«В новому відеозверненні Усама бен Ладен особисто підтвердив чутки про свою смерть»
                Народний фольклор
«Я вам доведу, що французький фараон запросто налякає і негідника номер один,і номер два, і взагалі всю арифметику!»
               Таксі-4

Цей матеріал мав би бути повністю присвячений візиту компанії київських та львівських авторів нашої газети до Чикаго.

Але так вже сталося, що історія підклала іншу тему, мимо якої пройти просто неможливо. Десь там в горах Пакистану вбили «негідника номер один» Усаму бен Ладена. Тож варто було б прояснити проблему – поки не з’явився негідник номер два. Тим більше, що проблема широка, і української спільноти теж неабияк стосується.
Отже, спочатку – про емоції. Негативні. І – про їхню користь.
А користь від негативних емоцій набагато більша, ніж здається, і полягає вона не тільки в тому, що на їхньому фоні позитивні емоції виглядають набагато краще і виразніше.
Спочатку варто було б відзначити те, що будь-які людські контакти, будь-які події людина завжди сприймає з емоціями. Ну немає в людського організму такого органу, який би сприймав світ по-діловому, без емоцій. Емоції є завжди, особливо тоді, коли ми їх не помічаємо.
Іноді це емоції позитивні, про них ми поговоримо пізніше. Наразі ж нас цікавлять ті випадки, коли емоції вважаються негативними. Наприклад, бажання вгепати сусіда пательнею, перед тим надівши йому на голову баняк, аби довести йому, що його логіка не веде до світла в кінці тунелю.
Справа в тому, що негативна емоція означає, що людина повинна звернути увагу на певну проблему, і «дивитися в корінь». Тільки проблема вирішується – емоції змінюють полярність. І у більшості випадків негативна емоція означає, що вам потрібно зайнятися самовдосконаленням. Жоден ворог на вашому шляху не з’явиться, якщо на то не буде достатніх підстав. Поява серйозних неприємностей – достеменна ознака того, що ваше самовдосконалення (якому, як відомо, немає меж) зайшло в глухий кут. І саме те, що викликає у вас найнегативніші емоції, і є ключем до виходу з халепи. Навіть якщо вам і здається, що ви потрапили у замкнене коло.

Ми завжди чимось невдоволені, і то добре. В тому і полягає секрет негативної емоції – організм маркує певну інформацію як негативну для того, аби ви звернули на неї увагу, і, до того ж, якнайшвидше. Ну, наприклад, сидіння голим задом на купі цвяхів для більшості громадян видасться дуже неприємною процедурою, натомість досвідчений йог вам скаже, що нічого страшного в тому нема. Насправді негативність цієї емоції несе дуже просту і цінну для організму інформацію: або йди в йоги і тренуй зад, або не сідай на цвяхи. Однак в подібних ситуаціях люди рідко дивляться в корінь проблеми, їм здається, що головна їхня біда – цвяхи як джерело неприємних відчуттів. Про голову, від якої ногам горе, якось не думається. Зате цвяхам дістається по повній програмі.
Інколи людина все ж таки починає здогадуватися, що не все так просто з тими емоціями.
Таке буває, коли подія позитивна, а от емоції – негативні. Приклад для ясності: згадані баняк і пательня ті ж самі, але голова не сусідова, а другої половинки, котра саме подає вам каву в ліжко.
Негативні емоції у такому випадку мали б означати, що вам варто подумати, що ж там не так зі стосунками, і в який бік вам (а не половинці!) варто змінитися.Емоції показують, що проблема є, і якщо ми не будемо реагувати, а лишимося на рівні тих злісних емоцій (або ж спробуємо їх задовільнити), то нам же ж гірше.
Однак капосна людська природа ніяк не може домовитися з мізками та їхнім маркуванням, і реагує на емоції на автопілоті. Тобто, намагається прибрати подалі ознаки негативу – адже тому, що в таких випадках потрібно братися за самовиховання, ніде не вчать.
Хіба в церкві, але роблять то так загадково, що рекомендацію «любіть ворогів ваших» майже ніхто не виконує, а якщо й виконує, то без жодного розуміння того, навіщо це потрібно. Звичайно, в церкві обіцяють бонуси на тому світі, однак цей аргумент видається вагомим далеко не всім.

Міжнародна ілюстрація

Для того, аби написане вище не виглядало пустим моралізаторством, візьмімося до прикладів. І найяскравіший з них, зрозуміло, негідник номер один. Після терактів світ кинувся ловити того негідника, наводити лад в Афганістані і так далі. Робилося все, щоб знищити те, що здавалося джерелом негативу. Яке там «не вбий» – зуб за зуб і око за око, і то з відсотками за вкладом. Жодного натяку на курс на самовдосконалення. Візьму на себе сміливість нагадати, на які саме неприємності натякало згадане джерело негативу. Зацитую фрагмент з моєї розмови з філософом, віце-ректором Українського католицького університету, паном Мирославом Мариновичем, а саме – слова пана Мирослава:

«Я думаю, що увага західного світу до пороків західного світу є недостатньою. Ми пропонуємо західну цивілізацію як модель для всього світу. Мусульманські цивілізації можуть засвоїти певні універсальні елементи цієї моделі, але не можуть прийняти її всю. Мені це впало в око, коли я через кілька днів після терактів 11 вересня був у Німеччині. Ми з колегою зайшли в магазин купити пресу. І, розглядаючи журнальні розкладки, я вжахнувся, бо подивився на них мусульманськими очима: вісімдесят, а то й усі дев’яносто відсотків журнальних обкладинок були на тему еротики!
Висновок мусульманського суспільства– що християнське суспільство декларує одні цінності, а живе відповідно до інших. Ми повинні ці голоси почути й запитати у власного сумління, чи повинні ми працювати задля відродження етики...»
«Дзеркало тижня», №32, 20.08.2005,
http://dt.ua/articles/44301

Думаю, не варто зайвий раз згадувати, чим шкодить собі людина, коли намагається замінити кохання показним цинізмом та перетворенням власного життя на еротичні анекдоти. Недоліки такого підходу доволі серйозні, але про них – якось іншим разом. Адже еротичні журнали – тільки верхівка айсбергу, на який так пильно подивляються наші мусульманські сусіди по планеті.
Цього разу достатньо буде просто підкреслити: я пишу не для того, аби когось звинуватити, а щоб нагадати, що, хоча бен Ладен і помер, але неприємності, на які нам вказувало це «джерело негативу», залишаються. І терористична загроза – найменш небезпечна з них. Іншими словами – нам є над чим працювати.

Українська ілюстрація

Цікаво, чи винайдуть коли прилад, котрий виміряє, скільки сили, часу і натхнення витратила українська нація на те, аби тихцем на кухні чи відверто на Майдані облаяти владу Януковича? І скільки б за той час можна було б зробити хороших речей. Вивчити іноземну мову чи прибрати сквер. Про сквери я загадала невипадково, чиста зелена трава і прибрані подвір’я – це перше, що відрізняє вулиці передмість Чикаго від українських вулиць. Українські громадяни рідко прибирають вулиці, однак завжди знайдуть час висловити свої негативні емоції на адресу влади. І, що характерно, за цими емоціями далеко не завжди йдуть дії. Таке собі політичне сидіння на цвяхах з впертим підстрибуванням, щоб краще дошкулило. Під час ефіру на радіо «Ukidrive» мала нагоду переконатися, що й тут, за океаном, та звичка також дається взнаки. Каюсь, сама не встигла вчасно зреагувати на гіркий і вже майже традиційний плач з приводу того, що ж робити нам із «зеками та злочинцями», яких Російська імперія відсилала на Схід України. Реагую з запізненням: як ви думаєте, звідки взялася значна частина населення Австралії? Не сушіть голови, це нащадки «зеків і злочинців», від яких колись вирішила позбавити свою територію Британія. До речі, австралійці досі вважають головою країни британську королеву, і, за останніми опитуваннями, більшості громадян такий стан справ подобається. Україні в цьому контексті пощастило – цар Дмитро для нас наразі неофіційний. Для різноманітності пропоную згадати, куди ще відправляла своїх злочинців Британія. Та й Франція теж такого підходу не цуралася. І що? Та нічого страшного. «Виросли» дуже навіть успішні країни. Педагоги вам розкажуть, що з дітей, схильних до хуліганства, можуть вирости видатні особистості – якщо скерувати їхню енергію в мирне русло і не давати їм сісти на голову вихователю. Ну і, звичайно, найкраще таких дітей виховувати власним прикладом. Якщо ж слова вихователя розходяться з ділом – все, як то кажуть, пиши пропало. До слова – досить багато дітей з українських сиротинців час від часу їздять до Америки. І підтримка таких проектів – то вже є серйозна реакція людей, котрим справді небайдужа доля Батьківщини.
Зрозуміло, більшість населення Сходу України – вже не діти, і перевиховати їх буде складніше. Однак перш ніж вкотре їх критикувати, подумайте: критика, тобто, безпосередня нецензурна реакція на цвях під задом, тобто, перепрошую, джерело негативу – то тільки перший крок. А далі потрібно не бити по тому цвяху м’яким місцем на знак протесту проти недосконалості світобудови, а подумати, чому ви там опинилися, і для чого вам то потрібно. І при цьому пам’ятати: вихід десь близько біля тих речей, про які думати вкрай неприємно.
Неприємно думати про українське телебачення – допоможіть створити альтернативу. Тим більше, що українське (або й російське) ТБ дивляться й у Чикаго. Як казала мати Тереза, я ніколи не піду на мітинг проти війни, адже є можливість мітингувати за мир. Допомога не обов’язково має полягати в купі грошей – в час інтернету, скайпу та відеокамер на фотоапаратах це можна зробити дешево й сердито. Потрібно докладати всіх зусиль для того, аби бути українцем було престижно, і то незалежно від посади Януковича. Зрозуміло, критика української влади – це дорога по вже добре налагоджених рейках, а для продумання альтернативної політики потрібно добряче порухати звивинами. Але в тому і полягає краса цього світу. Якби все було б просто, жити було б нецікаво.
Зручніше і легше після перегляду цієї статті згадати «злочинцю номер один» всі його гріхи. Але набагато ефективніше – використати цей привід для того, аби всім нам згадати, як часто, виходячи з церкви, ми лишаємо там все, про що нам говорили, і далі діємо за зовсім іншими законами. Нам здається, що так простіше, і справедливіше. Але ж десь глибоко в душі ми підозрюємо, що дарма нам та «простота» не минеться. І – знову йдемо до церкви, аби відмолити гріхи і лишити все, там сказане, на виході. Втім, замкнене коло можна відчинити: ми тепер знаємо, не тільки для чого, а й чому треба любити ворогів наших. Адже позначати нам на карті життя, де живуть наші помилки і «недогляди»– то нелегка, а в багатьох випадках – смертельна робота.