Новинки кіно, котрі потрапили на світові екрани останнім часом, припадуть до серця пошановувачам фантастики, коміксів і навіть філософії. Отже, до вашої уваги: фантастичний блокбастер “Супер 8” Дж. Дж. Абрамса, філософська драма “Дерево життя” Терренса Маліка та фантастичний трилер “Зелений ліхтар” Мартіна Кемпбелла.

Чужопланетяни в дії

Для режисера Джей Джея Абрамса та продюсера Стівена Спілберґа їхня нова стрічка “Супер 8” – майже автобіографічна. Свою назву картина отримала від портативної кінокамери, на яку Абрамс та Спілберґ знімали у дитинстві свої перші кіноексперименти. Взагалі, ця камера має довгу історію та культовий статус серед кінематографістів – чимало відомих режисерів розпочинали саме з неї.
У стрічці “Супер 8” йдеться про кількох підлітків, які знімають аматорський фільм про зомбі. У них справжня знімальна група: натхненник усієї справи Чарльз пише сценарій і займається режисурою, Престон ставить світло, Мартін грає головного героя, Кері турбується про піротехніку та спецефекти, а Джо накладає грим і виконує другорядні ролі. Діти мріють показати свій фільм на фестивалі горору, і щоби отримати більшу увагу майбутніх глядачів, запрошують зніматися шкільну красуню Еліс.
Батьки юних кінематографістів не у захваті від такого їхнього хобі, тому хлопці фільмують потай. Однієї ночі діти стають свідками жахливої катастрофи на залізниці, проте вирішують не зізнаватися у тому, що бачили. Наступного дня на місце аварії приїздять військові, а у місті трапляються дивні події – починаються перебої зі струмом, усі собаки полишають своїх господарів, безслідно зникають деякі жителі. І лише діти знають, що все це справа таємничого монстра, який вибрався із понівеченого вагона після аварії.

Ця стрічка – така собі ностальгійна фантазія на тему власного дитинства. Абрамс, який був не лише режисером, але й сценаристом картини, намагався відтворити на екрані особливе відчуття роботи із камерою “Супер 8”. Плівку треба було відносити до ательє і чекати на проявлення кілька днів, а для перегляду фільму використовувався спеціальний проектор. Взагалі, Абрамс дуже уважний до таких дрібних, але суттєвих деталей, які дають можливість реконструювати життя маленького американського містечка 1979 року.
Стрічка немов би розпадається на дві частини. Перша, реалістична, розповідає про побут і будні американських підлітків тридцять років тому. Друга нагадує плід уяви дітей, які фанатіють від треш-горорів та фільмів жаху категорії Б. І ці частини не доповнюють, а навпаки, послаблюють одна одну.
Абрамс майстерно створює атмосферу життя у містечку, де усі всіх знають, а сусіди допомагають один одному в біді. Головні ж герої, виявляється, мало чим відрізняються від сучасних підлітків. Вони так само захоплені власним світом, ліниво огризаються на зауваження батьків, ненавидять хатню роботу і по-дружньому насміхаються одне з одного. І лише прибуття чужопланетянина може перетворити цілком пересічних дітей на героїв.
Режисер швидко нагнітає напругу. Вже на початку фільму він буквально одним кадром показує трагедію, яка стане вирішальною для вчинків головного героя Джо. Згодом, у сцені, де хлопчик вішає оголошення про зникнення собаки, режисер також одним від’їздом камери переконує нас у тому, що в місті трапилося велике лихо.
Проте перейшовши від реалізму до фантастики, “Супер 8” раптово перестає розвиватися і перетворюється на доволі банальний переспів спілберґівського “Чужопланетянинина”.
Щоправда, прибулець у фільмі значно більший та агресивніший за сумирного Іті. Також одразу стає зрозуміло, що перед нами фільм, знятий для дітей: довкола вибухи та руйнування, а герої відбуваються лише подряпинами. Тим паче, майже ніхто не гине. Цікаво, що чи не єдина жертва у фільмі – чорношкірий вчитель – був убитий військовим-афроамериканцем.
Зрештою, жвавий і такий реалістичний світ дитинства, показаний у фільмі, насамкінець чомусь вироджується у сльозливу сцену, тиражовану в багатьох блокбастерах – щасливі батьки та діти обіймаються та зі сльозами на очах спостерігають за видовищним руйнуванням половини міста.

(Мікро)космічна одіссея Терренса Маліка

Стрічка Терренса Маліка “Дерево життя” стала справжньою сенсацією на цьогорічному Канському фестивалі. Думки глядачів були діаметрально протилежними – хтось вважав цю картину правдивим шедевром, а дехто просто не зрозумів її. Втім, більшість кінокритиків були в захопленні від фільму. Думку професіоналів підтвердило і журі фестивалю, яке присудило стрічці “Золоту пальму”.
Нову картину Маліка критики неодноразово порівнювали із “Космічною одіссеєю 2001” Стенлі Кубріка, адже обидві стрічки по своєму розповідають про єднання людини з універсумом. Цікаво, що спецефекти у цих фільмах робила одна людина – Дуґлас Трамблл, який також працював над “Блейдраннером”, “Близькими контактами третього ступеню” та “Стар Треком”.

Терренс Малік, як і колись Стенлі Кубрік, не бажає спілкуватися із пресою, ревно охороняє свій приватний простір, зневажає Голівуд та безкінечно покращує свої картини. Через перфекціонізм його фільми перебувають у виробництві десятиліттями, хоча вже після дебютної стрічки “Погані землі” (1973) режисер отримав славу прижиттєвого класика.
Проте говорити про якісь запозичення в Кубріка не доводиться. “Дерево життя” має зовсім інше коріння, аніж “Космічна одіссея”. Кубрік розповідає про міжпланетну подорож, яка відкриває людині шлях до єднання із всесвітом, а Малік веде мову про середньостатистичну американську родину, для якої буденні проблеми та радощі стають містком для спілкування із Абсолютом, чи то пак, Богом.

Сюжету, як такого, у фільмі немає. Йдеться про родину, яка живе наприкінці 1950-х в одному із техаських передмість. Пані О’Браєн (Джесссіка Частейн) виховує трьох синів, а пан О’Браєн (Бред Пітт) – працює на заводі інженером. Жінка навчалася у церковній школі, тож вірить, що усі люди гідні співчуття та любові, а любов до Бога порятує від страждань у житті. Її чоловік, навпаки, вважає що на “добреньких” інші люди їздитимуть, тому намагається привчити своїх дітей до жорсткої дисципліни.
Хлопчики розриваються між татом і мамою, не знаючи, до чиєї життєвої позиції пристати. Найстарший син Джек якраз увійшов у підлітковий вік, тож родинні суперечності вражають його найбільше. Ми зустрічаємося із ним також і в дорослому віці – хлопець виростає у самотнього та незадоволеного життям чоловіка, якому не дають спокою спогади із дитинства. Крім того, один із його молодших братів загинув у юності, і ця трагедія не відпускає Джека (Шон Пенн) та його батьків.
Знімаючи фільм, Терренс Малік надихався власним дитинством, проведеним у Техасі. Його багаторічний виробничий дизайнер Джек Фіск багато працював над тим, аби повністю відтворити Америку 1950-х. Не знаю, наскільки це достовірно, але переглядаючи картину, буквально переживаєш подорож у часі. П’ятдесяті постають епохою невинності, побаченої дитячими очима – ніякі політичні, соціальні та суспільні проблеми не торкаються життя родини О’Браєнів
Зрештою, у фільмах Маліка нема місця політиці. У юності режисер захоплювався філософією Гайдеґґера, тож усі його фільми (а разом із “Деревом життя” їх п’ять) обертаються довкола феномену, названого німецьким філософом Dasein, себто “буття-тут”, “буття-у-світі”. У “Дереві життя” режисер вперше виводить того, хто відповідальний за саме буття – Бога.
Втім, це не Бог певної релігійної конфесії, а небесний Абсолют, який своєю милістю та волею об’єднує в одне ціле небесні тіла і земні стихії, найпростіші мікроорганізми та людей. Герої картини постійно звертаються до нього, шукаючи опору у часи негараздів.

Камера оператора Еммануеля Любецького із однаковим завзяттям фіксує космічні пейзажі та земний мікрокосмос найдрібніших водоростей та бактерій. Людське життя стоїть на одній шальці терезів із життям динозаврів, але тільки людина може осилити своє єднання із вищою силою. Афект підсилює ще й класична музика, яка лунає у найбільш величних сценах. Скажімо, у епізоді зародження Землі звучить вражаюча “Лакрімоза” Збіґнева Прейснера, а сцени родинної ідилії О’Браєнів супроводжуються ніжною “Влтавою” Бедржиха Сметани.
“Дерево життя” триває понад дві години, проте у фіналі досягаєш справжнього катарсису. Малік зняв правдивий і щирий фільм про людське життя, зрештою, це справжній шедевр, який відкриває нам нові можливості кінематографу.

“Зелений ліхтар”

Екранізація однойменної серії коміксів, виданої компанією DC Comics. Режисером стрічки став Мартін Кемпбелл, який уславився двома стрічками про Зорро та двома фільмами Бондіани (“Золоте око” з Пірсом Броснаном та “Казино Рояль” із Деніелом Крейґом).
У фільмі йдеться про загін Зелених Ліхтарів, які почали охороняти спокій у Всесвіті ще до появи Землі. Кожен із бійців загону має магічний перстень, який дає надзвичайну силу. Проте Всесвіту починає загрожувати лиходій Параллакс.
У ці скрутні часи доля Зелених Ліхтарів опиняється в руках новобранця Гела Джордана, якого воїни не хочуть приймати до своїх лав через його людське походження. Вважається, що людина є занадто слабкою, щоб керувати магічним перснем. Гелу ще потрібно довести побратимам свою силу, проте саме йому дано стати наймогутнішим Зеленим Ліхтарем і подолати Параллакса.