Від редакції:
«Найпростіший спосіб схуднути – кепсько готувати». Це – рядок з «Енциклопедії Миколи Амосова». Людина зі справді енциклопедичними знаннями і гострим розумом, він цікавився усім – від фізики і кібернетики до соціології і виховання дітей. Та найбільших успіхів досягнув саме в хірургії. Він пішов, однак нам лишилися його книги – величезний скарб для людей, котрі не мають медичної освіти, але хочуть бути здоровими.

Десять років тому, в грудні 2002 року, не стало великого хірурга Миколи Амосова. А 2013-й позначено пам’ятною датою-століттям від дня народження лицаря медицини на всі часи.
Анні Ахматовій належить пронизлива строфа– «Коли людина йде, змінюються її портрети». Вся річ у тому, які ці портрети. Діяння творця хірургії серця в Україні продовжуються у звершеннях і проривах його учнів і послідовників, і тисячі нових зцілених за це десятиріччя у кардіохірургічних центрах країни– фактично діти й онуки Миколи Михайловича.
Самородок важкої епохи Коля Амосов прийшов у світ з незвичайними здібностями. Проте лікування вибрав без особливого ентузіазму. Його тягнуло до техніки, після навчання в технікумі і роботи змінним техніком на електростанції він вступив до заочного індустріального інституту в Москві. Інженерний диплом дозволяв авіафантастові з Вологодщини спробувати сконструювати літак із паросиловою установкою. Але 1935-го, через низку обставин, Амосов став студентом і Архангельського медичного інституту. Вчився добре, проте без особливої пристрасті до практики, його більше вабила наука, зокрема фізіологія. Справжнім хірургом молодого лікаря зробила війна.
Польовий пересувний госпіталь, яким йому довелося керувати, витримував неймовірне навантаження. Досить сказати, що через руки цієї невеликої команди за період битв пройшло понад сорока тисяч поранених. Але саме тоді, у випробуваннях, виникли контури майбутнього Амосова.
Першу кандидатську дисертацію, присвячену покращанню результатів лікування при пораненнях у колінний суглоб, він від руки у канцелярському зошиті написав ще на війні. Втім, на науковій вертикалі йому за таких обставин довелося підготувати ще дві роботи аналогічного рівня. Перемога. Після Німеччини був Далекий Схід, госпіталь улітку сорок п’ятого перекинули на японську епопею. Нарешті підійшла демобілізація, Микола Михайлович потрапив у знаменитий інститут Скліфосовського, під крило віртуоза хірургії Сергія Сергійовича Юдіна. Але за деякий час Москву покинув, надавши перевагу провінційному Брянську.
«І тим я роблю кар’єру, що я не роблю її...»– мабуть, цей парадокс і про Амосова. Як обласний хірург, плюс з великим фронтовим досвідом, Амосов сміливо і продуктивно оперував практично у всіх загальнохірургічних ситуаціях. Між іншим, сталося так, що в цій же обласній лікарні поруч іншим хірургічним відділенням завідував Олександр Олексійович Шалімов. Змагання в ім’я хворих на початковому відрізку сформувало багато в чому обох.
Якраз у Брянську Амосов першим у країні запровадив хірургію резекції на легенях. Нововведень вимагали деструктивні форми туберкульозу, пухлини, абсцеси. При таких втручаннях він використовував мирний «автомат»– ушивач кореня легенів, коли зону кукси блокували скобки, що вистрілювали. За п’ять років роботи Амосов виконав, у поєднанні з потоком інших операцій, понад двісті таких видалень. Тему докторської було вибрано– «Резекція легенів при туберкульозі». Захист відбувся 1953-го, напередодні роботи у Києві.
І тут я переходжу до особистої повісті про Амосова. Вперше я почув це ім’я, коли в інституті туберкульозу на Батиєвій горі, у лютому 1952 року, мені зробили операцію з приводу бацилярної каверни в легенях, але не резекцію. Я був тоді студентом медичного інституту. Оперували мене Павло Ілліч Костромін і Іван Мойсейович Сліпуха, від них я почув, що нове відділення торакальної хірургії, де застосовуватимуться його оригінальні методики, очолив запрошений у наше місто Амосов.
Одного дня мигцем побачив його у коридорі, у халаті із зав’язками ззаду, як вважають за краще хірурги, швидкого, зосередженого. Повернувшись до навчання на зборах випускного курсу педіатричного факультету КМІ, навесні 1955-го, раптом знову побачив Миколу Михайловича серед запрошених професорів, адже він деякий час завідував однією з кафедр хірургії в нашому інституті. Сидів він чомусь не в президії, а серед студентів, і всі з цікавістю на нього дивилися, він був уже світилом.
Пройшли роки периферійного стажу, і оскільки я став фтизіатром, працював ординатором у тубгоспіталі в Пущі-Водиці, частенько бував в інституті туберкульозу. Амосовське просування вперед мене все більше цікавило, від операцій на легенях він перейшов до серця. І одного дня завідуюча патологоанатомічним відділенням інституту в ті далекі часи Валентина Фотіївна Юр’єва розповіла мені про дебют реформатора. Приїхавши до Києва на конференцію хірургів, Амосов вирішив показати в інституті свої хірургічні результати. Звивистою дорогою вгору рейсовим бувалим автобусиком дістався до цих пенатів і продемонстрував Юр’євій скельця зі зрізами тканин. Виявилось, що це не прозекторські знахідки, а сліди страшних хвороб при операціях наживо!
Валентина Фотіївна запросила директора інституту Олександра Самойловича Мамолата. Оцінивши неймовірне, Мамолат одразу ж запропонував Амосову переходити до інституту. Рішення виявилося пророчим: установу за короткий час завдяки амосовским досягненням перейменували в інститут туберкульозу і торакальної хірургії, і саме в його стінах спочатку зародився склад Національного інституту серцево-судинної хірургії імені М.М. Амосова НАМН України, очолюваний нині одним із його учнів – Героєм України Геннадієм Васильовичем Книшовим.
Побувавши на конгресі хірургів у Мексиці, Микола Михайлович загорівся ідеєю створити свій варіант АШК– апарату штучного кровообігу. Тут згодилася й інженерна освіта. У 1958-му, після третьої спроби, було досягнено клінічного успіху таких операцій на відкритому серці. В інститут рушили буквально натовпи людей з приводу вроджених і набутих ревматичних вад. До вечора йшли консультації, і близько ста пацієнтів– «бути чи не бути»– оглядав Амосов.
На тлі лікарської роботи прорізалася моя літературна дорога. Вирішив написати статтю про такі операції. Я вдивлявся в них, у дива часу, крізь скляний купол над операційною. Приніс текст Миколі Михайловичу разом з фотокореспондентом Миколою Селюченком, який у хвилини прочитання його фотографував. Мій нарис Амосов в цілому схвалив, я став інколи приходити в клініку на ранкові конференції, які він проводив. Це були перемоги, але і драми наяву.
Однак настав час навести деякі дані. У 1963 році Микола Михайлович вперше в СРСР виконав протезування мітрального клапана при пороку серця, а 1965-го вперше у світі змоделював і впровадив антитромботичний протез клапанів. Але лише 1983-го став директором організованого ним інституту кардіохірургії, до речі, залишаючись безпартійним, що на такому посту було тоді рідкістю.
На його кандидатурі наполягав В.В. Щербицький. Проте 1988-го Амосов залишив посаду, а потім не одразу, але остаточно припинив оперувати. Не тому, що не міг. Просто вважав, що настав критичний вік для цього. Операції снилися йому тепер ночами... Пригадуються збори у невеликому аскетичному конференц-залі інституту, коли колеги й учні вмовляли Миколу Михайловича змінити рішення про відставку, проте він був непохитний. У всіх на очах стояли сльози...
Моє перо Миколі Михайловичу чимось імпонувало, на його запрошення я бував зрідка у нього вдома, спершу на Червоноармійській, потім на нинішній Богдана Хмельницького. Ми навіть написали есе «Лікар 2000 року». Він був першим, хто прочитав мій рукопис «Доктора Булгакова». І ось у середині дев’яностих я доторкнувся до проекту книги його мемуарів, що отримала потім назву «Голоси часів».
Не треба нагадувати, що Амосов був і великим самобутнім письменником, що його «Думки і серце», перекладені десятками мов, схвилювали світ. А я тоді якраз співпрацював у задумі роботи про Віктора Некрасова з книжковим дизайнером Миколою Вакуленком, який мав стосунок до видавництва «Оранта-прес» (Вакуленко значиться художнім редактором книги).
Можливість швидкого видання, мабуть, стимулювала Миколу Михайловича, і він сів за комп’ютер, із захопленням працював щодня. Власне, прекрасні сторінки я, можливо, одним із перших і прочитав. Амосов довірив мені написати передмову. Вона збереглося у першому київському виданні «Голосів», 1998 року, в московських перевиданнях її потім викинули... Екземпляр мені подарувала багаторічний секретар Миколи Михайловича в інституті, його ангел-охоронець Ганна Іванівна Телепова. Мабуть, видання йому подобалося, якщо декілька книг Микола Михайлович зберігав у своєму новому невеликому кабінеті.
Є в цій книзі місця, які не можна не навести: у них– справжня етична ціна подвигу особистості такої величини:
«Із завмиранням я підходжу до цього розділу– «Вибух у камері». Передісторія така. В американських журналах з’явилося повідомлення про камери високого тиску– для лікування хворих і для проведення операцій. Мамолат звів мене з одним інженером із заводу «Більшовик»: роблять серед оборонки і медичне обладнання. Не пам’ятаю, звідкись пообіцяли– і дали– гроші. Вирішили (або я вирішив, напевно) побудувати спочатку малу камеру, аби експериментувати і хворих лікувати. Із запобіжним клапаном, з введеннями для газів, для електропроводки. Все зробили інженери– тільки не по-людськи. Потім прокурор сказав: не мали права пускати в експлуатацію у такому вигляді. Найголовніше– у них же були всілякі норми і правила, так ні. Амосов замовив– ми поставили. За всіма цими фразами відчувається підсвідоме бажання– виправдатися. Напевно, так і було. Але зовні нічим не проявив:– Я винен!
Цей жахливий день. Годині об 11-ій чую несамовитий крик у коридорі. Кличуть мене. Камера вибухнула!...
Застаю картину: довкола пар, з відкритого люка йде гарячий дим. Командував, не пам’ятаю що, напевно, таке:– Ноші! Операційних сестер! Простирадла! Воду в камеру! Витягуйте дівчаток! Анестезіологів сюди!
Витягли. Видно, що живі, але без рухів, шок. Інтубація– гортань уражена жаром. Крапельні вливання. Потім вже обробити опіки. Смутна надія: а раптом?... Бігом несуть у перев’язувальні на різні поверхи, аби швидше.
– Все йшло нормально. Потім вибух! Далі ви знаєте... Схоже, що знайшлася причина, витягнули обгорілий прилад, оксигемометр– вимірник насичення кисню, прикріпляється до вуха. Єдиний електричний. Сумнівалися, побоювалися, але потрібен. Незначний струм. Я дозволив....
Дав завдання розшукати рідних. Непросто– робочий день... Сам зателефонував міському прокуророві, міністрові. Одразу після аварії (таким словом стали називати вибух) послав телеграму (до Москви.– Ю.В.) президентові академії (якраз у цей час йшли вибори медичних академіків): «Прошу зняти мою кандидатуру через аварію, в якій я винен». Переконувати не стали, але– засуджували. Мовляв, якщо не судили, значить– не винен. Одне іншого не стосується. Навіть у подальші вибори не став подавати.
Серцева діяльність повільно згасала. До ночі обидві померли. Дихальний апарат працював, імітуючи життя...».
Робота над книжкою, мабуть, добігала кінця. І раптом, в один із ранків, Микола Михайлович, здається, вперше мені подзвонив, сказавши, що його стенокардія загострилася, він приймає багато нітрогліцерину і незабаром їде до Німеччини для операції на серці. Рукопис у будь-якому випадку просить довести до видання.
Все пройшло у нього в чужій обителі тоді благополучно. Декілька рядків із заключного розділу, після операції в клініці професора Райнера Корфера і повернення додому: «Здавалося, завжди співчував переживанням хворих, але тепер бачу: мало. Ставлення до людей на роботі– до підлеглих, начальників– не міняв би й тепер. Не завжди можна стриматися, аби не образити людину несправедливо, але завжди можна вибачитися. Для цього потрібне головне: не ставити себе вище за людей. Я старався. Напевно, не завжди виходило».
У травні 1998 року в маленькій сповіді «Замість передмови» Микола Михайлович написав: «...Не розраховую на увагу читачів! Все розумію і нікого не засуджую. Інші часи. На цьому я зупинюся. Поки. Попереду ще чекають: Розум, Істина, Краса, Добро і Зло, Бог, Душа. Без них не можна знайти точки опору для розуміння життя».
Цю опору він нам залишив. Колись, коли ще не було вулиці імені Амосова, і його ім’я не носив створений ним Дім надії, на саморобних табличках на маршрутках значилося– «Інститут Амосова». Сам народ проклав цю магістраль. Вдивімося ще раз у її світлофори, аби ставати кращими.
P.S. До списку пам’ятних дат, що відзначатимуть за участю ЮНЕСКО 2012–2013 рр., було внесено 100-річчя від дня народження Миколи Амосова. А в Череповці, на рідній землі хірурга, 2013 рік пройде під ім’ям Миколи Амосова.

Автор: Юрій Віленський
Джерело: День, №224 (www.day.kiev.ua )