Ви хотіли б заснути, а прокинутись не так, як завжди, а в якійсь іншій епосі, з іншими людьми, устроєм і правилами життя? Знаю чимало людей, яким постійно здається, що вони народились не тоді, і вони просто марять уві сні чи наяву повернутися через простір і час туди, де їх не було, а, значить – було краще.
Майже таку подорож у часі здійснила нещодавно і я. Сіла в маршрутку в Києві, надворі був 2012 рік, вулиці столиці відображали активну боротьбу за серця народу перед прийдешніми парламентськими виборами. А за якихось 40 хвилин вийшла з транспорту десь у Середньовіччі. Прес-пакет у руках сповіщав: я потрапила у тринадцяте сторіччя, місце пригоди – Київська Русь, локація – Дитинець Стародавнього Києва, та його частина, яку встигли реконструювати умільці і ентузіасти Центру культури та історії Древньої Русі «Парк Київська Русь».
Організатори запевняють, що їхній проект – це єдине і неповторне в історії людства відтворення та будівництво одного з найвідоміших і, в той же час, найзагадковішого середньовічного міста Європи – Древнього Києва V – XIII сторіч, столиці найбільшої середньовічної імперії Київська Русь у розмірах його історичного центру, відомого як Дитинець (Кремль) Києва або Град Володимира. У Парку відтворюється архітектурний образ Дитинця в повному обсязі, в масштабі 1:1 і з урахуванням усіх знань сучасної науки, а також – атмосфера Київської Русі.
Трохи тішить, що у той час, коли історичний центр Києва активно забудовується скляними і бетонними коробками, які серед старих будівель виглядають дещо потворно, хоч десь реконструюють романтичну старовину, яка є нашою історією. Величезна площа обнесена валами, на валах і далі відбудовують дерев’яні хатки і хороми, біля валу – чималий рівчак, туди-сюди снують у обладунках стражі, десь там ще зводять з дерева огорожу. По Древньому Києву ходять хлопці і дівчата не в джинсах-кросівках-міні-спідницях-шпильках, а в середньовічному вбранні. Подекуди гасають браві вершники, чимчикують у льняних сорочках майстри, місто живе. Це і гарно, і цікаво, хоча й не щодня тут такий «рух».
| |
| |
| |
| |
Вперед – у минуле, або Як під Києвом ожило тринадцяте сторіччя
Міжнародний етнофестиваль «Київська Русь XIII сторіччя» проходив з 18 до 20 травня у «Парку Київська Русь». На нього з’їхалися шанувальники старовини, глядачі та реконструктори не лише з України, але й з Росії, Білорусі, країн Європи. Були і піші вояки, і вершники, і прості «мирні мешканці», і різномасті народні умільці. Навіть сам князь Київський снував між простого люду, якого зібралось чимало, але все одно не стільки, скільки приходить на якийсь черговий концерт у столиці.
Приводом для свята стали одразу кілька кругленьких дат: 1530-річчя Києва, 1150-річчя зародження держави Київська Русь, 1130-річчя проголошення Києва її столицею. Про це з гордістю нагадав президент «Парку Київська Русь» Володимир Янченко на урочистій церемонії відкриття фестивалю. Організатори на славу постарались передати справжню енергетику середньовічного свята, познайомити з військовою культурою та побутом Середньовіччя, а деяких щасливчиків сам князь Володимир посвятив у князі Київські.
Масові міжусобні битви, поєдинки між русичами та ордою, нічна битва на Синіх Водах, якій теж уже 650 років, тренування дружини київського князя, лицарський турнір: вояки-реконструктори старались, як могли, щоб вразити глядачів. Десь їхні сутички були подібні на прописаний сценарій, десь – на гру в піддавки, а десь серце стрибало у п’ятки – так жваво і реалістично бились, що мимоволі починаєш хвилюватись, щоб дійсно щось не повідрубували один одному. Це здалеку здається нехитрою справою – шолом одягти і мечем махати, а насправді все це екіпірування доволі-таки важке, а ще й під палючим сонцем! Хто хотів – міг пересвідчитись у важкій (у прямому сенсі) долі вояків: приміряти обладунки витязя та навіть придбати меч у майстрів.
Так-так, народні умільці на святі показували не лишень усілякі цяцянки, але й середньовічну зброю – від яничарської до європейської. А ще там можна було напроситись на майстер-клас до ковалів і самому спробувати викувати щось схоже, бодай, на ніж. Але, якщо чесно, чи то миролюбство, чи то лінь потягли мене до гончара. Збоку виглядало, що ліпити з глини доволі легко, у майстра ж глечики і мисочки буквально з-під рук вискакували. А насправді виявилось, що треба дуже старатись, щоб виготовити правильної форми хоча б щось, ще й круг постійно крутити необхідно. Зате у стрільбі з лука я виявилась не такою вже й невдахою. Хлопці-молодці показали, як потрібно натягувати тятиву, приціл, шприньк – і от стріла вже стирчить з мішені.
Також особливої уваги, як на мене, заслуговують кінні трюки. Не лише хлопці, але й дівчата з кінно-трюкового театру «Анкор» показали, як вправно можна їздити верхи: це вам не на велосипеді педалі крутити, тут жива сила під ними. «Стантрайдери середньовіччя» їздили, стоячи на одному і двох конях одразу, здійснювали різні перевороти, перелазили на ходу попід конями, збирали із землі шапки та ловили на мечі і списи кільця. Але коли за допомогою середньовічного дива – запальнички і бензину – підпалили бар’єри, не всі тварини одразу відважились на такий конкур. Більш мужні (чи натреновані) без проблем долали перешкоди, а деякі – лише у парі зі сміливцями. Але навіть так воно виглядало захоплююче і цікаво.
Надзвичайно потішило і музичне оформлення свята. Не було жодної «попси» – лишень мотиви, від яких так і віяло духом старовини, але саме вони якнайкраще вписувались у загальну атмосферу фестивалю. Західні гості «Теревінги» (саме так було написано на їхній табличці) забавляли гостей Київської Русі ще вдень, поки ті гуляли ярмарком. А вночі білоруський гурт «Osimira» разом з корінними русичами влаштували середньовічну «дискотеку» для всіх, хто залишився.
На території Парку міжнародний фестиваль «Київська Русь» проводиться вже вп’яте, з 2008 року. І кажуть, що саме цьогоріч він перевершив попередні за своєю масовістю, яскравістю та насиченістю. А несподіваною родзинкою цього фестивалю стало ще й особисте свято двох людей: один з лицарів після виграної ним битви на головній сцені попрохав руки і серця своєї дами. Дівчина не злякалася і, розчулена, погодилася вийти за нього заміж на радість щасливому лицарю і всім присутнім.
| |
| |
| |
| |
| |
| |
Якісне становлення історичного туризму на теренах УкраїниВидається диким те, що в Україні, країні з такою насиченою подіями історією, так мало шанують пам’ять про минулі часи. Звісно, є музеї історії, але напливу відвідувачів у них, як правило, не видно. У повсякденному житті люди так переймаються минулим, а про своїх предків якось і не згадують. А дарма, адже народ, який не шанує свого минулого, не має майбутнього. Навіть зараз чимало гострих культурно-соціальних питань, які так полюбляють розтормошувати політики перед виборами, могли б запросто не порушуватися, якби українці знали і поважали свою історію. Якщо з цим не може впоратися програма освітніх закладів, то, може, хоча б розвиток історичного туризму допоможе гостям і мешканцям України познайомитися зі славними і гіркими сторінками історії країни і народу.
Власне, «Парк Київська Русь» цілком може перевернути уявлення про історичний туризм в Україні. Грандіозний проект відбудови бодай лише Дитинця Древнього Києва п’ятого – тринадцятого сторіч у реальному масштабі на території 10 гектарів розв’язує руки, якщо є натхнення і бажання щось зробити на славу. Поколінню, яке підростає на комп’ютерних іграх, не надто цікавими є звичайні виставки предметів старовини з розповідями екскурсоводів. Можливість потримати, приміряти, взяти активну участь у процесі дає набагато більше зацікавлення і засвоєння фактів, аніж просто їхня експозиція. Дітлахи, яких було чимало на згаданому вище фестивалі, невимушено і щиро зізнавались, що їм більше за все запам’яталися лицарські бої. Та й сама дітвора бігала туди-сюди з дерев’яними мечами і щитами, змагалася між собою та з реконструкторами.
У «Парку Київська Русь» вже багато чого відтворено, але ще більше – у процесі та планах. Тим не менше, там вже можна на деякий час легко відкинути звичні турботи. Там можна стати не діловим мешканцем мегаполісу, який постійно кудись поспішає, штовхаючись поміж людей і машин, а мешканцем древнього Києва, який живе розміреним, але не менш яскравим життям. А під час культурно-історичних фестивалів відчуття належності до давнього роду і поринання у старовинний спосіб життя багатократно підсилюються. Різна тематика заходів ще заповнює різні прогалини у знанні історії власного народу, а то й викликає бажання самотужки більше дізнатись про ті чи інші часи.
Якщо в Європі ледь не кожне село влаштовує якісь історичні реконструкції, то в Україні ентузіасти-організатори подібного часто б’ються об скелі нерозуміння то з боку місцевої влади, то з боку спонсорів. І перші, і другі бігом хочуть наживитися, похвалитися, розкрутитися, а це не завжди виходить, якщо не докладати зусиль до спільного починання. Всі хочуть все й одразу, але випускають з поля зору те, що учасники і туристи з бухти-барахти не з’являться, а якщо їх намагатимуться обдерти, як липку, то наступного разу не приїдуть.
Якщо запастись терпінням, ідеями і засобами до їх реалізації, то в Україні можна показувати багато чого. Це не лише Київська Русь, Козаччина та світові війни – можна влаштовувати не менш цікаві «мирні» покази у містах, які так і кишать пам’ятками архітектури. Наприклад, коли блукаєш Львовом, часто здається, що от-от з-за рогу вискочить бричка, з неї вийдуть пан у циліндрі та пані в розкішній сукні і попід ручку поплетуться до театру. Або у якомусь кримському замку можна влаштувати справжнісінький бал. Таких популярних і цікавих планів можна назбирати багато – лишень би було бажання усвідомити це і взятись за роботу.
Фото автора