На вулицях, за вітринами і навіть у повітрі - передчуття Нового Року і Різдвяних свят. Ялинки, вогні гірлянд, блискучі іграшки. Передчуття свята. І разом з тим - зовсім і не зовсім несвятковий настрій, несвяткові новини. І навряд чи новорічні дива зможуть цей стан виправити...

11 грудня Пентагон повідомив про те, що в Іраку загинув 24-річний сержант Євген Риндич з Брукліна (Нью-Йорк), українець за походженням.

Риндич загинув від дорожньої міни в районі міста Рамаді в той самий день, коли його наречена Кім одержала від нього поштою обручку.

"Минулого місяця він по телефону зробив офіційну пропозицію своїй нареченій. Він купив обручальну каблучку через інтернет", - розповідав американським журналістам брат загиблого Іван Риндич.

Родина Риндичів виїхала з України на постійне місце проживання в Нью-Йорк у 1998 році. За словами Івана, його брат Євген був обдарованим підлітком, читав багато книг, йому дуже легко давалося навчання в старших класах американської школи.

Служба Євгена в Іраку закінчилася в 2005 році, однак потім він знову добровільно відправився у свою частину, тому що не хотів залишати товаришів по службі.

За словами Івана Риндича, він, як і брат, хотів присвятити своє життя армії. Однак після загибелі Євгена передумав...

Зрештою, уряд США вже ніби переглянув свою стратегію щодо Іраку. Стратегію байдужості до людського життя. Зрозуміло, байдужості в ім'я високих ідеалів. Принаймні, робить вигляд, що переглянув....

В той же день україномовним Інтернетом пройшла ще одна новина, яка має дуже і дуже тісний стосунок до попередньої.

Верховний суд Іспанії ухвалив рішення про нове розслідування вбивства іспанського телеоператора Хосе Коусо в Багдаді. Цей той самий оператор, який загинув разом з українцем Тарасом Процюком 8 квітня 2003 року.

Двоє молодих чоловіків, які просто виконували свою роботу, стали жертвами американських військових. Це були люди, яким просто було небайдуже. Понад половину того, що показувало телебачення світу, включаючи українське, було знято саме Процюком. Якщо справа стосувалася загибелі чи страждань людей, тобто від війн і революцій до землетрусів і повеней - це все були його кадри. Придністров'я, Абхазія, Грузія, Чечня, Таджикистан, Афганістан, Пакистан, Індія, Ізраїль, Палестина, Македонія, Боснія, Сербія, Косово, Ірак...

Того дня американський танк ударив по готелю "Палестина", в якому жили іноземні журналісти. Військовики тоді стверджували, що, мовляв, американський танк "обґрунтовано вистрілив по підозрюваній винищувальній групі ворога". Зрозуміло, що стріляли тільки обґрунтовано. Як же інакше...

Як і в Іспанії, так і в Україні до влади пішли скарги, прохання, заклики до справедливості...

Минулого року позов родичів Коусо був відхилений іспанським судом нижчої інстанції. Але Верховний суд ухвалив апеляцію, завдяки чому стає можливим зажадати екстрадицію звинувачених солдатів.

Сім'я загиблого іспанця розуміє, що сержанта Томаса Гібсона, капітана Філіпа Уолфорда і лейтенант-полковника Філіпа де Кампа буде нелегко привезти до Іспанії. Однак вони не відступають, і в цьому їм допомагає їхня держава та іспанський суд.

Батьки телеоператора Reuters Тараса Процюка теж хотіли, аби політики перестали називати вбивство їхнього сина "нещасним випадком". Вони просили уваги до загибелі Тараса особисто у президента Ющенка.

Але коли спробували підготувати судовий позов, адвокати заявили, що він практично не має жодної перспективи в Україні, оскільки це дуже складна процедура - позиватися до іноземців. Мовляв, куди нам, бідним...

У 2003 році Вашингтон ухвалив рішення не надавати компенсацію сім'ї Тараса Процюка.

Посол США в Україні Карлос Паскуаль тоді заявив, що причиною загибелі журналіста став нещасний випадок. Перед сім'єю загиблого ніхто навіть не вибачився. В Тараса залишилися дружина Лідія і восьмирічний син Денис.

Інститут масової інформації робив звернення до МЗС з вимогою опротестувати це рішення і підняти питання про відшкодування. Під час першого візиту до США президента Ющенка сам президент про це нічого не сказав, але міністр закордонних справ Борис Тарасюк заявив, що відповідна переписка про справу Тараса Процюка почалася. Знаючи винятково дипломатичну скромність пана Тарасюка, результати - точніше, їх відсутність - можна було передбачити. От тільки цікаво, чому пан Тарасюк в тих випадках, коли йдеться про те, що треба судитися за своє міністерське крісло, раптом про скромність і переляк перед судами забуває. А коли йдеться про захист інтересів своїх громадян - о, тоді скромність і дипломатичність Бориса Івановича просто не має меж. Якби його не захотіли турнути з крісла - так би й не знала країна, що Борис Іванович здатен так недипломатично за щось воювати в суді. Втім, досить про Бориса Івановича...

З часу „початку дипломатичної переписки" минуло півтора роки. Результатів жодних.

Втім, браття - журналісти - хоча б з того ж таки Інституту масової інформації - теж не дуже долучилися до вирішення справи.

У 2003 році зопалу українські журналісти оголосили восьме квітня Днем трауру для міжнародної журналістики. Вже через рік про цей День трауру згадали тільки кілька видань. А цього року цю дату відзначали акцією під Посольством США в Києві. Учасники акції вимагали від американського уряду визнати факт вбивства Процюка і таки виплатити компенсацію його сім'ї. А брали участь в цій акції.... приблизно два десятки осіб. Два десятки!!! І це були люди, які знали Процюка особисто.

Вони стояли під американським посольством і тримали плакати „Буш - убивця". Це замість того, щоб стояти під офісом МЗС і резиденцією нашого Президента із плакатами „Панове, де Ваша національна гідність?"...

І де тоді був Інститут масової інформації? Де тоді були решта журналістів - особливо ті, які навіть рядочка у своїх виданнях про цю акцію не написали? Виходить, який міністр, такі й журналісти?

Втім, ІМІ принаймні намагалося якось змусити справу зрушити з місця.

Тепер вони розповідають, що прес-секретарка президента переконувала представників ІМІ, що у Ющенка, є значно важливіші справи. Воно зрозуміло - бджоли, мед, трипільські черепки. Якби це не було так сумно - було би смішно. А так - просто шкода тих недолугих чиновників, які ніяк не можуть зрозуміти цінність кожної маленької людини з того народу, інтереси якого вони мали би захищати.

Ще було би не так образливо, якби не було з ким порівнювати. А так - от вони, іспанці, майже поряд...

І от ще цікаво - наші журналісти озвалися тільки тепер. Тепер, коли остаточно дозакопують під завалами пилу справу Гонгадзе, тепер, коли депутат Калашников спочатку відверто б'є журналістів СТБ, а потім так само відверто від того побиття „відмивається". Тепер, коли в масштабах країни стає зрозуміло, що, кажучи словами представника ІМІ, „злочинці в цій країні можуть почуватися абсолютно безкарними - їх ніхто не карає". А тоді, коли вбивали Процюка в Іраку, це все, виходить, здавалося таким примарним і далеким, що можна було ту справу просто так лишити? І тепер, коли українські солдати гинуть в Іраку - це теж видається чимось далеким, майже несуттєвим. До тих пір, поки така ж сама несправедливість не підійде ближче і не постукає в двері. І не пояснить, що вона тут через те, що хтось колись проігнорував ті самі інтереси маленької людини. А маленька людина взяла і з цим погодилася....

Здається, взагалі та справа доволі проста - притягнути до суду солдат, які стріляли по журналістах, відсудити в уряду США компенсацію - та й по всьому. А насправді самим лише судом і грошима справі не зарадиш. В Іраку по журналістах стріляли і після того, стріляли по машинах, на яких великими буквами було написано „ПРЕСА", стріляли відверто впритул. Брат одного із загиблих журналістів, палестинця, розповідав, що загиблий перед смертю зазняв трупи американських солдат, складені стосиками і загорнуті в поліетилен. Ту версію ніхто не заперечив, проте ніхто і не підтвердив. А на війні можна було побачити все, що завгодно. Війна - то є війна, і ні про яку демократію поряд з війною говорити не можна. І - не можна мовчати і не можна забувати про те, що є люди, які своїм життям заплатили за нашу байдужість.

В День трауру міжнародних журналістів журналісти про нього забувають.

В День пам'яті жертв Голодомору Віктор Янукович стріляє кабанів, а спільнота тільки напівжартома журить його в анекдотах. Мовляв, і притягнули б його до відповідальності - та за що?

Інша картинка з тієї ж серії - друг Януковича - український генерал - намагається зігнати з насиджених місць ціле село, аби його приятелі-політики мали можливість спокійно віддаватися полюванню. Так-так, і той самий пан Янукович теж. Те ж саме місце, де тих всій Україні відомих кабанів стріляли. Ліс пан генерал вже купив, озеро купив, а село - не встиг. Уявіть собі - ціле село. Хто там каже, що в Україні земля ще не продається? І що їм люди?

А люди зганяють свої почуття на охороні - сільські баби побили охорону спільників метикового генерала (які одночасно є ще й „правонаступниками сільського колгоспу") до напівсмерті відрами з коров'ячими відходами. Самих спільників не знайшли - дістали тільки охорону. Яка теж, якщо брати за великим рахунком - Богу душу винна. Хлопці поназ'їжджалися з різних областей заробити якусь копійку. Заробили...

Тепер хлопці - молоді, до тридцяти років - в лікарні, в реанімації. А за село пан генерал з нащадками колгоспу далі торгуються... А в бабів вже ентузіазм притих. А може просто наповнювач для відер скінчився.

Дивовижна країна... Дивовижна в своїй байдужості. Заздрю іспанцям.