих черевиках, а зростом під два метри, масивної статури, з похмурою бородою, поглядом психоаналітика, довгим волоссям, зібраним у пелехатий хвіст, і в кольорових сорочках, котрого люди кликали б без жодної фамільярності «Марек»!

По-друге, Іващишин має дивний дар - усе, за що він береться, стає не просто заздалегідь виписаним проектом, а явищем. Явищем став культурний центр «Дзиґа», навколо якого кучкується все творче і живе у Львові. Явищем стали «Львівська газета», літературно-вивихнутий журнал «Четвер», музично-вивихнутий проект «Є», джаз-фестиваль щоосені. Явищем є й сам Іващишин, який заряджає собою всі свої проекти.

Ну і по-перше, за плечима - вантаж політичного досвіду. А це важливо, позаяк в Україні навіть культурою керують за політичною квотою. (Що, зрозуміло, на жаль. - МП)

Колись Іващишин, тодішній голова Студентського братства Львівщини, був прямо причетний до першої української революції - студентської на граніті (16-та річниця - якраз у жовтні). Потому - вже не студент, а статечний бізнесмен плекав надії змінити державну верхівку в межах акції «Україна без Кучми». 2004-го Марек узяв якнайактивнішу участь і в помаранчевій революції, доклавшись до створення тоді ще просто руху «Пора» (зараз Іващишин очолює міський осередок партії «Пора»).

(І - активно займається мистецтвом та бізнесом. Завдяки його старанням, наприклад, львів'яни та гості міста можуть спокійно посидіти в пристойній кав'ярні до другої ночі. А це для творчої душі теж неабиякої важливості фактор - МП)

 

Пошук свободи і Угорщини

 

Інтерв'ю відбувалося (звісно ж!) у «Дзизі» на Вірменській, місто Львів. Полудень. Вибило електрику, тому ми з Іващишиним сидимо у напівтемній залі найближче до світла. Світлом будемо вважати середньовічне а-ля в'язничне віконце попід самою стелею. Сік, цигарка. Іващишин, як завше, малослівний і трохи сопе, коли говорить. Для когось він уже легенда, для когось - недооцінена легенда, для когось він узагалі не легенда. Але Марек really існує у львівському контексті, і чимало суто львівських феноменів (дивися вище, там, де «по-друге») постали з голови й гаманця Іващишина. Якось усе вміщається в цій похмурій, великій габаритами людині: і депутат міськради, і культурний менеджер, і бізнесмен, і неформал. Тому перше питання мимоволі вийшло мегаконцептуальним:

- Із ким ви себе ідентифікуєте?

Іващишин заскочений питанням: - Основне для мене - пошук свободи. У широкому розумінні. Деякою мірою так - я неформал. Тобто людина, яка прагне бути мінімально залежною від обставин, зрештою від того, що ми називаємо суспільством, державою. І це бажання зберегти свою свободу змушує робити якісь контроверсійні кроки незалежно від кон'юнктури.

Іващишина не хочеться називати патріотом, бо в галицькому варіанті це завжди щось шароварне з інфантильним називанням своєї країни «ненькою». Цікаве інше. Іващишин-діяч «зачався» наприкінці 80-х. Якою він і його студентські побратими по революції собі уявляли майбутню Україну?

- У першу чергу вона мала бути нова. Ми бачили Україну такою собі Угорщиною.

- Угорщиною???

- Це шлях блискавичної і болісної реформи, навіть з елементами «хірургії». Саме це дозволило Угорщині й тепер залишатися самодостатньою державою - навіть у рамках ЄС вона виділяється своєю незалежною економічною політикою. Для мене Угорщина виглядає цілісною. Такою ми бачили Україну.

...Тоді за вікнами ще був Союз. І Марек зізнається, що оте легендарне студентське середовище не мало навіть уявлення, що незалежність держави настане через рік. Хоча пафосна «боротьба за незалежність» була їм притаманна. Навіть більше:

- Це було в крові. Однією з вимог нашого голодування було - аби хлопці, вихідці з України, проходили строкову службу тільки в Україні. Ми вважали, що радянські війська, розташовані в Україні, мають складатися лише з українців. І це в перспективі дозволило б із допомогою армії боротися за незалежність.

- У вас була концепція виборювання України чи то був порив інтуїтивний?

- На папері нічого не було розписано, але у всіх нас було усвідомлення, що це шлях, який почала Прибалтика. У нас - це в Західній Україні. Завдання домогтися незалежності держави, приміром, наші друзі з Києва чи Сходу не ставили. Чому ми мислили по-іншому? Тому що це був Львів.

 

Почати справу і віддати в чужі руки

 

Ядром тодішнього Студентського братства Львівщини, очолюваного Іващишиним, була «Львівська політехніка», з її славнозвісною комунікацією на всіх рівнях - від навчального до побутового. Навіть одружувалися тоді всі в одному середовищі.

- Як ця життєрадісна молодь вийшла на такі глобальні теми - Україна, незалежність?

- Це було умовно молодіжне середовище, не тінейджери чи першокурсники. Значна частина хлопців, які взяли найактивнішу участь у революції на граніті, були вже після армії. Зорганізувало нас багато речей. Цілі. Чорно-білість світу. Є ми - і вони, ми - і старі політики, ми - і СРСР. Саме тоді, до речі, у нас був конфлікт із Народним рухом України. Ми ставили радикальніші цілі, бо вже тоді мали інший освітній рівень і володіли технологіями іншого рівня, у тому числі політичними. Ми - на відміну від них - розуміли, наскільки важливою є медійна робота, комунікація з європейцями.

- Спецслужби вас пасли?

- Пасли. Їхні люди були в нашому середовищі. Тепер це видно з їхніх погонів і з того, що працюють вони в органах. І це переважно ті люди, на яких би ніколи не подумав. Слава Богу, в мене тоді вистачило здорового глузду не шукати їх серед нас, бо це було нереально: поставиш під підозру абсолютно невинних людей.

- Яка була роль цих агентів - розсварити, підставити?

- Інформативна. Але ми надто швидко розвивалися і діяли, тому вони нічого не встигли. Це вже потім ми на собі відчули роботу спецслужб, коли по суті був ліквідований молодіжний рух силами націонал-соціалістів. Там доходило і до фізичних розправ. 1992 року ми створили фонд «Молода Україна», а коли спробували вийти на загальноукраїнський рівень, то шлях нам перепинила одна організація. В нас були лобісти в парламенті, і люди біля Кравчука підтримували ідею створити альтернативу комсомольській бюрократії. Але тоді дуже добре спрацювали екс-комсомольські організації і праві націоналісти штибу Корчинського і Криворучка. Проти наших креатур виставилися вони і стара гвардія комсомольців. І перемогли. Бо спаплюжили нашу ідею молодіжного руху.

- Ваша студентська революція програла чи перемогла?

- Як процес - перемогла, безперечно. Як результат - ми не були підготовлені як політична еліта. Непорозуміння вийшло з націонал-демократами, які чомусь відмовилися від ідеї дострокових виборів. Потім упровадили віковий ценз на депутатство. Стара номенклатура не хотіла швидких змін, а «Національна рада» теж вирішила рік перечекати. Цього вистачило, аби старі кадри переформатувалися. Якби ідея з достроковими виборами пройшла, то була б інша історія України. Прийшло б багато нових людей як з боку націонал-демократів, так і з боку партократів. Навіть не молоді люди - а просто нові.

- Які уроки ви винесли відтоді?

- Зайнявся культурою (усміхається). Мене навчили головному -бачити кінцеву мету, відстежувати процес від початку до кінця. Не можна обмежуватися якоюсь частиною, висловити ідею, отримати у відповідь кивок головою - і все це віддати в чужі руки.

 

Дзиґа закрутилася

 

Тепер зрозумілішими стають корені невгамовної ініціативності Іващишина. Зроби сам, від початку до кінця. Іващишин зробив культурний центр «Дзиґа». Такий крен - із політики в культуру - може здивувати багатьох, але не тих, хто знає «Дзиґу» глибше. Для них це не антикварна крамничка, кав'ярня чи виставкова галерея. «Дзиґа» - це атмосфера, точка перетину всіх креативних і трохи ненормальних людей Львова. Отже, це направду культурний центр у повнокровному, а не «міністерському» розумінні терміна.

- Навіщо ви започатковували «Дзиґу»?

- Це знову-таки питання пошуку свободи. В тому числі й фінансової. Ми вирішили, що культура - це той базис, на якому можна послідовно реалізовувати багато проектів - медійних, бізнесових, політичних. Для цього реєстрували «Дзиґу» як підприємство, навколо якого можна буде багато чого створити. Воно не одразу пішло. Перший рік був дуже складний. Бо просто спекулювати ми не хотіли.

- Початок бізнесу, навіть культурного, - це стартовий капітал. Для «Дзиґи» що ним було?

- Скинулися по 30 доларів (сміється). Але головний капітал - репутація і зв'язки. Тоді в культурологічному середовищі з'являється можливість працювати з музикантами і художниками, залучати їх у проект і таким чином отримувати кредит. У бізнесі потрібне було вміння на рівних розмовляти з інвесторами, які йшли сюди в 93-му. Це були ризикові люди.

- Кажуть, вести справи з друзями - невдячна справа. Ви теж, мабуть, із кимсь пересварилися?

- Звісно. Коли була фінансова скрута, тоді ніхто не відколовся, а коли пішли перші заробітки, стало зрозуміло, хто чого хотів. Дехто - тільки поліпшити свій матеріальний статус. Для таких людей культурна чи громадська діяльність уже стала нецікава й обтяжлива. Тоді стався перший розкол.

- Як почувається у політиці неформал, що прагне мінімально залежати від обставин?

- Не надто комфортно. У провладній політиці - особливо. Тут треба шукати багато компромісів. На багато речей треба вчитися заплющувати очі. А переходити в опозицію і перетворюватися на популіста - теж нецікаво.

- Ви помаранчевий?

- Можна сказати, що я помаранчевий, але без Ющенка. Під час революції я був заскочений тим, як включився в події середній клас, як він підніс питання своєї свободи. Але мене заскочив і культ Ющенка на Майдані. Найдорожче, що було в помаранчевій революції, - це середній клас, а все звелося до культу однієї людини. В Ющенка є якийсь стрижень, якого я не розумію. Це, мабуть, щось на рівні Трипілля...

- Вам комфортно живеться в країні, де існує двовладдя двох Вікторів?

- Дуже некомфортно! Комфортніше було в опозиційній ніші, а зараз - вакуум, роздвоєння. Бажання бути конструктивним дається взнаки дедалі більше й більше. Якби я був молодим, то, певно, був би дуже лівим українським соціалістом. Молоді люди в принципі завжди ліві.

...Та ну його! Не вийшло б з Іващишина міністра культури. Все-таки краватки і налаковані черевики - набагато надійніші. 

"Дзеркало тижня"