Від редакції:
Добра музика залежить не тільки від вміння музиканта, а й від того, на якому інструменті він грає. Ще сто років тому цьому моментові приділялося надзвичайно багато уваги. Трембіту, для прикладу, робили з дерева, в яке вдарила блискавка, чи яке росло над водоспадом. Про хитрощі народних інструментів розповідає колекціонер і музикант Любомир Кушлик.
«І швець, і жнець, і на дуді грець» – так можна охарактеризувати Любомира Кушлика. Музикознавець, фольклорист, виконавець, колекціонер... Чоловік має унікальну колекцію музичних інструментів – понад 700 експонатів, на яких уміло грає.

Пане Любомире, як почалося Ваше знайомство з музикою?
Ще в дитинстві. Батько був співаком капели «Трембіта», тож я змалку відвідував її концерти. У першому класі почав навчатися музики, та, на жаль, заняття тривали недовго, оскільки через хворобу тата змушений був їх покинути.
На щастя, пізніше відновив навчання. Я вступив на вечірнє відділення музичної школи за класом фортепіано. Далі музики не полишав. Навчався в музичному училищі на історико-теоретичному факультеті, згодом – у Львівській консерваторії. Мене цікавило сольфеджіо, історія і теорія музики. Крім того, грав у багатьох самодіяльних оркестрах, одного разу навіть вдалося зіграти під керівництвом знаменитого композитора Арама Хачатуряна.
Ще одна галузь, якою я зацікавився вже після закінчення консерваторії, – фольклористика, зокрема інструментознавство. У консерваторії був такий курс. Там мені вдалося хоча б теоретично опанувати кілька інструментів.

Що спонукало Вас до колекціонування інструментів?
Цим почав займатися доволі пізно, вже в дорослому віці. 1989 року, коли працював викладачем у Львівській консерваторії, познайомився з виконавцем з Коломиї. Він мав власну колекцію інструментів та вміло грав на них. Тоді в мене й виникло бажання теж освоїти багатий музичний інструментарій та мати його вдома.
Тож започаткував збірку, але не для колекції, а радше для забезпечення навчального процесу. Я розробив курс «етноінструментознавство» і хотів показати студентам «живі» інструменти та продемонструвати їхнє звучання. Повністю не покладаюся на книги: в них написано багато дурниць. Автори один в одного списують та допускаються примітивних помилок.

А в чому полягають ці дурниці?
Дуже часто це – термінологічний аспект. У різних регіонах по-різному називають ті чи інші інструменти, й це потрібно враховувати. Також нерідко применшують чи, навпаки, прибільшують можливості інструментів.

Написати книгу думали?
Ні. Пошуки інструментів, виставки забирають дуже багато часу.

Чим особлива Ваша збірка?
В Україні всього шестеро людей мають такі колекції. Унікальність моєї у тому, що збирав її системно та в комплексі. Ось, зокрема, дзвоники, прикріплені до ґерлиґи (закручена вертепна палиця, з якою ходили пастушки), гуцульської бартки (топірця) чи церковного хреста. Це свідчить про використання інструмента. Також намагаюся збирати не лише професійні інструменти, але й ті, які люди зробили з підручних матеріалів.

Де найчастіше відшуковуєте інструменти?
Їжджу фольклорними фестивалями, намагаюся там щось придбати чи розпитати людей про різні інструменти. Ось після одного такого фесту випадково отримав від місцевих людей дуже цікавий пастушковий ріг. На ньому є напис, який я ще й досі не можу розшифрувати. Мені здається, це може бути план полонини, де пастухи випасали худобу.

Яких інструментів маєте найбільше?
Найбільше – сопілкового типу. Сюди належать не лише сопілки, а й теленки, фрілки, флояри та свиріль.

Рідкісні є?
Звичайно, але вони не дуже давні. Старовинні інструменти є в музеях або в приватних колекціях. Люди, маючи такі експонати, часто навіть не знають про їх цінність й іноді просто викидають. Таке трапилося із народною лірою. У Стрию місцевий музикант сказав, що має вдома ліру. Я втішився, адже давно шукав її. Та коли зібрався забрати інструмент, на жаль, його вже викинули. Тож іще досі народної ліри не маю. Але все ж є деякі рідкісні інструменти, наприклад, карпатські дідики (інша назва – скигля). Інструмент використовували у двох випадках: на похорон і на Маланку. Також маю дуже давній, архаїчний, примітивний тип бойківських цимбал. До речі, саме від них пішла приказка «Усе нам по цимбалах».

Який найдавнішій експонат у Вашій колекції?
Це, напевно, саморобна скрипка середини ХІХ століття. Для мене вона – найкраща, хоч несиметрична та груба.

Чи маєте кукурудзяну скрипку?
Так, хоча шукав її аж вісім років. Це – дитячий інструмент. У мене було багато інструментів, але такого примітивного, як кукурудзяна скрипочка, – не було. Знайшов її в однієї жінки, яка ще й прикрасила її китичкою.
У Вашій колекції є так звані екзотичні інструменти. Прошу розказати про них.
На початку збирацької діяльності мене цікавили всі інструменти, які потрапляли під руки. Проте згодом зрозумів, що не дам собі ради з ними ні матеріально, ні організаційно. Але трохи екзотики таки маю. Наприклад, австралійську джеріду та індонезійську малімбу. Є ще дримби, цитри та сопілкові інструменти з різних країн.

Яким експонатом своєї колекції найбільше пишаєтеся?
Є таких кілька. Серед струнних – це скрипочка ХІХ століття, про яку розповідав раніше, також турячий ріг, якому вже більш як 400 років, хоч власне як інструмент його зробили не так давно. Дуже хочу ще мати ліру та скрипку-довбанку.

З чого українці найчастіше робили інструменти?
Трембіту виготовляли з дерева, в яке вдарила блискавка, чи яке росло над водоспадом. Дуже цікаво створювали сопілкові інструменти. Теленку – з кори білої чи червоної верби, на ній можна було грати навіть у Великодній піст, тому що люди вірили: верба – це аналог пальмового дерева. Або ще такий інструмент як дзизкавка. Її робили з гребінця, накладаючи папірчик.

В одному зі своїх інтерв’ю Ви сказали, що інструменти полюбляють мігрувати з однієї країни в іншу, й межу встановити дуже складно. Які інструменти притаманні лише українцям?
Це питання дуже складне. У всіх народів інструменти подібні між собою. Ось, скажімо, історики вважають, що теленки, які притаманні карпатському регіону, походять з Єгипту. Єгиптяни колись приїжджали сюди по тис і могли залишити свої інструменти. Оскільки теленки не поширилися за Карпати, це вважають ознакою запозиченості. Навіть трембіту не можна назвати суто українським інструментом, адже вона є ще в Альпах. А ось кобза, а згодом бандура стали символом України.
В українській традиції деякі інструменти використовували для певних свят…
У різних регіонах одні й ті ж інструменти використовували по-різному. Наприклад, у деяких селах у весільному обряді трембіти не можна використовувати, а я маю фотографії та матеріали фольклорних експедицій, які свідчать, що трембітарі грали на українських весіллях. Трембітували також вівчарі.
На Гуцульщині колядувати завжди ходили з рогом, який був символом достатку. А ось на деркачах діти деркотіли на Великдень, але чомусь тепер їх почали використовувати в танцях. Кожен інструмент має свою роль в українській традиції, й потрібно використовувати його лише за призначенням.

Ви буваєте на різноманітних фестивалях, проводите майстер-класи. Чи багато людей хоче грати на інструментах з Вашої колекції?
На майстер-класи приходить багато охочих, але всіх навчити за кілька хвилин неможливо. Можна лише показати основи. Та мені дуже сумно, що гру на інструментах, яка була поширена в багатьох регіонах України, забувають. Наприклад, бойки колись славилися трембітуванням, але зараз ця культура занепала, і тепер я – львівський хлопець – навчаю їх гри на цьому інструменті.

Де ще поза виставками можна побачити Вашу колекцію?
Чесно кажучи, це – моя проблема. Навіть гаража не маю, хоча це варварський спосіб зберігання інструментів. Виставка завжди мігрує з одного місця в інше. То зберігав у Львівській консерваторії, то кілька місяців виставляли її в Шевченківському гаю. Деякий час була в ЛНУ ім. Івана Франка, Львівському музеї історії релігії та виставковому центрі Львівського історичного музею. Зараз вона в палаці Бандінеллі на площі Ринок, 2.
Попри те, що Ви – музикознавець, викладач, фольклорист, то ще й співаєте в чоловічій хоровій капелі «Прометей».

Напевно, затрачаєте багато сили та часу?
Так, але час знаходжу завжди. Коли почав працювати у Львівському національному університеті імені Івана Франка, мене загітували співати в цій капелі. Ось я там ще й досі.

Що можете побажати нашим читачам?
Звичайно, здоров’я та щастя. Але найбільше хочу, щоб українці більше працювали на благо своєї країни. Цього нам зараз бракує.