Бути закомплексованим зараз не модно. Але уявіть, з ким поруч ви хотіли б жити: з розкомплексованим хуліганом, чи закомплексованою перфекціоністкою? Вибір не такий вже й простий – як і саме питання комплексів…

«Та розслабся! Не будь таким закомплексованим!» – доводилось вам чути чи навпаки – казати таку фразу сором’язливому другу чи подрузі, які у товаристві поводяться скуто, намагаються не привертати уваги, роботи все так як треба? Чи замислювались Ви, що стоїть за такою поведінкою? Найчастіше людину страшить те, що інші можуть побачити, що вона якась не така, посміються і не будуть з нею спілкуватися. І скільки б її не переконували, що вона – цікава, кмітлива, вродлива, їй все одно дуже важко змінити свою поведінку.
Також на слуху «комплекс Наполеона», коли невисокий чоловік намагається здійснити великі досягнення, щоб компенсувати забраклі, на його думку, сантиметри. Чи «комплекс відмінниці», коли учениця ледь не накладає на себе руки через незадовільну оцінку…
Комплекс можна порівняти із хворим місцем, наприклад, травмованою рукою. Коли діяти здоровою кінцівкою, не зачіпати хворої, то біль майже не помітний. Але коли зачепитись раною за одвірок, то біль стає майже не стерпним. Так для сором’язливого друга «хворим місцем» буде ситуація соціального прийняття, для «наполеона» – його зріст і досягнення, для відмінниці – свідчення її неуспішності.
У наших комплексах, як у комп’ютерній програмі, збережені способи обробки і реагування на життєві події, стосунки і навіть наші думки, включають мотиви і установки, які ми не усвідомлюємо.
Кожен комплекс має в своїй основі схеми – глибинне переконання стосовно світу і себе, яке формується під впливом життєвого досвіду і виховання.
Теорію схем запропонував сучасний американський психотерапевт Джефрі Йонг, він керується знаннями когнітивно-поведінкової і глибинної психології і виділяє 18 таких схем. Наприклад, “я поганий і не вартий любові”, “сам я безпорадний і не дам раду з життям” і “я – найкращий, тому мені можна все”.
Для кожної схеми є компенсація – правило, яке допомагає людині давати собі раду з цією «травмованою рукою». У хоч компенсації можуть бути різними, усі правила мають формулу: «Якщо…, то…». Наприклад, може виникнути схема перфекціонізму чи досконалості – «якщо я все робитиму добре, дотримуватимусь високих стандартів, то мене любитимуть і не відкинуть». В глибині душі така людина переконана, що не варто любові, але вірить: якщо буду ідеальною, мене полюблять.
Коли в родині до дитини ставляться із жорстокістю, виникає інше переконання: я не вартий любові, але якщо я буду сильним, мене будуть боятися і ніхто не зможе завдати болю. Також підтримає на плаву переконання «Якщо я не буду ні з ким близьким, то інші не дізнаються, що я поганий і не відкинуть мене». Така особа прирікає себе на самотність і відсутність справжньої близькості.
Щоб краще розібратись із природою комплексів, а також своїх емоційних реакцій і поведінки, варто скористатись фундаментальною когнітивною ідеєю:
А ? В ? С
А – певна подія чи ситуація, С – наші переживання чи дії у цій ситуації. Всі ж комплекси «сидять» у В – це наша інтерпретація події чи ситуації, те, що ми про неї думаємо.
Розберемось на прикладах. Отже, сором’язливий друг, якого ми згадували на початку, потрапляє у товариство, наприклад, на вечірку (А). Він думає (В), що інші не просто дивляться на нього, а оцінюють поглядами, не просто посміхаються, а сміються з нього. Ці шкідливі думки змушують його (С) забитись у найтемніший кут і не розтуляти зайвий раз рота. Джерелом цієї «В» є схема «Я поганий і не вартий любові». А сумні наслідки – те, що вечірка не принесе йому жодної радості, а уникаючи спілкування, цей хлопець не зможе відчути, що він може бути прийнятим.
Людина без комплексів нормально переживе отримання незадовільної оцінки (А). Для людини з «комплексом відмінника» така оцінка може стати трагедією і страшною поразкою. Вона відчуватиме сум, свою неповноцінність. Буде думати (В): “Я нездара! Я нічого не варта. Мені, певно, треба покинути навчання”. Як наслідки (С) може зникнути апетиту, почнеться безсоння, апатія, сльозливість, може розболітися живіт або голова. Вона може відмовиться від спілкування з друзями, бо думатиме, що не заслужила цього. Їй соромно буде дивитись в очі викладачеві, отже, важче перездати й виправити цю оцінку. В основі ж лежить схема некомпетентності, а все сумлінне навчання служить не розвиткові, а засобом самозаспокоєння: «Якщо я буду добре вчитись, то ніхто не помітить, яка я дурепа».
Звідки беруться ці схеми?
Схеми зростають на трикомпонентному ґрунті:
1) коли ранні стосунки із батьками порушені, діти не мають стійкої прив’язаності, виховний процес є залежним від настрою батьків (крайній приклад – дитина в родині алкоголіка, яка ніколи не знає, чи ввечері її поб’ють, чи зроблять подарунок);
2) у дитинстві повторюються психотравмівні ситуації які «ллють воду» на майбутні схеми – висміювання, жорстоке поводження, неповага тощо;
3) нервова система дитини є нестійкою, імпульсивною чи слабкою.
Схема “я не вартий любові” формується у дитини із емоційним занедбанням. Батьки доглядають за дитиною, забезпечують її, але на емоційному рівні обділяють її любов’ю. Фактично дитина перебуває на голодному емоційному пайку, часто так трапляється, коли мама сама переживає депресію і їй просто бракує сил на любов. Коли дитина погано себе поводить, мама каже: “Ти – поганий, терпіти тебе не можу!” Хорошу поведінку мама сприймає як належне і зрідка хвалить. Тож дитина спантеличена, бо не знає, яка вона насправді. Врешті переконується в тому, що таки справді погана. Ця схема не розвиватиметься у дітей, якщо хтось може компенсувати згубний вплив когось із батьків, наприклад, бабуся і дідусь, які говоритимуть, що люблять онука, яким би він не був. На їх місці може бути тренер чи інша значима для дитини людина.
Коли батьки занадто опікають своїх дітей, дитина росте залежною. В неї вкорінюється схема “Я безпорадна, сама нічого зробити не можу, не можу дати раду із життям”. Тут виникає логічна компенсація: «Якщо я буду з кимсь, хто буде про мене дбати, то виживу». Ті, хто потрапляють у пастку цієї схеми, часто стають бранками і бранцями деструктивних стосунків – співзалежними дружинами алкоголіків чи жертвами домашнього насильства. Страх залишитись самотніми є набагато сильнішим, ніж страх за своє життя і бажання бути щасливими.
Батьки зрощують «комплекс Нарциса», якщо все дитині дозволяють, змалечку переконують її у тому, що вона – виняткова, найрозумніша, найгарніша і кидаються виконувати всі її примхи. У підсвідомості дитини виникає схема “мені можна все”. Така людина вважає себе королем чи королевою. Зіткнувшись зі світом поза сім’єю, ображається і дійсно страждає, коли до неї ставляться, як до рівної. Будь яку реальну оцінку здібностей і досягнень трактує як несправедливу.
У цьому плані дуже важливим є досвід перших трьох-п’яти років. Дитину треба приймати такою, якою вона є, а не намагатися запхнути у батьківські уявлення. Якщо ми керуємося своїми переконаннями, а не любов’ю, можемо покалічити дитину. Не можна дитині забороняти бути собою. Дитина буде думати: “Мене справжнього не люблять. Та якщо я буду стриманим (розумним, тихим, сильним), мене любитимуть”. Дитина одягає маску стриманості чи розумності. Згодом партнер полюбить людину в цій масці. Вона відчуватиме, що люблять не її і страждатиме. Діти з комплексами виростають в родинах, в яких дисципліна понад усе. Такою ж виросте і в тих сім’ях, де дитину ставлять на перше місце і все дозволяють. Треба вміти знайти золоту середину.
Є люди без комплексів. Вони виростають в тих родинах, де батьки змогли дати відчути довіру до світу і до себе, ніби запрограмувати позитивні схеми. Якщо дитина росте в нормальних умовах, її не обмежують і не заганяють в рамки, вона буде переконана, що «Я везунчик, варта щастя і сама зможу дати собі раду, а світ дружній і повен ресурсів».

Як відучитись «комплексувати»?
Схема може бути десь на дні. Її може розбудити якийсь стрес. Для жінок це може бути розлучення, у чоловіків – звільнення з роботи. У цих стресових ситуація схема активується і починає людині диктувати як реагувати і діяти. Людина забуває все, що було раніше, і починає жити відповідно до цієї схеми. Частим наслідком є депресія.
Найперше слід зловити себе в моменті, коли починаєте відчувати якісь негативні емоції – страх, смуток, роздратування тощо. Тоді одразу запитайте себе: «Що пронеслось у мене в голові?» Далі спробуйте критично аналізувати справедливість цієї думки, чи не є це завченим способом реагування з вашого дитинства? Так часто жінки після розлучення починають думати про себе, як про негідних, не вартих любові, не гарних, тоді починають замикатися в собі, уникати контактів із протилежною статтю. Та якщо інтерпретація цієї події буде інакшою, жінка буде почуватись і діяти по-іншому. Вона скаже: “Ми розлучилися. Ми обоє відповідальні за це. Я зробила все, що могла. Але зараз я вільна. І я гідна кращої долі”. Жінка не вбачатиме причину розлучення в собі і її самооцінка від цього не постраждає.
Якщо ви зрозуміли, що одні й ті самі ситуації б’ють вас по хворому місцю, варто спробувати діяти в них інакше. Одна з моїх пацієнток боялася говорити на людях. Вона казала: “Я невдаха. Коли щось кажу, на мене всі дивляться так, ніби я бовкнула якусь дурницю”. Вона стала замкнутою, в товаристві майже не висловлювалась, щоб ніхто нічого не думав. Насправді її думки нічого спільного із реальністю не мали. Це була лише її інтерпретація.
Ми спланували низку експериментів, у яких вона мала пробувати більше говорити, вголос висловлювати свої думки, а потім відстежувати реакцію інших, працювати зі своїми хибними інтерпретаціями. Щоб боротися зі своїми комплексами, людина має робити те, чого раніше уникала. Важливо починати від простого до складного. Якщо боїться допустити помилку, треба допускати помилки і слідкувати за наслідками – чи дійсно вони є такими катастрофічними, як людина собі фантазує. Спочатку це важко, всі відчувають напруження. Та згодом людина звикає, отримує протилежну інформацію і спростовує свої колишні переконання. І, звичайно, найважливіше відновити віру, що ви варті любові, яка виступає природнім імунітетом проти усіх комплексів. Це потенціал, який дозволяє рости, бути щасливим і з усім давати раду.

Любиш кататись... Ретрансляція травматичного досвіду
На всіяній веселим народом гірці в Ботанічному стоїть червонощокий татусь. Донька, дівчинка років десяти, тягне знизу санчата на гору і скиглить, що вона більше не може. Тато видає очікувану фразу: “Любиш кататись, люби і саночки возити!” І весь його вигляд й інтонація аж пищать, як його трафляли ці слова у дитинстві, і з яким задоволенням він їх зараз вимовляє. І в цьому усе відчуття своєї дорослості, своєї зовсім іншої ролі. А в пам’яті з’являються його власні гірки, його забрьохані вогким снігом штанці і чоботи, захеканий подих і зловтішне батьківське про те, що хто любить і що він з цим тепер має робити.
Цей невинний епізод є чудовою ілюстрацією того, що нам властиво відігравати ситуації нашого дитинства на власних дітях. Це добре, оскільки так передається досвід поколінь, не потрібно вигадувати велосипед. Але це критично зле, якщо наше дитинство не було таким щасливим, яким ми всі цього заслуговуємо. Колись мене вразив матеріал з Animal Planet про мавп, які після пологів не піднімали з підлоги своїх новонароджених дитинчат. Здавалося б, інстинкт продовження роду – що може бути потужніше? Але ці мавпи були сиротами з народження, матері їх ніколи не притискали до грудей, не гладили і не годували своїм молоком. Фактично тільки цей чинник позбавляє їх можливостей залишити потомство в природних умовах. Їх мавпенята просто померли б без турботи!
Людські дитинчата переважно виживають. Але у їх душах лишаються емоційні дірки, які хтось намагається заповнити алкоголем, інші – нав’язливими думками чи звичками, або – деструктивними стосунками, в яких партнери продовжують роль батьків. Така поведінка – це заклик по допомогу, який рідко доходить до свого адресата. Загоєння і зцілення цих ран – кропітка, та вдячна праця. І я завжди захоплююсь людьми, які знаходять сили, щоб повернутись обличчям до свого болю.
Ми вчимося відповідно до того, як чинили наші батьки чи всупереч цьому, а також з книжок (на жаль, не пригадаю, хто це сказав уперше). Звичайно, людина – не мавпа. Ми живемо в суспільстві, купуємо інструкції по догляду за дітьми. Зрештою, знаємо, що робити з дитиною в більшій чи меншій мірі. І часто недооцінюємо влади нашого минулого над нашою поведінкою.
Та є хороші новини! Усвідомлення своїх дій і почуттів є прекрасною протиотрутою власного травматичної досвіду.
Чому так важливо, щоб Сашко доїв усе до кінця?
Хто б хотів, щоб Софійка була неодмінно відмінницею?
Чому нерозуміння Марійкою математики викликає таку бурю емоцій?
Для кого нормально дати потиличника Ромчикові?
Якщо, відповідаючи на подібні питання, Ви помічаєте, що продовжуєте транслювати свої рани у майбутнє, зупиніться. Звичайно, не можна почати писати книгу виховання із зовсім чистої сторінки. Але завжди можна перегорнути кілька аркушів, щось виправити, і надалі писати її люблячою і свідомою рукою:)

Автор: Валентина Паробій
Джерело: http://parobiy.blogspot.com