Космос живе за законами
вібрації і резонансу.
Нікола Тесла

Попри те, що майже щойно пройшов світом Святий Миколай, і попереду – зимові свята, загальний настрій у більшості західних країн більше схожий на апокаліптичний. Але не через кінець світу, а через чергову трагічну стрілянину в школі. І само собою виникає питання: якщо в світі й справді є хоч щось, більш-менш схоже на добру і злу силу – то чому добра сила дозволяє такі речі?

Питання доволі важливе, і, думаю, в ці передсвяткові дні воно турбує багатьох. Тому варто підійти до його вивчення з особливою дотошністю.
В тому, що якась вища сила, не доступна людському розумінню, в світі є, сумніватися не доводиться. Однак що то за сила, і як вона діє – то вже інше питання.
Потроху вчені й справді підходять до його вирішення. От, для прикладу, нещодавно японські вчені виявили ауру – дослідили, що від тіла кожної людини й справді йде невидиме у звичному для нас діапазоні світло (читай – випромінювання). Однак який стосунок може мати те світло до душі і до інтуїції людини – того японці наразі ще не дослідили. Знаючи їхній наполегливий характер, можна не сумніватися – відкопають рано чи пізно. Звісно, краще рано, ніж пізно, однак наукове натхнення – то штука, яку вкрай важко підганяти.
Ну а поки вони те натхнення підганяють, ми можемо спробувати припустити, що ж в тому світі робиться, враховуючи ті теорії, котрі більшості офіційних вчених визнавати наразі заважає як мінімум почуття корпоративної солідарності.
Для початку знову згадаємо фізика Михайла Менського, котрий намагався удосконалити теорію паралельних світів Хью Еверетта. Менський, зокрема, припустив, що в людини існує якась певна «надсвідомість», котра під час сну чи надзаглибленої медитації «бігає» по всіх без винятку квантових паралельних світах. І після цієї біганини отримує всі дані про те, як потрібно вчинити в тій чи іншій ситуації, щоб отримати результат, який найкраще підходить тому чи іншому індивідууму.

	Нікола Тесла приносив з подорожей по «світу ідей» цілком реальні блискавки і креслення ще більш реальних винаходів

Однак тут маємо цікаву загадку. Під час сну людина перебуває, загалом, в несвідомому стані. Та й глибока медитація теж особливим усвідомленням власної персони не вирізняється. А коли ми говоримо «я», то переважно маємо на увазі саме свідомість. Відтак питання: коли «я» спить, і його, фактично, немає, то ХТО тоді бігає по паралельних світах? (Є ще й інше питання, навіть цікавіше: де тоді дівається «я» в той час, коли той «хтось» займається «бюрократичною біганиною»?)
Менський припустив, що та субстанція, котра має можливість розглядати всю повноту квантового світу в цілісності й бачити відразу всі варіанти розвитку подій, навряд чи помирає разом з тілом. Вона, швидше за все, знаходить собі прихисток в одному з тих світів, до котрих живі люди доступу вже не мають. А відтак напрошується висновок: вона вічна. На думку Менського, описана субстанція дуже добре підпадає під старе і всім знайоме визначення душі. І виходить, що вона й справді, як то казали майже 2000 років тому, невмируща.
Ця ж думка доволі цікаво узгоджується з міркуваннями Роджера Пенроуза, котрого ми згадували минулого разу. Він припускав, що душа міститься в структурах, які вчені називають «мікротубулами», всередині клітин мозку. Наша свідомість є результатом квантової гравітації у вже згаданих мікротубулах. Таким чином, душа складається з частинок Всесвіту й існує споконвіків. І, власне, після смерті йде назад – у Всесвіт.
Менський має дещо розширену версію – після смерті душа з класичного світу йде у квантовий світ, і там розмірковує, які саме критерії і принципи померлого завадили йому вибрати той найкращий варіант для продовження життя, котрий душа йому так активно пропонувала. А потім з результатами цих роздумів повертається назад у класичний світ – перевіряти результат своїх міркувань на практиці. Так би мовити, в польових дослідженнях.
Втім, ця версія геть не нова, і збігається з твердженнями багатьох світових релігій. Тож ми можемо сміливо цим припущенням скористатися.
Отже, душа безсмертна. Однак банальні життєві спостереження свідчать, що в кожного вона різна – в когось велика, в когось маленька, в когось зовсім куца, а буває й таке, що в моменти смертельної небезпеки з’ясовується, що в зовсім непримітної людини душа героя. Якщо сама по собі душа вічна й безсмертна, і є часткою найвічнішої матерії у всесвіті – то чому ж так? Звідки така несправедливість?
Цікаву відповідь на це питання пропонує такий собі Лобсанґ Рампа, котрий запевняв, що він – тибетський монах, котрий живе в тілі британського підданого. З огляду на викладені вище міркування Пенроуза і Менського, ці запевняння виглядають не такою вже й маячнею, як здається на перший погляд. Книги Рампи свого часу відкрили західному читачеві багато чого з того, що зараз називають езотерикою.
Зокрема, Рампа писав, що фізичне тіло кожної людини вібрує з певною частотою, а на окремій частоті працює так зване астральне тіло, котре має частоту, кратну до вібрацій частоти тіла фізичного, однак набагато вищу. І поки людина спить, це астральне тіло собі валандається в астральних подорожах по різних світах. Окремі люди можуть своїм астральним тілом подорожувати і без того, щоб впадати в сон чи в транс, однак для цього необхідне відповідне тренування.
Коротше кажучи, якщо пропустити окремі деталі, маємо ту ж саму теорію, що у Менського, Еверетта і Пенроуза.
Що цікаво, описання цього ж самого феномена, зокрема, можемо знайти у автобіографії одного з найвидатніших вчених людства – Ніколи Тесли. Він, до слова, також стверджував, що всі свої винаходи він приносив зі «світу ідей», подорожувати по якому навчився під час хвороби – ці подорожі тоді були його єдиною розвагою. У своїх спогадах він розповідає, що в той час люди і міста зі «світу ідей» були для нього набагато реальнішими, ніж люди, котрі перебували поряд з ним у звичайному світі. Є підозра, що той «уявний світ ідей Тесли» – то і є «паралельні світи Еверетта» і астральні подорожі Рампи.
Тесла зі своїх подорожей взяв чимало – йому ми зобов’язані багатьма винаходами нашої теперішньої ситої цивілізації. Чому ж з часів Тесли так ніхто і не наважився на аж такі широкомасштабні «астральні подорожі»?
Натяк на причину такого явища ми можемо відшукати в Рампи. Так, він вказує, що хвороби (а в конкретному випадку він говорив про закрепи) настільки порушують вібрації фізичного тіла, що астральне тіло просто не може відірватися і його покинути.
Це Рампа писав у 1969 році, у книзі «За межами 1/10».
Він тоді ще не знав, що через якісь кілька десятків років вчені винайдуть апарати, котрі вимірюватимуть електромагнітні характеристики органів тіла людини, порівнюватимуть їх з характеристиками здорових органів, і на підставі різниці з доволі пристойною точністю визначатимуть, чим хворіє людина, і якою є природа захворювання – бактеріальна, паразитарна, внутрішня чи зовнішня інтоксикація, і т.д. Так звана комп’ютерна діагностика з допомогою таких апаратів – зараз доволі поширена, та й самих апаратів розвелося чимало. Отже, маємо підтвердження слів Рампи – хворий організм справді має іншу частоту, тож цілком можна припустити, що ці зміни заважають спілкуванню душі і тіла – створюють «шуми» на «частоті переговорів».
Тепер спробуймо уявити, наскільки сильними можуть бути ці порушення у випадку бактеріального чи паразитарного ураження.
Влітку цього року було опубліковано перші результати роботи міжнародного проекту «Мікробіом людини» (Human Microbiome Project - HMP), їх можна було прочитати в журналах Nature, PLoS ONE, PLoS Computational Biology і PLoS Genetics.
З’ясувалося, що кількість «сторонніх» бактерій в тілі людини може бути… в десятки разів більшою, ніж кількість власних клітин тіла. Тоді вже важко сказати, хто ж саме «видає» вібрації фізичного тіла – власне сама людина, чи бактерії, котрі живуть в ній. І взагалі тоді кого там більше – людини, чи «інфузорії в туфельках»? Раніше були підозри, що бактерій в тілі людини чималенько, але щоб аж настільки – про це дізналися тільки нещодавно.
Ще більш кепські результати з паразитарним ураженням – за доволі оптимістичними прогнозами вчених-паразитологів, банальні глисти спостерігаються у кожного четвертого мешканця планети, якщо не в кожного третього. Така поширеність цієї біди навіть змусила вчених припускати, що свого часу у людей з глистами був симбіоз, дуже подібний на симбіоз із бактеріями.
Про екзогенну інтоксикацію (отруєння зовнішніми речовинами) і говорити годі – побутова хімія, засоби для миття посуду, і навіть їжа є доволі потужним джерелом токсинів, котрі в першу чергу б’ють по… нервовій системі. (Скільки б там не говорили про нешкідливість ГМО, дайте скуштувати ці продукти людині з хворою печінкою, через пару днів перевірте експеримент з натуральним продуктом – і фіксуйте реакцію…)
Не меншою, ніж зовнішня інтоксикація, є інтоксикація, спричинена бурхливою діяльністю мікробів та паразитів.
А те, що ця інтоксикація б’є по нервовій системі, означає, що у людей руйнується психіка. Уважні читачі пам’ятають, що коли ми говорили рік тому про психопатів, то відзначали, що до психопатії може призвести як отруєння тяжкими металами, так і різні інфекції і збої в організмі.
Якщо хто не знає: психопати – це саме ті люди, у котрих блокується емоційна сфера. Вони не можуть відчути чужих емоцій, та й своїх емоцій мають не так вже й багато, і то здебільшого на негативному кінці емоційного спектру. Це саме ті люди, котрим доволі неважко під впливом настрою когось вбити. Просто тому, що для них смерть – поняття далеке і незрозуміле, тоді як власний гнів – поняття близьке і реальне, і, на їхню думку, єдиний спосіб того гніву позбавитися – знищити його об’єкт. Іноді – й разом із суб’єктом.
Тут якраз і маємо перетин фізики, езотерики і медицини. Це ті люди, в котрих порушений контакт з власною душею.
Ще якихось десять-п'ятнадцять років тому психологи сумували, що нема способу підрахувати кількість прихованих психопатів у суспільстві (див., наприклад, книгу Robert D. Hare «Without Conscience: The Disturbing World of the Psychopaths Among Us»). За їхніми підозрами, ця кількість може бути надзвичайно великою.
У випадку США «підсобили» політики і механізми держави: політики дозволили зброю, а добрі закони дали можливість значній кількості таких громадян купити ту зброю, навіть не вдаючись до якоїсь там серйозної економії. І навіть якщо обов’язкову дотошну психіатричну перевірку покупців зброї таки введуть, не варто на неї сподіватися. Доктор Robert D. Hare, котрий розробив один із найдосконаліших методів визначення психопатії, з жалем зазначає, що з допомогою опитувань і словесних перевірок психопатів виявити годі. Можна запідозрити психопатію у випадку доконаного факту – але й то не факт! (Вибачайте за каламбур, але ж так і є.) Он подивіться, як норвежці з Брейвіком мучаться – ніяк не можуть зрозуміти, здоровий він чи хворий, а якщо й хворий – то чим його лікувати?
А зростання кількості масових безглуздих вбивств саме по собі наводить на думку про те, що мавпу з гранатою кінець світу може очікувати набагато раніше, ніж мавпу без гранати.
Втім, приводи для оптимізму, все ж таки, є. Але про них – наступного разу, вже у новому році…

Марина Олійник, Київ