Вік блогізації і твіттеризації вносить свої корективи до правил проведення дискусій. Ще не так давно ви з опонентом дивилися одне одному в очі, намагаючись не використовувати кулаки як аргументи. А тепер ви ховаєтеся за анонімними ніками і щосили гупаєте по клавіатурі, вдаючи, що у кожного з вас є ціла група підтримки. З’явився й новий різновид гомо сапієнс – тролі.

«– Коханий, ходімо спати!
– Зажди, я не можу. Тут в Інтернеті дехто неправий».
Знайомо? Авжеж. Це не лише загальновідомий анекдот, але й типова ситуація, – пише Отар Довженко. Ми обіцяємо собі «більше ніколи», але вже наступної хвилини влізаємо в чергову онлайн-суперечку, яка, як нам добре відомо, нічого не дасть ні нам, ні опонентам. Ви нічого не можете з собою вдіяти? Ні, звісно, ви можете! Для цього не обов’язково різати кабель чи викидати модем у вікно. Не марнувати час і нервові клітини в непотрібних вам дискусіях – уміння, яке можна і треба в собі виробити.
Перш за все, припиніть соромитись того, що вас зачіпають коментарі та віртуальні суперечки. Особливо зараз, коли віртуального спілкування в нашому житті стає більше, ніж реального. Не кожному дано бути аж таким «пофігістом», щоб абстрагуватись від чужих думок, які зачіпають його больові точки. Те, що ви ще не досягли того рівня самоактуалізації, коли потреба у доведенні комусь своєї правоти чи захисту своїх цінностей геть відпадає, характеризує вас як нормальну, здорову людину.
У перший рік роботи журналістом я боявся зазирати в коментарі до своїх статей – вони щоразу змушували мене почуватись так, ніби мене облили лайном. І, що найстрашніше, цілком заслужено, адже частина нищівних відгуків на мої дописи була аргументована й слушна. Хтось назве це страусовою політикою, але це допомогло: з часом мені вдалося підвищити якість своїх матеріалів, хоча страх перед коментарями досі повертається у випадках, коли я не до кінця впевнений у цілісності, логічності та якості написаного. Це друга порада: якщо ви знаєте, що щось вас занадто зачіпає й ранить, просто не читайте це. Не будьте мазохістом.
Утім, часто трапляється так, що ви собі мирно спілкуєтесь, нікого не зачіпаючи, й раптом із кущів на вас нападає в’їдлива, зла, лайлива, цинічна істота. Це троль.

Про тролів без зверхності
Я був тролем. Можливо, не зовсім типовим, але те, чим я займався, безперечно, було тролінгом, – до того ж, я близько знав багатьох інших тролів. Тому з упевненістю можу заявити, що поширені уявлення про тролів як агресивних, закомплексованих дегенератів, які самостверджуються за рахунок інших, необ’єктивні й гіперболізовані.
Почнімо з того, що далеко не завжди мотивація дій троля є деструктивною. Дуже часто, – можливо, навіть у більшості випадків, – тролінг відіграє функцію смикання симпатичних дівчат за хвостики. Не знайшовши підходу до цікавої людини, не знаючи, як інтегруватись до незнайомої спільноти, «доброякісний» троль привертає до себе увагу в найдієвіший спосіб – нападає, дратує, знущається, доводить до сказу. Насправді ж його прихована мета – налагодити дружні стосунки; свого часу саме в такий спосіб я знайшов чимало добрих друзів.
Авжеж, не бракує серед тролів і «злоякісних» – психопатів-людиноненависників, хуліганів, енергетичних вампірів, а останнім часом і платних штабних коментаторів. Але, намагаючись постригти всіх тролів під одну гребінку (а також зараховуючи до цієї категорії людей, які просто встали не з тієї ноги або насмілились висловити незгоду), люди роблять велику помилку. «Доброякісний» троль здатен перетворитися не лише в доброго друга й конструктивного члена спільноти, а й у «злоякісного» – якщо реакція людини, чи спільноти дасть йому зрозуміти, що обраний тип поведінки є дієвим.
Що ж робити з тролями? Не забуваймо, що тролінг отримав свою назву не від міфологічних істот, які живуть під мостами, а від рибальської техніки trolling, що передбачає протягування штучної приманки на жилці. Приманка пропливає перед хижою рибою і провокує її на атаку. Хап! – і риба на гачку. Аналогічно й троль проводить перед вами «приманку» – репліку, на яку ви повинні відреагувати у прогнозований ним спосіб. І ви, як правило, реагуєте.
Звідси порада номер один: не реагуйте прогнозовано. Інакше кажучи, не ведіться. Варто вам сісти на гачок, і троль тягатиме вас за собою до повного виснаження. Найкращий засіб боротьби із тролінгом – ігнор. Цьому можна навчитись у хижих риб, які тільки й виживають завдяки тому, що вже не реагують на хитромудрі рибальські приманки. Бувають наполегливі рибалки – і наполегливі тролі, одначе, їхні намагання обманути й зачепити рибку не триватимуть вічно. Рано чи пізно вони або змінять поведінку, або підуть геть, шукати іншу жертву. Інтернет великий, варіантів чимало.
Звісно, ігнор. не підходить у багатьох випадках, коли троль виявляє надмірну агресію, дозволяє собі нецензурну лексику та відверті випади, псуючи екологію спілкування у вашій частині віртуального простору. Тоді – на радість тролеві, який розуміє, що йому вдалося-таки вас зачепити, – доводиться писати попередження, видаляти дописи, а у випадку особливої наполегливості навіть банити. До речі, у спільнотах, де заведені віртуальні (анонімні) ідентичності, бан діє на «доброякісних» тролів сприятливо – вони часто повертаються вже в новій, значно більш пристойній і соціалізованій іпостасі.
Видаляючи дописи троля, ви даєте йому певну сатисфакцію, але часом це необхідно. У разі, якщо троль особливо твердолобий, змагання між ним і модератором може затягнутися на дні – видалені вами дописи з’являтимуться знов і знов. Подумайте, чи потрібно вам витрачати час на таке протистояння. Може, ну його?
Якщо з тієї чи іншої причини є необхідність відреагувати на дописи троля, пам’ятайте: сперечатись із тролем немає жодного сенсу. Троль – це роль. Дуже часто він насправді не поділяє думок і поглядів, які висловлює з єдиною метою: вас роздратувати.
Приміром, я, дотримуючись націонал-патріотичних поглядів, безліч разів тролив своїх однодумців, удаючи українофоба чи російського шовініста. Певна річ, їхні аргументи на користь української ідеї не мали жодного сенсу, адже я сам їх поділяв, а вигаданих переконань мого персонажа не похитнув би й сам Бандера з Дмитром Донцовим на додачу.
Звертаючись до троля, прагнути достукатись до його совісті, почуттів чи розуму – те саме, що сподіватись від актора, що він вийде з ролі під час вистави, щоб відповісти на телефонний дзвінок. Звідси ще одна порада: не намагайтесь затролити троля. Він охоче прийме виклик і, скоріш за все, виявиться менш вразливим, ніж ви, і у кінцевому підсумку таки видоїть з вас емоції. Особливо безглуздою є будь-яка агресія, спрямована на троля – хоч би якими витонченими й багатоповерховими були ваші прокльони, вони адресовані віртуальній особистості й не зачеплять людину.
В особливих випадках, – наприклад, коли ви є відповідальним за фідбек на сайті або троль висловлює претензії до фактажу в написаному вами матеріалі (мені, наприклад, найчастіше доводиться отримувати звинувачення в замовній природі моїх статей), – відповідайте стримано, сухо, конкретно і вичерпно. В жодному разі не втягуйтесь у дискусію.
Якщо ж ви вже вступили в суперечку з незнайомою людиною, але на певному етапі спілкування відчули, що на тому кінці дроту троль, просто припиніть. Ви змусите його трохи похвилюватись, чекаючи вашої чергової відповіді, і, можливо, – якщо троль «доброякісний», – шукати конструктивніших підходів для контакту з вами. У будь-якому разі вправний троль не залишить останнє слово за вами, тож що раніше ви залишите останнє слово за ним, тим краще.
Якщо тролі – зло, то аж ніяк не абсолютне. Часом вони, – у помірних кількостях, звісно, – пожвавлюють дискусію, надають їй різноманітності та унікального колориту. Деякі онлайн-спільноти люблять і плекають своїх тролів як джерело віртуальних розваг і видовищ. До того ж, не перебільшуймо значення зловмисних тролів: абсолютну більшість негативу в Інтернеті виливають одне на одного звичайні люди.

Дихайте глибше
Для чого ми взагалі вступаємо в дискусії? Висловити свою думку; почути думку опонента; переконати опонента у своїй правоті; скоригувати свою думку… У публічних онлайн-дискусіях додається ще один важливий мотив: справити враження на читачів, абсолютна більшість яких належить до «мовчазних 90%» і не втручатиметься в розмову. Якщо такі мотиви як змарнувати час, позлитися, похвилюватися, зіпсувати стосунки і нажити ворогів не входять до ваших планів, ось декілька порад, які можуть вам допомогти.
Переконайтесь, що тема, форма і градус полеміки не суперечать правилам. На деяких ресурсах заборонений флейм – емоційна суперечка з обміном великою кількістю повідомлень, що створює труднощі для інших відвідувачів. Навіть не будучи забороненою, така поведінка може бути небажаною. Якщо ви новачок і не впевнені, що добре знаєте тутешні порядки, краще поводьтеся скромніше.
Перш ніж вступати в полеміку із незнайомою людиною, довідайтесь про неї більше. Для цього достатньо почитати профайл, у складніших випадках допоможе ґуґл. Ця порада знадобилася б мені самому кілька днів тому, коли я, не роздивившись юзерпік і не впізнавши юзернейм, вліз у гостру полеміку зі старим знайомим. Якби я впізнав цю людину, точно не став би сперечатися через такі дрібниці… Напевно, він дуже здивувався, що я звертаюсь до нього на «ви». Або ще: небіжчик Євген Кушнарьов, беручи шість років тому участь у чаті на «Телекритиці», наполегливо звертався до мене «Валентино Іванівно», сприймаючи за свою колегу по команді Кучми Валентину Довженко. Щойно йому пояснили його помилку, тон розмови різко змінився:)
Навіть якщо людину ви не знаєте, деякі речі, які ви можете про неї дізнатись, можуть віднадити вас від суперечки. Ви бачите, що вашому співрозмовникові 75 років – та це ж відразу все пояснює! Можливо, ви передумаєте сперечатись на релігійні теми, якщо виявиться, що ваш опонент – мормонський проповідник. Можна розпитати спільних знайомих – вони допоможуть подивитись на потенційного опонента по-іншому.
Разом із тим, намагайтесь не переходити на особистості. Це таке банальне побажання, яке, втім, чомусь так важко виконати. Варто виявляти до співрозмовника краще завелику, ніж замалу повагу. Пам’ятайте, що будь-яка образа чи звинувачення в Інтернеті є публічною дією. Не пишіть того, чого не сказали б уголос у присутності повної зали людей, серед яких можуть бути ті, чия думка вам не байдужа.
Якщо розмова вже почалась, зупиніться, якщо ви бачите, що перебуваєте із співрозмовником у різних системах світоглядних координат. Найкраще те, про що я кажу, ілюструють спільноти, створені спеціально для «срачу» – наприклад, ukraine_russia в Livejournal. Прибульці з різних світоглядних планет ламають там списи роками, не маючи жодних шансів на продуктивну дискусію й порозуміння. Ви не переконаєте людину з протилежними поглядами, і вона не переконає вас.
Так само зупиніться, якщо ви бачите, що предмет суперечки є для опонента набагато менш (чи більш) цінним, аніж для вас. Наприклад, у суперечці про аборти прибічники і противники цього явища приблизно рівні – вони протиставляють одна одній піднесені категорії Права на Життя і Права на Вибір. Натомість, цього не можна сказати про суперечку між вегетаріанцями і м’ясоїдами: для перших невживання м’яса є складовою їхньої життєвої позиції з ідеологічним підґрунтям, а другі просто їдять м’ясо. Незалежно від того, вегетаріанець ви, чи м’ясоїд, суперечка буде порожньою і безглуздою.
Зупиніться, якщо ви бачите, що розмова загрожує зіпсованими стосунками. Суперечки між друзями – це нормально, але в Інтернеті, коли не бачиш співрозмовника й не чуєш його голосу, набагато легше перейти межу. Замість наступної різкої репліки засвідчіть співрозмовникові, що ваші з ним добрі стосунки для вас значно важливіші, аніж предмет цієї дискусії. Тільки не робіть це у формі «якби не наша дружба, я запхав би твої слова тобі в пельку».
Якщо опонент відверто грає на публіку, не дивуйтесь, що він кидається на вас із завзяттям берсеркера, хоча сперечаєтесь ви про способи зав’язування шнурівок на кедах. Ймовірно, він сам би давно припинив суперечку, але боїться втратити обличчя в очах своєї спільноти. Зробіть хід конем – надішліть йому наступну репліку приватним повідомленням чи електронним листом. Побачите, як стрімко згасає в ньому полемічний шал.
Зробіть паузу, якщо відчуваєте, що вас занадто гнітить або злить суперечка. Ви можете повернутись до неї, якщо матимете охоту, за кілька годин або днів, коли емоції вляжуться. За цей час, до речі, й аргументи кристалізуються. І вже зовсім шляхетно з вашого боку буде зупинитись, якщо ви відчуваєте, що суперечка занадто гнітить або злить співрозмовника.
Якщо, написавши коментар, ви вагаєтесь, відсилати чи ні – не відсилайте! Хтось мудрий всередині підказує вам, що не варто марнувати час і сили. І взагалі, зволікайте як тільки можете: написавши коментар, уважно перечитайте його, глибоко подихайте, сходіть на кухню, порахуйте до ста. І радійте, якщо таки передумали. Люди набагато частіше шкодують про сказане, ніж про те, що змовчали.
Ви не зобов’язані підтримувати дискусію. Її одностороннє припинення є цілком адекватним вчинком людини, яку почала обтяжувати розмова. Ставте крапку там, де вона, на вашу думку, має стояти, і не переймайтесь тим, як до цього поставляться інші.

Земля своя, чужа і нічия
Раніше, – у перші десятиліття існування Мережі, аж до середини 2000-х, – публічне онлайн-спілкування відбувалось переважно в «громадських місцях»: IRC-каналах, чатах, форумах. Це була умовно нейтральна територія, де практично всі учасники дискусії були рівні – у статусі гостей. Над ними височіла постать модератора, наділеного правом встановлювати правила, а також змінювати їх, порушувати чи застосовувати на власний розсуд. Ці правила могли бути досить екзотичними: наприклад, із чату, що існував з 2003 року на сайті http://domivka.net, користувача автоматично викидало за вживання російської літери «ы». Так чи інакше, всі користувачі повинні були дотримуватись правил або йти геть.
В останні роки, з поширенням спершу блогхостингових, а потім і соціальних мереж, значна частина спілкування переповзла із «громадських» місць у приватні – індивідуальні блоги, облікові записи в соцмережах тощо. Особливим випадком є твітер, де немає коментарів як таких, а публічне повідомлення, адресоване іншому користувачеві, де-факто залишається в мікроблозі автора.
Цей поступовий, але досить швидкий перехід від публічного до приватного мав грандіозний вплив на форму, зміст та етику онлайн-дискусій. Йдеться не лише про занепад анонімності. Багатьом користувачам мережі, особливо тим, чиї уявлення та звички сформувались 5-10 або навіть більше років тому, важко усвідомити, що їхній приватний простір у мережі справді їхній.
Затямте: у вашому блозі, на вашій сторінці в соцмережі ви – цар і бог. Тут ви встановлюєте всі правила та обмеження (якщо вони, звісно, не суперечать законодавству й загальним правилам ресурсу). Ті, хто хоче висловлюватись тут, мають дотримуватись ваших правил або йти геть. Ви можете відмовити людям, які вам неприємні, а також словам і думкам, які вас ображають, у праві на вторгнення у ваш приватний простір.
Свого часу в пострадянському Інтернеті під впливом досить специфічного кодексу честі «падонкаф» – хуліганської контркультури, що розквітла у першій половині 2000-х і давно стала історією, – сформувалось уявлення, що людина, яка витирає коментарі до своїх записів, демонструє ницість і слабкодухість. Дурниці. У своєму приватному просторі ви розпоряджаєтесь кожною буквочкою, і маєте повне право не чути й не бачити неприємних вам речей. Ба більше, в деяких випадках – наприклад, агресії, виявленої одним вашим гостем щодо іншого, – це справа честі й обов’язок гостинності.
Але, якщо ви на чужій території, поводьтесь чемно. Перш ніж висловити будь-який осуд, критику, звинувачення, заперечення тощо, добре подумайте, чи доречним буде ваше вторгнення. Особливо у разі, якщо людина, до якої ви звертаєтесь, не є близько знайомою. Вас сюди кликали? Чи хоче ця людина чути саме вас? Чи налаштована вона на суперечку? На «нейтральній» території ці питання не мають сенсу – кожен, хто висловлює свою думку, має бути готовий до реакції інших людей аж до обструкції. Натомість, у приватному блозі чи на сторінці соцмережі людина може висловлюватись не для того, щоб їй хтось заперечив.
Ще одною помилкою, – а радше навіть глюком сприйняття, – користувачів соцмереж та блогхостингових платформ є ставлення до френдстрічки як єдиного цілого, чогось подібного до газети чи стрічки інформагентства. Претензії до френдстрічки позбавлені сенсу, адже це – лише створена вашими ж руками добірка окремих дописів незалежних одне від одного, часто ніяк не пов’язаних між собою людей. Якщо кожен із них раптом вирішив написати про королівське весілля або перепостити смішного котика, він має на це священне право, так само як ви – на те, щоб припинити читати його блог або стежити за його повідомленнями.
Нав’язувати іншим людям, про що їм варто чи не варто писати, в соціальних медіа дуже небажане. Принцип «не подобається – не читай» тут найдоречніший. Спробуйте застосувати його: припиняйте читати ті джерела, які вас дратують. Я, наприклад, періодично б’ю себе по руках і, замість відправити авторові неприємного мені допису недобрий коментар, просто вилучаю його блог чи сторінку з числа тих, що відображаються у моїй френдстрічці. Від цього стає краще.
Кожен, хто колись знаходив друзів, втрачав друзів, закохувався, байдужів і взагалі жив в Інтернеті, ніколи не погодиться з тим, що дискусії онлайн – це «всього лишень» віртуальні балачки. Вони реальні хоча б тим, що викликають у нас реальні емоції. Одначе, безмежні можливості контакту й комунікації, які надає нам Інтернет, спонукають нас часто до гіперзаконекченості – з усіма її непотрібними наслідками. Тому остання порада – перефразовані слова, які припали до серця багатьом нашим читачам: переймайтесь тим, що стосується вас, ваших близьких і вашого світу, і не дозволяйте речам, не вартим вашої уваги та почуттів, сідати вам на голову.