По-вашому, миша може
переробити світ, просто
поглянувши на нього?

Обурений Ейнштейн про роль
спостерігача в квантовій механіці

У «попередніх серіях» ми розглянули найпростіші випадки так званої «сільської магії» – звідки вона береться, і що з нею роблять в традиційних випадках. Саме час роздивитися, як рятуватися з цієї халепи так, щоб «і вівці були цілі, і вовки ситі». І допоможе нам в цьому так званий «внутрішній спостерігач».

Про те, наскільки важливо спостерігати за собою, час від часу любили поговорити філософи, особливо східні. Однак розмови ці були здебільшого доволі туманними і розпливчастими.
З появою квантової механіки проблема спостерігача постала з новою силою. Виявилося, що (образно кажучи) результат експерименту залежить, по-перше, від того, на що налаштований спостерігач, по-друге, від того, чи взагалі за ним – експериментом – хтось спостерігав.
Третя заковика полягала в тому, що результат залежав ще й від того, де, умовно кажучи, розташований спостерігач. Чи є він стосовно квантової системи зовнішнім об’єктом – чи внутрішнім?
Проблему спостерігача можна проілюструвати прикладом скульптора, гори і макету гори на скелі.
Уявімо собі, що скульптору дали завдання зробити макет гори з матеріалу скелі-виступу, який знаходиться на тій же горі. Що буде якщо скульптор буде вкрай чесним і прискіпливим до своєї роботи?
Вирізавши чорновий начерк гори в скелі, він зрозуміє, що, відсікаючи зайвий матеріал, він змінив форму скелі, а відтак – і форму гори, з якої росте скеля.
Тепер йому необхідно уточнити свій макет на ділянці, де зображена скеля. Він вносить необхідні зміни – і знову приходить до того, що він знову змінив форму гори, а отже – повинен внести зміни в макет. І так до безкінечності.
Рекурсія, одначе.
Спостерігач, точніше – Абсолютний Спостерігач, який прагне чесно визначити всі параметри події, за якою він спостерігає, неминуче приходить до того, що для того, щоб визначити справжню причину події, він зобов’язаний виключити всі можливі фактори, які могли мати вплив на результат спостереження. Для цього АС повинен володіти абсолютним контекстом. Перевірити і виключити ВСІ можливі причини. Тільки таким чином можливо встановити справжню причину події.
Але АС, включений в абсолютний контекст, неминуче змінює сам контекст. Кожна транзакція АС, кожна його спроба відобразити досліджуваний контекст на власному матеріалі (свідомості), вносить зміну в абсолютний контекст. Спостерігач просто не може бути пасивним, незалежним, і не втручатися в хід подій.
Саме спостереження події – вже означає вплив на контекст події, а отже можливість впливу спос­терігача на саму подію виключати не можна.
Можливо, АС і не чинив на подію ніякого впливу, а пасивно її описав. Але абсолютно точно перевірити це можна буде тільки тоді, коли ми перебуватимемо поза контекстом. Поза Всесвітом.
Звісно, найпростіше було б зробити вигляд, що квантові «відстані» – то одне, а наш «класичний світ» – зовсім інше.
Але от біда – після фізиків сумніви почали з’являтися у фізіологів. Наскільки об’єктивно вивчати людський мозок з допомогою людського мозку? Особливо знаючи деяку «хитрість» об’єкту вивчення, котрий має вражаючу здатність до самоокозамилювання… А інших інструментів вивчення цього цікавого об’єкту в нас немає…
Потім до проблеми добралися психологи – але з іншого боку.
Вони виявили вражаючу річ: в більшості людей частенько повністю відсутньою є не тільки функція «абсолютного спостерігача», а й функція спостерігача взагалі.
Доволі цікаво цей феномен описав психолог Микола Козлов.
«…віз з кучером, запряжений відважними кіньми. Це – ви, якщо вважати, що коні – це ваші Почуття і Бажання, кучер – Розум, а віз – ваше Тіло.
Ви бачите, знаєте свої думки? У вас є думки (думки і мрії), але немає вас – того, хто бачить їх. Є голоси Батьків, котрі звучать всередині вас, але ви не бачите, що це думки-голоси не ваші, а Батьків. Є почуття (образи, страхи і бажання), але немає вас – того, хто спостерігає за ними. Є тіло (з втомою і хворобами), яке ви спостерігаєте тільки тоді, коли воно ламається і подає вам сигнали болю.
Нумо, прокиньтеся на хвилинку. Погляньте на себе, як ви зараз сидите. Сядьте прямо і скиньте з себе некрасиву позу. А де ваші думки? Ну і як – прокинулися? Надовго?
Господар екіпажу спить, але не нудьгує, розважається приємними снами. Один з його улюблених снів – ніби він вільна, відповідальна і сильна людина, що має свою волю, власну гідність і власні думки. Ніби він їде, як Володар, і вміло керує своїм екіпажем. Це – сон, а в цей час дикий екіпаж несе його по життю.
Хто ж керує цим дивним екіпажем? Іноді – найрізноманітніші сторонні особи, що називають себе: Значущими або Близькими людьми, Авторитетами, Мораллю, Владою. Вони, не звертаючи уваги на сплячого Господаря, обманом або силою захоплюють місце Розуму-кучера і скеровують віз кожен за своїм маршрутом.
А найчастіше екіпажем не керує ніхто. Тоді він їде туди, куди тягнуть його Бажання-коні, що стримуються Тілом-возом, під покрикування Розуму-кучера, котрий теж нічого не вирішує. Цей дивний екіпаж із сплячим і безвідповідальним Господарем – і є звичайна, тобто механічна, людина. Механічна людина – це людина спляча.
Ви не відповідаєте ні за свої думки, ні за свої почуття, ні за своє тіло – про яку відповідальність тут можна говорити? Людиною керує хто і що завгодно, тільки не вона сама!
Вона – машина, і відповідальність їй властива не більше, ніж автомобілю або комп’ютеру. З механізму не можна спитати, тому що він нічого не вирішує.
Його не можна вважати брехливим або правдивим. Якщо він бреше – це означає, що він не може не брехати. Говорить правду – не може її не говорити. Він добрий, коли має заборону бути злим. Він злий, коли не вистачає сили бути добрим. Ми механічно сердимося і радіємо, ображаємося і тішимося, страждаємо і закохуємося. І це не можна якось оцінювати етично – механізм не може бути етичним, тому що у нього немає свободи.

Чи є у такої, сплячої, людини – Її воля, Її бажання і рішення? Немає. “Її” бажання і рішення – тільки рівнодійна сил навколо неї. Бажання борються між собою, розум бореться з бажаннями, тіло бореться з розумом... – а те, що виходить в результаті, людина називає потім своєю Волею.
І тим самим говорить неправду. Про Волю можна говорити тільки тоді, коли є Господар – він знає, що йому потрібно, він захотів і робить. Це його рішення, його воля.
А тут кожна нова сила, що перемогла, як вискочка, кричить “Я Господар!” – і діє від його імені. Тому людина виявляється весь час різною, не помічаючи цього. Людина думає: “Я”, а це – вже інше “Я”.
Одне “Я” приймає рішення вставати рано, інше “Я” рано вранці нічого про це не знає. Одне “Я” скупе, інше любить розкидатися грошима. Одне “Я” любить і обіцяє вірність, інше захопилося зовсім іншою жінкою. З кого що питати? Ви прийняли рішення, але ви не тримаєте програму: щось всередині і зовні вас завжди виявляється сильнішим, ніж ви!
Люди думають, що вони можуть щось РОБИТИ. Але насправді ніхто нічого не робить і не може робити: з людиною все тільки ТРАПЛЯЄТЬСЯ. Людина САМА не любить, не прагне і не мучиться – все це просто З НЕЮ ВІДБУВАЄТЬСЯ.
Для того, щоб РОБИТИ, треба БУТИ.
А нас – немає.
Поки господар божевільного екіпажу не прокинувся – нас немає.
Господар з’являється тоді, коли людина прокидається. “Це Я. Хто Я? Який Я? Куди я йду? Чому? Навіщо? Хто навколо мене?” Господар прокинувся, він згадує себе, він бачить кучера – свій розум, він спостерігає коней – свої бажання, він досліджує віз – своє тіло. Він прогнав непрошених командирів і заявив, що правитиме возом сам. Але чи вдасться це йому?
Почнемо з того, що господаря не слухається кучер. Хто думає, що нам підвладні наше мислення, розум, свідомість? Ми механічно засинаємо і прокидаємося, механічно думаємо, звертаємо увагу.
Ми не можемо не думати. Ми не можемо, подумавши щось не так, стерти це начисто і почати думати спочатку.
Кучер не тільки не розуміє мови Господаря, але ще і не може правити кіньми. Наскільки наші емоції і бажання підвладні нашому розуму?
Закоханість, як скажений кінь, перекидає будь-який розум. Коли діти не приходять додому вчасно, нормальні батьки завжди турбуються, хоча чудово розуміють, що тривога тут не допоможе.
А коні цього екіпажу не справляються з возом. Віз-тіло, крім того, що часто ламається, сам ставить стільки вимог, що незрозуміло, хто тут на кому їздить. Хто з вас пробував сперечатися з тілом, коли воно втомилося?
Так, Господар прокинувся – але, протерши очі, переконується, що приречений бути тільки маріонеткою.
Маріонетка – це істота, схожа на живу, але повністю програмована із зовнішнього джерела. Що маріонетка думає? – Що їй закладено. Що маріонетка хоче? – Що їй вкладено. Куди маріонетка їде? – Туди, куди її везуть.
Господар не може дати ради навіть зі своїм власним екіпажем: він безпорадний, як немовля. І чим його погляд стає яснішим, тим чіткіше він це бачить. Причина для відчаю? Так, але і привід для надії. Адже це вже прогрес: маріонетка прокинулася! Вона бачить.»
Цитата вийшла дещо задовга, але описати появу спостерігача – наразі внутрішнього – іншими словами важко.
Тепер спробуймо описати це «в термінах» нашої попередньої розмови. Для того, щоб якось порятуватися від «нечистої сили», або так званих вроків і пристрітів, потрібно спочатку усвідомити, які ж саме вектори рухають нас в той чи інший бік, і рівнодійна яких саме сил занесла нас в те непривабливе місце, в яке ми втрапили. А для цього потрібно хоча б трошки від цих сил дистанціюватися. Принаймні, запідозрити, що те, що ми вважали власними цілями і бажаннями – не зовсім наше. Звідкись воно прийшло – а от звідки? І чи справді воно нам настільки потрібне, як нам здається? Внутрішній спостерігач, який дистанціюється від бажань і пристрастей, і кожну думку намагається «спробувати на зуб» і перевірити – не просто потрібний, а необхідний життєвий навик.
І це стосується не тільки неприємностей із так званими магічними впливами, а й взагалі фактично будь-яких життєвих неприємностей.
До речі, одним з перших цей навик намагався пропагувати Будда. Однак його «внутрішній спостерігач» був доволі обмеженим – він наперед був переконаний, що будь-які бажання – то зло. Відтак теорія вийшла трошки кривувата…
Однак те, що ви намагаєтеся зрозуміти, які саме сили вами рухають – це тільки перший крок на довгій-довгій дорозі…

(Далі буде)

Марина Олійник, Київ