Від редакції:
Абстрагуватися від політики надзвичайно важко, особливо якщо ти живеш в Україні, – навіть якщо ти займаєшся моделюванням одягу. Про політику крізь призму моди розповідає відомий український модельєр Оксана Караванська.

Не жалкуєте, що присвятили своє життя невдячній справі моди? Чи ця справа таки вдячна?
Я щодня дякую Богові за те, що маю можливість займатися тим, що люблю найбільше. Мій чоловік каже, що мені пощастило: те, що для мене стало життям, для багатьох є просто хобі.
Тобто модельєром хотіли бути змалку?
Ну, це прийшло цілком випадково. Тоді ще й слова такого – дизайнер – не було. Я добре малювала, вчилася у всіляких художніх школах. Але розуміння, що є окреме моделювання, в мене не було. Батько взагалі казав: «Модельєр – це дипломована швачка, і не більше». Випадково, коли я займалася рисунком, готуючись до вступу в художню академію, мене завели до майстерні до одного з графіків академії. Все приміщення було завалене студентськими дипломними роботами. І я сказала: «Це те, що я все життя роблю, – ці ляльки, для яких я малюю одяг».
Як вдалося пережити добу панування малинових маринарок?

Малинових маринарок я не шила, хіба відбивалася від тих, хто їх носив. Щоправда, в мене були друзі з того середовища, котрі мене захищали, аби інші «малинові маринарки» не вимагали з мене «податків». Коли я реєструвала фірму «Оксана Караванська», мені сказали, що це було перше іменне підприємство. Навіть не хотіли приймати документів: «Та що то таке має бути?! Придумайте якусь людську назву!» Але я наполягла на своєму. Ніколи не лінувалася. Крім того, що я модельєр, я ще й математик, тож певні схеми «прогресій» у голові вкладалися. Я вигадала додаткові способи заробляння грошей. Наприклад, ми шили шлюбні сукні і випозичали їх. До мого помешкання стояла черга – і мама вже казала: «Ідіть знімайте якийсь офіс, бо це неможливо».
Який був перший заробіток?
Перший свій заробіток я мала вже в академії, коли батьки відмовилися купити мені гірськолижну куртку – мовляв, задорого. Тож я пошила своїм друзям три пари штанів – і заробила на куртку. У ті дрімучі роки, коли гроші на очах перетворювалися на фантики, зранку просто згоряючи, я вблагала тата, котрий збирався придбати автівку, не робити цього, а гроші віддати мені, аби за них у друзів купити валюту. Батько зняв гроші з книжки – і буквально за кілька днів сталася катастрофічна інфляція. Він зрозумів, що авто він би й так не встиг придбати, але гроші лишилися. Батько сказав: «Якщо ти така крута і розумна, то нехай це буде твій стартовий капітал». Згодом усе налагодилося і, скажімо, якщо мама заробляла 150 карбованців, то я 600-700, а то й тисячу. Ми їздили гастролювати з Театром моди у Польщу. Одній тамтешній дамі все це сподобалася і вона запропонувала співпрацю: або я лишаю їм свою колекцію на реалізацію, або отримую відразу половину грошей. Коли я почула про суму, сказала: «Давайте гроші, дяаааакую». Це були страшні гроші, особливо порівняно з п’ятьма-десятьма доларами, які заробляли мої батьки. Це була сума з трьома нулями! Я тоді накупувала своїм моделькам еластичних колготок, які не мали отих панталонів (сміється. – ZIK). Набрала безліч тканин. І в оці буремні роки в мене все було гаразд.
Повернімося до хлопців у малинових маринарках: вони не розуміли кічу свого одягу чи їм це просто подобалося?
Це було правило гри. Вони бавились у крутих бандитів-рекетирів. Якщо зараз костюм «Бріоні» є впізнаваною ознакою свого між своїх, то тоді, відповідно, це була хрустка малинова маринарка.
А звідки це взялося? Адже від початку могли бути «бріоні» чи «версачі»?
У моєму житті не менш кумедні історії були і з «версачі». Наприклад, прийде клієнтка, аби пошити якусь сукню, і з жахом перепитує, «чому це коштує 200 доларів, якщо я на базарі за 50 куплю «версачі». А малинові маринарки були мені настільки огидні, що я ніколи не замислювалася, звідки вони взялися.
Чому в нас, попри наявність телеканалів, журналів, у громадській уяві моду досі диктує базар?
Однією з причин, чому я так і не полишила остаточно Львова, було намагання отримати відповідь на це питання. Навіть мала мрію вплинути своєю роботою на це, повернувшись до колишньої естетики. Навіть за СРСР москвичі приїздили до Львова, шилися тут у старих кравців та й загалом тут одягалися. Я мала кілька версій. Скажімо, галичани настільки довірливі й наївні, що коли їм кажуть: «це круто і класно», то вони свято в це вірять. Тут суміш провінційності й самовпевненості: «я така порядна галичанка, то хто ж мене посміє намахати?!» Можна казати, що половина інтелігенції повиїжджала, але ж половина лишилася! Візити на базар не є дешеві, і ті самі гроші можна витратити на квиток, заїхати кудись у ЄС. І вже не буде соромно за те, що носиш підробку.
У нас публіка стала якась естетично однотипна – і в одязі, і навіть у манікюрі.
Це провінційність. Як би я не обожнювала Львів, але зараз це абсолютно провінційне місто, хоча і європейське. Лише в провінції триває постійне естетичне мавпування і тавтології. Не кожна людина ризикне в чомусь виділилися, хоч одяг нібито купують саме для цього. Усі досі панічно бояться виглядати інакше, якщо для більшості це може бути незрозуміло. У Києві з тим якось простіше.
Це не питання грошей?
Це зумовлено внутрішньою розкутістю.

Є відчуття, що наші «впливові й важливі» вдягаються якось не так?
Не тільки відчуття. Є, зрештою, й очі. Не люблю вказувати прізвищ. Люди на найвищих щаблях володіють величезними фінансами. І хтось завдяки наявності стиліста, завдяки вродженому смаку чи використанню брендів, котрі засадничо не можуть бути поганими, вдягається гідно. Але на тлі цього безліч комічних історій пов’язані саме з тими, хто хоче наслідувати сильних світу цього. Вони мавпують своїх начальників, але ж у дзеркало не дивляться. Скажімо, якщо начальник має 1,90 зросту і вдягає костюм на три ґудзики, це одне, але якщо в когось зріст метр двадцять з капелюхом… Часто люди, котрі лізуть догори, думають, що лише вбравши бренд, вони вирішать свої проблеми. А наша львівські обласна чи міська рада… Хоча чоловіки в ліпшій ситуації, бо зіпсувати костюм собою дуже тяжко. Люди не розуміють, що коли вони йдуть за модною тенденцією, то мають врахувати, що мода дуже швидкоплинна й мінлива. І не варто носити якісь радикально модні речі, скажімо «блищєчі костюми», наступного року по закінченні сезону. Ті, хто їх доношує третій рік, уже виглядають не модними, а просто смішними. Подібне з гостроносим взуттям. Особливо коли це стосується хлопців «метр із капелюхом» – тоді такі мешти виглядають як лижі. Я не хочу образити людей низького зросту, але й дзеркала уникати не слід. Думаю, це пов’язано з продавцями наших «бутіків»: коли три молодиці хором кричать підстаркуватому дядькові: «Ви такий красивий!», йому байдуже, що там у дзеркалі, – він щасливий несе костюм до хати.
Катерина Ющенко, з якою Ви працювали, дослухалася до Вас?
З одного боку, з нею було дуже комфортно працювати, а іноді вона дивувала. Коли робила замовлення, то часто не озвучувала, що їй конкретно потрібно.
Казала, що їй треба стільки таких-то костюмів: це має бути протокольне, це трішки вільніше, цю сукню вбере на бал українців у Канаді, тож можливі етноноти.
А Віктор Андрійович не звертався?
Ні, він дуже педантично й консервативно ставився до своїх костюмів – жодної моди, хіба що бордова краватка темніша чи світліша.
Як бути з поєднанням вишиванки і костюма?
Терпіти не можу, коли класичну вишиванку вдягають під піджак. Єдиний, кому це вдається, – Шкіль. Він десь знаходить такі вишиванки, які пасують. Аби це нормально виглядало, це має бути спроектовано. Ми навіть шили такі вишиванки. А вбрати вишиванку під смугастий костюмчик – це просто щось…
А от жіночі гардероби з петриківськими розписами, на яких свого часу погоріла Ірина Геращенко чи та сама Катерина Ющенко?
Я ніколи в це не бавилася, це не з моєї легкої руки.
Чому б їм не ставати скромнішими європейцями? Скажімо, як Маргарет Тетчер?
Скромною я радше назвала б Ангелу Меркель. Маргарет Тетчер вкрай скрупульозно ставилася до одягу, її костюми були бездоганно пошиті і вона їх часто міняла. І це недешеве замовлення.
Я й не кажу, що це має бути дешевим. Тут ідеться про відсутність бантиків-рюшечок.
Тут у Вас просто говорить чоловік. Я не вважаю, що жінка, яка працює в серйозній структурі, повинна виглядати як чоловік. Вона ж лишається жінкою! У неї ж не пропадає, скажімо, своя міміка і вроджене кокетство, то чого б не скористатися своїми жіночими принадами, вирізняючись на чоловічому тлі?! Рюшечки – це не найстрашніше.
А стразики, «золото», пір’ячко? А півметрові манікюри?
То вже відсутність смаку. Але це проблема Львівщини, у Києві з тим якось легше, там у подібне вже не бавляться. Єдині, хто дозволяють собі бути не comme il faut (фр. «не так, як слід». – ZIK), – помічниці депутатів. Оце вже окрема категорія. Вони вбирають «любе-голубе», можуть навіть заявитися до Верховної Ради без панчіх, порушуючи всі світові канони етикету. Але тут ширша проблема – брак загальної культури нації. Цим дівчаткам, певно, ніхто не казав про панчохи.
Тяжко жити на два міста, чи на три?
Сподіваюся, ніколи не полишу Львів остаточно. Маю велику надію. Хоча останні події в нашій державі змушують іноді сказати: «Вже дістало!»
Дістало?
Що є, то є. Я ж не просто дизайнер, а ще й небайдужа українка. Може, саме тому це мене так чіпляє. Але маю надію, що не виїду. До Києва їжджу просто на роботу.

Яке відчуття охоплює в кишеньковому Львові після тижня праці, комунікування, проживання, заробляння у столиці?
Я тут сплю і відпочиваю. Намагаюсь уникати львівських тусовок, хіба би їх організовували близькі друзі. Хоча деякі імпрези доводиться відвідувати, аби не казали, що я пихата снобка, яка «нами гордує». Певно, я тримаю себе в мікрококоні і намагаюся дечого неприємного просто не помічати. Але, в будь-якому разі, із задоволенням працюю у Львові, а примірки – це моє хобі. Я справді люблю робити з жінки ще гарнішу, ніж вона є.
Що нам робити з новою хвилею «дизайнерок»? Адже коли вони повиходили заміж, раптом з’ясувалося, що «мають непересічний смак». І після того, як чоловік дав гроші, почали робити «модний бізнес». Унаслідок цього з’являються гардероби, після яких і жити не хочеться.
Ні, бізнесу вони не відкрили – вони просто почали робити колекції (сміється. – ZIK). Мені вони не заважають. Водночас це стало причиною, чому я демонстративно вийшла з «Українського тижня моди» й участі в ньому більше не беру.
Саме через це?
Зокрема. Віддати більш як десять років українській моді і розуміти, що твоє ім’я використовують для отримання спонсорських грошей, і показуватися поряд із трьома-чотирма іменами, на які й дають кошти купа людей, що мають слабке уявлення про стиль? Мода – це індустрія, тож і закони ринку мають працювати. Спочатку є колекція, а потім і магазин, де вона має продаватися. Мене вражало, коли спеціалізовані журналісти питали: «От Ви показ зробили, а скільки одягу у Вас уже розкупили?» Уявляєте, вони не мали уявлення, що я колекцію роблю на рік наперед – у березні показую те, що продаватиметься наступної осені. Я створюю екземпляр для клонування, а не «продала шматочок – і кричу від щастя «ура». Повторюся: мода – це не лише мистецтво, а й бізнес. А коли на «Тиждень моди» приходять переважно потусуватися, на людей подивитися і себе показати… Всі ці віпи в житті не вдягнуть на себе нічого від українських дизайнерів, вони приходять просто займати перші ряди. Тож навіщо мені ця акція? Тим паче, участь у ній обходиться у близько десять тисяч доларів. Інша біда, що ця публіка не розуміє, що відбувається на сцені. Я митець, а не лише бізнес-вумен.
А як із «Львів Фешн Віком»?
Ну, по-перше, «Львів Фешн Вік» проходить на базарі «Шувар». По-друге, певно, вистачить і «по-перше». Коли я прийшла на цей конкурс власне на базар (спершу його проводили в торговому центрі «Лебмерг»), то першим відчула запах м’яса, який, на жаль, з жодного базару ніколи не вивітриться. Це мені було неприємно. Можна мати мало грошей або навіть дуже мало, але якщо бавишся у меценатство, то, будь ласка, зроби все це смачно. Нехай буде менший зал, менше порожніх місць, на які садять дітей із коледжів, аби телекартинка була гарна. Люди, що прийшли у своїх стразиках, у своїх «чудових» перламутрово-рожевих ґудзиках і малинових «кохточках», не потребують дизайнерських робіт. Коли я дивлюся на все це, мені стає незатишно, і певно тому не бачу там нічого хорошого, хоча воно, мабуть, є.
Нема естетичної втоми від країни? От дехто, скажімо, має втому етичну.
Років шість чи сім тому я сказала своєму приятелеві – директору Театру імені Заньковецької Андрієві Мацяку: вибач, я більше не ходитиму до вас на вистави. Я відвідуватиму ваші тусовки, приходитиму в гості, але не на вистави. Бо кожного разу ти дивишся на мене й питаєш: «Ну як тобі?» І після відповіді починаєш переконувати: «Ти не розумієш! Ліпше так, ніж ніяк!» Оце, певно, і є відповіддю. Тож я абстрагуюся, намагаючись не відвідувати заходів, які мене втомлюють естетично. Хоча загалом життя прекрасне.
Хто зі світових віпів вбирається найелегантніше?
Претензій ні до кого, крім Ангели Меркель, не маю. Французи й американці з дизайнерами працюють напряму, тож критикувати їх не пасує, бо це те саме, що критикувати Жан-Поля Готьє лише тому, що він мені не до вподоби.
А Віктор Федорович?
Ну добре сидять на ньому костюмчики, що казати.
Але ж виникає враження, що щось не те?!
А не здається, що, може, обличчя заважає? Є моменти, яких з образу не викинеш, тож і говорити лише про костюм немає сенсу. Хоча костюми сидять бездоганно.
Чому українські політики не звертаються в одязі до мінімалізму? От Обама у джинсах і сорочці виглядає природно, а наші – навпаки.
Може, не вміють вони просто… Не вміють, і все… Бо ж такі речі також треба обдумано носити. Водночас, можливо, ми дивимося не на те, що Обама в сорочці і джинсах, а на його усмішку, на вираз обличчя, манери – це все складові. Не можна роз’єднати людину на одяг і манери.
А що сильніше – зовнішній імідж чи внутрішнє? Бо ж одним іншого не прикриєш.
Політики – це професіонали і можуть це зробити. Іноді я починаю стиха ненавидіти телебачення, розуміючи, що 50% із того, що говорять політики, – це фальш і гра. Особливо коли політки доходять до чергового рубежу, скажімо, до виборів. А я ж то їх бачу у побуті…
Стає сумно?
Усі ми – артисти в душі, але хтось хоче грати, а хтось ні.
А за що отримали грамоту від Папи Римського Бенедикта XVI?
О, це була історія… В мене є клієнт у сані єпископа, ми йому часом сорочки шиємо. І от він каже: «Оксано, мені так набридли ці банальні сорочки, придумайте щось цікаве, але щоби лишалося відчуття, що я маю духовний сан». Ми йому зробили сорочок певно із сім. Він поїхав до Рима на зустріч із Папою, і той звернув увагу на те, що в нього класні комірці (сміється. – ZIK). І за це я отримала отаку грамоту. За нестандартний підхід.
Не потягнулися замовники з Ватикану?
Та ні. У них свої чудові майстерні. Там, до речі, працює багато українок. Хоча якби я жила там, то, можливо, це стало б актуальним. Ніколи не кажи «ніколи».
А як було з колекцією, присвяченою УПА, в якій обмаль всілякого мілітарі?
Це був дух, який я хотіла перенести навіть не так на сам одяг, як на показ. Сам показ, як для Львова, був зрежисований доволі сміливо. Це не була прив’язка до картинки мілітарі. От я робила колекцію за мотивами творчості художниці Марії Примаченко. Тож не брала репродукції з її картин і не наклеювала їх на спину. Вона мене надихнула. Так само і з трагічною історією УПА. Хоча, знаєте, я не робила показів уже зо два роки, бо бенкет під час чуми права на існування не має.
Тобто не подобається те, що зараз відбувається?
А кому воно може подобатися... Воно важке й неприємне.

Автор: Антон Борковський
Джерело: газета ZIK

 Тимчасове татуювання: що це таке?

Погодься, не так легко наважитися зробити татуювання, навіть якщо ця ідея тобі дійсно до душі. Виникає багато питань, які стримують настільки сміливий порив. Але є вихід - тимчасове татуювання.

Тимчасові татуювання умовно можна поділити на два види - татуювання хною й біотатуювання.
Хну вже кілька століть використовують для нанесення малюнків на тіло і для фарбування волосся. Татуювання хною тримається один місяць, незважаючи на те, що деякі майстри гарантуватимуть тобі кілька місяців.
Татуювання хною  - це швидше особливий різновид боді-арту, а не тату в класичному розумінні. Процедура виглядає так: майстер приготує спеціальну суміш, яка містить хну, потім за допомогою різних інструментів нанесе її на ділянку, обрану під малюнок. Майстер накладе суміш кілька сантиметрів завтовшки й потримає його протягом півгодини. Потім усю суміш обережно знімуть. Але в жодному разі не варто змивати його водою. Також потрібно зазначити, що малюнок з’явиться не відразу, а тільки через кілька днів.
Біотату - це візерунки блискітками або фарбами, які тримаються на шкірі за допомогою спеціального нешкідливого клею. Такі татуювання швидко обсипають або стираються.
Ще існує такий варіант тимчасового татуювання, як перебивні малюнки. За допомогою звичайного переведення можна одержати татуювання, яке буде морщитися на шкірі. Щоб цього уникнути, слід обрати перебивне татуювання на спиртовій основі, а згори покрити спеціальною закріплюючою фарбою. Але таке татуювання триматиметься від сили кілька тижнів і буде нерівномірно стиратися.
ВАЖЛИВО! Якщо раптом хтось колись запропонує тобі зробити татуювання звичайним способом із гарантією того, що воно само собою зникне через 3-5 років, то не вір у жодному разі! Щоб привабити тебе як клієнта, тобі зроблять звичайне тату, яке залишиться на все життя. Щоб його вивести, доведеться витратити багато грошей, але все одно лишаться шрами на шкірі.
Ще одна схема несумлінних умільців - запропонувати тобі зробити татуювання з використанням інструментів і фарб для перманентного макіяжу. У результаті через рік це тату перетвориться на суцільну розмазану пляму, яка теж залишиться на все життя.

Джерело: Точка.net