У дуже давні шістдесяті роки, коли в Києві ще продавали польські книжки, я придбав невеличку розвідку кишенькового формату про видатного примітивіста Теофіля Оцєпку. На жаль, на довгій життєвій ниві книжечка загубилася, але в пам'яті лишилася яскрава оповідь про дитинство польського маляра. Родина жила в лісі у горах, й батько-лісничий часто брав малюка з собою на роботу. Він розповідав Теофілю про казкових звірів, відьмаків, характерників, які мешкали там. Феєричний світ батьківських оповідей став першою і цілком реальною картиною світу для дитини. У цьому світі все освячувалося багатовіковими традиціями й гармонійно пов'язувалося в систему, котра світоглядно оформлювала життя людей довкола. Звичайно, багато таємниць буття лишалися для Теофіля прихованими, і він мріяв про той святий день, коли піде до школи, де, на його дитячу думку, йому мусили розтлумачити той дивосвіт до кінця, бо навчання, як гадало маля, було джерелом мудрості. Але в жаданій школі з позицій практичної науки йому пояснили, що то все сім мішків гречаної вовни. Насправді й світ збудований інакше, і люди в ньому інші. Малий Теофіль не повірив. У його житті сталася трагедія. Його світ і школа виявилися різними утвореннями. Теофіль школу кинув і став художником, який зберіг у своїх творах світ таким, яким він бачив його разом з батьком.

Атож, школа, на жаль, і в Польщі, і в багатьох інших країнах відштовхує чимало обдарувань, бо обдарування живе якимось зовсім іншим світом, витвореним зі своїх прагнень, очікувань тощо.

Урбаністичний варіант такого виховання описав мені колись письменник Володимир Кисельов, автор знаменитої книжки "Дівчинка і птахоліт". Чув я схожі оповіді не тільки від гуманітаріїв, але й від фахівців з природничих наук. Чимало яскравих прикладів на цю ж тему можна навести з актуальних і запальних дискусій у Росії, США тощо.

Багато пізніше, коли мені довелося упродовж багатьох років викладати, я зрозумів, що це є боротьбою людської душі за існування в чарівному світі натхнення і знання, а не в світі, де панують реалії меркантильних схем та правил чиновництва і вічних злиднів вчителів, котрі й сьогодні в нас отримують на місяць менше, ніж "друзі народу" та соціал-демократи, проти яких вони споконвіку "воюють", витрачають на обід чи вечерю.

Ми постійно торочимо про освіту/просвіту уХХІ сторіччя. Цебто, якщо відкинути умовні й відносні календарні визначення, ідеться про потребу цілком нового явища і за формулою, і за формою.

Сьогодні вже всім зрозуміло, що спочатку треба теоретично узагальнити те, що ми маємо, визначити, до чого ми прагнемо, а відтак і братися до реформ. Бо реформи вже перетворились у нас просто на гобі або хронічну хворобу.

Відразу хочу застерегти: я не критикую жодне відомство, бо розумію всю складність і безвихідь становища, що склалося. Я тим паче не критикую вчителів, які є однією з найбільш соціально незахищених верств в Україні. Просто назвімо ті факти, котрі можна побачити неозброєним оком.

Держава не хоче (не може) не встигає у повному обсязі фінансувати освіту/просвіту.

Держава не розуміє (не хоче розуміти) не має вже чим зрозуміти важливість і вагу освіти/просвіти для суспільства, для українського суперетносу, тобто гармонізованої сукупності багатьох етносів.

Рівень загальних знань неухильно падає (у вищій школі включно).

Галузь не забезпечена стандартним комплексом підручників (посібників) приладдя, а також басейнами, стадіонами, можливостями позашкільної роботи.

Катастрофічний розрив між міською і сільською та між центральною і провінційною школою. Звідси - посилення інтелектуальної стратифікації, антагонізму, неприпустиме зростання зашумленості сфери знань на всіх щаблях освіти/просвіти.

Надзвичайно висока корумпованість галузі.

З одного боку - зростання відпливу (або прагнення до цього) молоді з України до інших країв на навчання / проживання, здебільшого без повернення. З іншого - падіння престижу знань, освітньої діяльності.

Це загрожує державі тим, що в ній із часом залишиться старше покоління, яке у нас найрозумніше, найбільш здібне і найкраще у світі, пільговики, як окремий соціально-політичний прошарок, малята, немовлята і ненароджені. А решта шукатиме шляху подалі від стіни нерозуміння й небажання зрозуміти.

Відтак варто, на мою гадку, зрозуміти, що час вже припинити на якийсь час шукати порятунку в магічних вавілонських числах кратних 3 та 4, й терміново створити увесь комплекс згаданих вище кадібок до навчання. А далі - просто припинити бавитися в трансформації соціумів, груп.

Спочатку на підставі досвіду - і позитивного й неґативного - необхідно з'ясувати для себе самих і сформулювати:

• Нам потрібна школа космополітичного характеру.
• Нам потрібна українська школа.
• Нам потрібна школа, орієнтована на поліетнічну державу.

Бо все це ріжні за змістом і настановами школи. Адже та реґіональна та етно-соціальна мішанка, котру наразі маємо, є деструктивним, а не конструктивним фактором в освіті/просвіті. А як будемо робити вибір і формулювати, то треба насамперед відповісти на ті питання, на котрі свого часу не одержав відповідь Леонід Кучма як кандидат у президенти (яку державу ми будуємо чи яку треба побудувати), на котрі не знайшлося відповіді в підсумку ялових дискусій політологів, політиків, діячів культури (є українська ідея, чи її нема; якщо є, то як вона формулюється і узаконюється; якщо нема, то чому і що має її замінити), а також на питання про те, хто має у всіх відношеннях опікуватися школою - держава в особі недофінансованого міністерства, абстрактне критично налаштоване суспільство, реґіональні структури з групами впливу, місцеві громади, чи батьківські комітети (але як відповідальні утворення!).

Необхідно розробити це дерево для остаточної ухвали. Дати й парламентарно оформити ці рішенці. Визначити реальні терміни виконання. Встановити конкретну сувору відповідальність посадовців за невиконання своїх обов'язків.

Поясню свою думку на прикладі. Є багаторічна проблема підручників. До комплекту підручників з одного предмету для одного класу належать: власне підручник, порадник/методичний посібник, словник/довідник, хрестоматія/допоміжна література; і те саме для вчителя - на вчительському рівні + методичні посібники, порадники й довідники. Причини відсутності комплектів підручників: вони не розроблені, не видані, не впроваджені. У кожного цього щабля є відповідальні особи. Хтось їх колись назвав? Хто і кого покарав? Урядовців, схоже, така невизначеність відповідальності влаштовує.

Бо школа не може нормально функціонувати, а тим більше не можна її реформувати, якщо до пуття не визначено ні мету, ні терміни виконання. І потім терміни ці мають вписуватися у реальний час (скажімо до 5 років), а не розтягуватися на безрік.

І наразі, новітня освіта - особлива, творча царина. Творча не лишень у тому розумінні, що вчитель - творча особистість, а в тому, що це творча космічна лабораторія. Всі елементи цієї творчості мають єдиний витік - істина/Бог - і єдину мету - єднання юної душі з істиною/Богом. Кожен крок цього інтелектуального організму повинен мати практичні виходи (а не п'ятірки чи дванадцятки!) у вигляді якоїсь продукції - фізичні вироби, опубліковані твори, періодичні видання, вистави, плекання рослин, тварин і т.д. Себто пізнання відбувається у вигляді якоїсь творчої і практичної діяльності, котра на кожному кроці аналізується, осмислюється і тлумачиться.

Освіта як життя і творчість має протиставитися іншим схемам, що працюють у чужих країнах. Серед останніх я виокремив би дві форми: прагматична школа і ритуальна школа. Прагматична школи виховує раціоналістичного практика, який виконує суворо визначену функцію на своєму місці в ієрархії. Тобто, як писав відомий російський радянський поет, "гвозди бы делать из этих людей - не было б крепче в мире гвоздей" (цитую з пам'яті). Такі люди дуже добре вписуються в тоталітарні державні форми (комунізм, фашизм, націоналізм, ґлобалізм). Їх зручно використовувати в гарячих точках, котрі створюються фабриками смерті (це архаїчний термін, нинішній термін - оборонна промисловість) для промоції ринку збуту. На них можна зіперти механістичну цивілізацію, що її єдина мета - оптимізоване виробництво засобів виробництва і створення етосу оптимізації та виробництва.

Ритуальна школа спирається на скам'янілі ритуали, має інтравертну орієнтацію і потребує зовнішнього живлення, нічим не сприяючи збагаченню свого довкілля. Шкідливість ритуальних і ритуалізуючих шкіл полягає ще й у тому, що вони відмежовуються від соціуму щодо обов'язків, водночас висуваючи права на ті або інші практичні або реґулівні аспекти життя соціуму (вести чи не вести в державі комп'ютеризований облік, що читати в школі, які види організацій або видовищ дозволяти, в які дні року що робити, тощо). Що стосується нашого сьогодення, то можна згадати приклад втручання різних церков у шкільну науку через примусове вивчання репринтів підручників, котрі засуджені були всією поступовою громадськістю ще півтораста років тому і частина котрих виготовлювалася таємними службами ще за царату. Та через студіювання тих або інших текстів святих писань, котрі мало відповідають або й зовсім не відповідають оригіналам та ін. За ритуальними і ритуалізуючими структурами приховується чималий бізнес, діяльність якого відбувається в соціумі, але не підконтрольна останньому.

У багатьох випадках перехід до нової системи освіти не потребував би істотного збільшення фінансування (поза межами мізерного плану, котрий, як ми знаємо, не виконується), бо в Україні ще є чимало недорозкрадених і недоприватизованих об'єктів, що могли б стати у нагоді і у цій справі.

Потрібний також перегляд функції міністерства, відповідального за освіту. Для освіти/просвіти було б, либонь, краще провести дереґуляцію цього закладу, значно обмеживши його втручання в локальні й методичні проблеми, бо тих, хто знає, як керувати освітою, та різних наглядачів і дослідників в Україні зараз чи не більше, ніж тих, хто безпосередньо до тієї діяльності береться...

І наостанок. Україна на міжнародній арені живе не в безповітряному просторі. Серед її сусідів є низка країн, з якими наш суперетнос пов'язаний тисячолітніми спільними ритуалами, віруваннями, економікою. Я маю на оці балто-чорноморську вісь, країни центральної та центрально-східної Европи. Потрібні новітні школи, що спиратимуться на міждержавні дво- та багатосторонні проекти. Такий досвід є, приміром, в Австрії.

Повірте, що це не мрії дивака, а нагальні потреби часу, якщо ми хочемо втримати наше інтелектуальне майбутнє. А, може, й справді лише мрії?