Останні події в Україні вдихнули друге дихання в патріотичні пориви українців, а ще точніше: в спроби зрозуміти, як же так вийшло, що ми опинилися в такій е… непривабливій ситуації. І хто виховував мільйони тих громадян, які, хто з байдужістю, а хто й з гонором пустили життя країни на самоплив. І тут навіть у вкрай безсовісних літераторів мала би закрастися думка: а може, ці люди щось не те читали? Один з літераторів, письменник Микола Суховецький, таки набрався терпіння і спробував описати складні стосунки української сучасної літератури з патріотизмом. Втім, тему активно обговорюють й інші його колеги.

Микола Суховецький: Не-мода на патріотизм?
У найновішому творі Романа Іваничука “Домороси” (“Кур’єр Кривбасу”, ¹¹ 242, 243) можна вичитати такий діалог між головними персонажами, критиком Лідою та літератором Ігорем:
“А скажи, Ігоре, тебе не тривожить те, що наші нинішні письменники почали соромитися патріотизму, що література, яка в неволі вигартувалася на могутню зброю, так ганебно занепала на свободі? Хіба не бачиш: розшнурувавшись з пут соцреалізму, молоді автори почали поводитися, немов голі дикуни в храмах. Їхні твори забагнючились парканними афоризмами й туалетною поезією: то чи можна з такою зброєю йти на битву? Що трапилося в нашому храмі? Невже знову вдерлася в нього гоголівська чортівня?” – “Не розпачай, моя дорога… Тобі напевно доводилось бачити, як у грізні повені спливає ріками сміття і як очищується вода після негоди. А забруднене мистецтво само себе згидить й очиститься. Будь оптимісткою, Лідусю…”
Деякі новітні теоретики реагують на такі сентенції з фуком. Мовляв, література ніяка не зброя, а чиста насолода. А ви, дядечки, ідіть собі зі своєю “зброєю” подалі… У цих суперечках, яких наслухалися ми останнім часом чимало, вихолощується суть питання. Деколи нинішні естети не розуміють, про що мова. Ламаються списи навколо модерних літературних форм, призначення літератури. А йдеться ж про ДУХ сучасного мистецтва слова.
Перший національний телеканал нещодавно подавав виступ Ліни Костенко на її ювілейному вечорі. Пояснюючи довге творче мовчання, певну “неконтактність” із читачами, поетеса назвала причину: безпардонно-недбале ставлення сучасної молоді до здобутків української літератури попередніх десятиліть, грубість та неморальність їхніх учинків та слів, зокрема, й непатріотизм (слова інші, але суть така). Це сказала видатна письменниця, якій будь-яка особа з адекватним мисленням не зможе закинути якоїсь невиразності у творах чи стосунках із владами.
Напевне, не слід відгороджуватися від цієї проблематики, якщо вже її порушують мистці рівня Л. Костенко та Р. Іваничука. Намагаючись розібратися, треба, на мій погляд, найперше розрізняти чинники об’єктивні та штучно генеровані.
Можна собі уявити, що говорять на цю тему молоді спеціалісти, підприємці, військові, сім’ї без житла, просто хлопці та дівчата з найдемократичніших верств. Тут марно закликати до розрізняння понять країни та держави, до розуміння оплаченої життями мільйонів українців нашої незалежності. Так було і є: люди шкірою відчувають, яка у них влада і які можливості…
Пригадую, мій колишній учитель співів Антон Пантелеймонович Гак вважав себе самодіяльним композитором і складав такі твори: “Там де Буг гомонить поміж травами, котить хвилі між нив та дібров, рідну партію піснею славимо, шлемо їй невгасиму любов”.
Ситуація тоді визначалася в народі так: “Вступай у партію – тільки й проживеш”. Якби нині високі наші політики подбали про добробут народу, то, можливо, й непотрібно було додатково порушувати тему патріотизму. Не так воно, на жаль, в Україні. Виснажений безробіттям громадянин здебільшого не задумується над відмінністю між державою і країною… Але ж письменники мають про це знати? Особливо – критики, які навіюють розуміння і письменникам, і читачам.
Здається, українська інтелігенція випрацювала вже достатній імунітет до ламентацій відвертих бузин, які тирлуються здебільшого в російськомовних газетах і журналах.
Проте не-моду на патріотизм деколи успішно збуджують ті, хто у творчості наче й не цурається українського (мови, наприклад; правда, саме за неоковирним мовленням їх якраз і можна впізнати), але на українство мають дуже специфічні погляди. Їхнє писання може призводити до помітного бродіння умів.
Ось читаю число 3-тє за цей рік (2010. – Ред.) “Української літературної газети”. Про те, що було, розповідають Ольга Дубовик та колишній політв’язень Анатолій Шевчук у розмові “Уже кілька років не пишу. Нащо себе силувати?”, Роман Горак у статті “Під батогами та шпіцрутенами” – про переслідуваного компартійним режимом поета Ярослава Павуляка, Євген Концевич у нарисі “Щедротний паростку могутнього коріння!” – про драматичну долю Бориса Тена та його роду, Галина Тарасюк у новелі “Устелила б вулицю квітами” – про глибоке безправ’я простої людини за компартійного режиму.
З подібних передісторій виросло й сьогодення.
Про нього йдеться у статті редактора Михайла Сидоржевського “Український вибір – 2010. Дежавю”: “Ми знову, як у добу Богдана чи в часи Петлюри і Грушевського, – на роздоріжжі…”! Володимир Коскін, приступаючи до розмови з Павлом Вольвачем “Ми маємо повне право на майбутнє”, нагадав, що в романі його візаві “Кляса” розповідається “про епоху людської розгубленості, про те, що в нестерпних умовах безгрошів’я, безперспективності, відсутності орієнтирів, денаціоналізованості, криміногенності найголовніше – зберегти “квітку душі”.
Роман Дідула в матеріалі “Неповторний сміх Олега Чорногуза” аналізує новий роман письменника “Ремезове болото”: “Розгул олігархічних кланів, вбивства, обман на кожному кроці, дике хабарництво – усе це ремезове болото”.
Перелік прикмет нинішньої дійсності завершує Борис Олійник у поемі “Дві Тисячі Тринадцять”: “бомжі у кайфі наркоти”, “юна мати На продаж виставля своє дитя”, “авган безногий… погрожував у всесвіт кулаком”, нарешті – “Хохли, нап’явши під народ личину, На вибори, як на торги, ішли”.
Це число газети для мене – як ознака часу. Є оце все, що я назвав, але є й ОТЕ.
Є в цьому ж 3-му числі ще один матеріал. Ігор Бондар-Терещенко в дописі “Бити не можна цензурувати” малює свій перелік “нещасть”. Переслідують Олеся Ульяненка за неморальність, каже він, це недобре. А журналіста з однорідним прізвищем, Анатолія Ульянова, якось поштурхали, бо не згоден з “українською” (узято в лапки автором) мораллю, мораллю насправді “куркульською” (визначення А. Ульянова).
Народний депутат Олесь Доній та об’єднання “Остання барикада” утворили Громадську комісію з питань захисту суспільної моралі (о вже ця мораль!).
І. Бондар-Терещенко називає комісію “пародійною”. Пана-критика важко зрозуміти. І Ульянов, і Доній виступають за мораль. Першого він підтримує, другого – ні. Ага, виходить, у цих добродіїв моралі різні. Одна – це свобода без меж, друга – обмежена.
А І. Бондар-Терещенко бажає такої свободи, такої… що й годі уявити якої (я, наприклад, так і не втямив)! А свободі не дають до кінця розвинутися “націоналістично стурбовані громадяни, об’єднуючись у бригади самооборони”. Це, напевне, саме вони “Сергієві Жадану вгатили пляшкою по голові в одному з київських туалетів. За те, мовляв, що відверто глузує і знущається у своїх творах з тих самих святинь національної духовності”. Вони ж, “представники ображеної національної моралі побили редактора “Столичных новостей” за те, що друкує пасквілі на героїчну діяльність ОУН-УПА…”. А на львівському Форумі видавців “закидали помідорами й облили майонезом директора видавництва “Критика” Андрія Мокроусова… Сталося це під час презентації видавництвом “Критика” гей-лесбі-антології “120 сторінок Содому”…
Та-ак, справді можна заплакати. Якби не читав попереднього, подумав би: все, таки дожилися до української диктатури. Військові керівники української революції – Змієнко, Болбочан, Капустянський, Петрів, Тютюнник – якимось дивом реінкарнувалися в наш час, утворили військову хунту, по вулицях міст ходять загони української золотої молоді і не дають жити А. Ульянову, С. Жадану, редакторам різних “Новостей”, мислителям від “Критики” та І. Бондарю-Терещенку і їхнім друзям. Жах!.. Читаю інші статті – ба ні, як були українці у перегнутому стані “на нашій не своїй землі”, так, на жаль, у ньому й залишаються.
Отже, як бачимо, є вболівання і вболівання. Я не є прихильником дрібного та великого хуліганства чи насильства. Лише з подивом відкриваю, що співіснують у нас літератори першого ряду і другого ряду. Перші пишуть правду про життя українців. Другі гнуть свою лінію – як би про тих українців сказати щось неприємне. Одні й другі мають своїх прихильників. Однодумці “других”, скажімо, на сайті “ЛітАкцент” час від часу у коментарях шикають на авторів: забагато паф-ф-фосу!.. Для них незабаром просто вимовлене слово “Україна” буде “пафосом”.
На закінчення, братове громадяни, хочу сказати так. Нам, коли ведемо розмову про свою країну, нема чого аж так дуже озиратися на всі боки, зважувати: чи не дуже тепло у якомусь місці висловилися, чи десь, борони Боже, пафос не пробився. Не поспішаймо кліпати очима. Нехай кліпає той “м’який” українофоб-ліберал чи відвертий провокатор, помічник “дядьків отечества чужого”, що його ми тактовно, або як вийде (відповідно до випадку) обов’язково поставимо на місце…
Сподіваюсь, усім зрозуміло, що я – не про вуличні стосунки. Я про писання, шановні, про писання.

Олег Гірник: Укрсучліт і майбутнє “проти всіх”
…В одному із останніх есеїв “Лід і окріп” відомий польський фантаст Станіслав Лем описав свій досвід зустрічі із творчістю Андруховича: “Мені в руки потрапив роман Юрія Андруховича “Московіада”, який надзвичайно мені сподобався. За радянської влади таке б не надрукували. Я одразу замовив через “Мерлін” решту виданих польською мовою книг Андруховича і дещо був розчарований: у наступних романах він, на жаль, відійшов у постмодернізм. Постмодернізм, як мені видається, допомагає йому не писати про те, що діється сьогодні в Україні – я, звичайно, не маю на увазі суперечок Ющенка із пані Тимошенко”. Разом з Андруховичем у постмодерний “апотеоз бубабу” відійшло і ціле покоління молодих українських літераторів. За ними ж пішла і молодь, що сприймала їх як своїх кумирів.
Приміром журналіст Вахтанг Кіпіані під впливом Андруховича мріятиме про ліберальну Конституцію, в якій “націоналісти та гомосексуалісти, як і решта громадян, рівні у правах та обов’язках”. На його думку, саме письменник Юрій Андрухович “сформулював засади, на яких мала б розвиватися справді вільна Україна”: це є ліберальна демократія при якій “більшості можуть відверто не подобатись, скажімо, цигани, геї, жидомасони чи вояки УПА, але вона в силу безвідмовного функціонування ліберальних суспільних механізмів ні в чому не зможе скривдити їх”.
Більшість представників укрсучліту, без сумніву, талановиті особи. Той же ж Андрухович: там де він залишається на одинці, де не пише для “студентської дітвори” і грантодавців – пише цілковито інакше, за його текстом стоїть абсолютно інша людина, як ото у збірці есеїв “Диявол ховається в сирі”.
Найбільша трагедія Андруховича і його соратників по сучукрліту полягає в тому, що їхня орієнтація на “хамську графоманію” постмодерну – це не їхня природа, а вибір, продиктований кон’юнктурою, яка не любить сильних і принципових, де всяка відмова від грошей у їхній системі координат дорівнює шантажу, “означає якусь приховану загрозу, яку конче належиться нейтралізувати”, як влучно зауважить Оксана Забужко. Вона розуміє ницість становища “бідних українських письменників”, котрі просять у “народних пациків” (народні депутати) копійки на видання своїх творів.
За будь-яку ціну стати незалежним від “народних пациків”, що далеко ховають свої реальні дипломи із “сільськогосподарських технікумів” і виставляють напоказ “проффесорські” номінації із віртуальних вишів – мета бідних українських письменників, передусім молодих, що не встигли в часи СРСР-у “вчленитись” у Спілку письменників і забезпечити мінімальний доступ до державних дотацій.
Залишалась одинока надія – на Західну Європу. Але там українських письменників не чекали із специфічними українськими проблемами, нікому не потрібний був демонтаж залишених у спадок вільній Європі уявлень совєтської пропаганди про Україну та українську історію. Якою була б реакція того ж таки Станіслава Лема, якби Андрухович зачепив проблему ОУН-УПА? Можливо, жаль з приводу відходу Андруховича у націоналізм? Маємо можливість спостерігати, як Польща підіграє Росії у справі “резолюційного жалю” Європарламенту з приводу присвоєння С. Бандері звання Героя України, вже традиційно наступаючи на граблі польсько-російських відносин, що завжди закінчувались для Польщі історичним і політичним фіаско.
У всякому випадку сьогоднішня Польща – це не Польща 80-х, якою так захоплювався В. Стус: “У тоталітарному світі немає жодного іншого народу, який би так віддано захищав своє людське і національне право. Польща подає Україні приклад (психологічно ми, українці, близькі, може найближчі до польської натури, але в нас немає головного – святого патріотизму, який консолідує поляків). Як шкода, що Україна не готова брати уроки в польського вчителя… Після Польщі – так мені здається – вірити в московські ідеали може тільки останній дурень і останній негідник… Я захоплений польськими звитяжцями духу і шкодую, що я не поляк” (Таборовий зошит). Сьогодні ж Польща знову вірить у “московські ідеали” та її ідеологічну пропаганду. Історія не вчить.
Європу ж після падіння Берлінської стіни турбувала лише одна проблема: невже Хрущов казав правду, коли твердив, що в “совєтском союзє секса нєт”? Тому європейські видавництва бралися перекладати передусім те, що “руйнувало” міф Хрущова. Так собі пробивала шлях на європейський ринок О. Забужко. А Юрій Андрухович за гламурно-порнографічний образ Богдана-Ігоря Антонича в романі “Дванадцять обручів” навіть отримав престижну міжнародну нагороду.
Проте за компроміс завше треба розплачуватись. “Хамське графоманство” – це не гріхопадіння, з якого завше є шанс підвестись. Це значно гірше. Це “зламані хребти” часто дуже талановитих людей.
“А хребет людині треба зламати тільки один раз. Після цього вона стає безхребетною… Якщо тобі зламали хребет, значить ти назавжди потрапив під чиюсь владу, і той хтось напевне не є таким добрим, щоб попустити… На жаль, “переламані хребти” сьогодні присутні скрізь – і в церкві, і в державі, повсюдно”, скаже о. Рафаїл Турконяк. Можливо саме тому серед “укрсучлітівців” практично немає сильних особистостей, у їхніх творах немає сильних, знакових постатей, зрештою, немає їх і в Церкві.
У майбутньому не консервативні націоналісти погрожуватимуть терором, а виховане на ліберальних цінностях (а радше відсутності будь-яких цінностей) “укрсучлітівське” покоління “з переламаними хребтами”, якому вже стає нудно: алкоголю випито достатньо, травку викурено, всі матюки вписано у поетичні збірки, а пристрасті зібрано у багатотомну колекцію прози.
“Коли людина втрачає відчуття сенсу свого існування, вона починає шукати, чим заповнити порожнечу – насильством, брутальністю, сексом, цинізмом, накопиченням, іншим зовнішніми чинниками, що майже не дотикаються її внутрішнього світу, але створюють барвисту картинку. Той, хто нічого не має за душею, обов’язково мусить чимось прикрити сором голого короля”, зазначає Дмитро Стус. У суспільстві відчувається велика нестача адреналіну... І тут на допомогу приходить ідея терору. Адже лише “у стані бойового стресу адреналін випорскується в кров”.
Тонкою є межа між вседозволеністю ілюзії “постмодерної свободи” та “терором задля терору”.
Привертає увагу збірка поезії “Тероризм. Навчальний посібник” (Львів, 2008) молодого поета Андрія Любки. Оформлення обкладинки нагадує латиноамериканські революційні мотиви: на червоно-чорному тлі силуетів охоплених полум’ям нью-йоркських “близнюків”, кулеметів, військового гелікоптера, – розп’яття Христове. Проте, обкладинкою тема тероризму вичерпується. Натомість: “Сидять Тичина з Рильським, бухають, розповідають масні анекдоти, говорять про літературну дискусію, потім збиваються з теми і знову п’ють...”. А тероризм, власне кажучи, є лише “фіговим листочком”, яким поет прикрив своє голе королівство. Аби збірка користувалася попитом, молодий поет виставив її на ринок під атрактивним брендом.
Це і є безвідмовне функціонування ліберальних механізмів, про яке мріє В. Кіпіані. Тому проблема не стільки в поезії Любки. Проблема у тому, що тероризм сприймається як модна фішка, як потаємна мрія тренду, що наразі виявляється у брендовій назві та оформленні обкладинки…