Не секрет, що за ці чотирнадцять років однією з найпотужніших сил боротьби за демократію була наша українська молодь. Це вони 14 років тому голодували на Майдані, саме вони були в перших рядах на тому ж Майдані Незалежності під час Помаранчевої революції. Молодь їхала звідусіль - зі Львова та Івано-Франківщини, з Волині та Дніпропетровська, зі сходу та заходу, півночі й півдня.

Чого прагнули, за що боролися? Пліч-о-пліч стояли вони, щоб зруйнувати невидимий бар'єр, який влада звела, щоб розмежувати, розділити Україну. Вони відчували себе єдиною родиною, не дивлячись якою мовою спілкувалися, чим займалися, де навчалися, про що мріяли. Боролися за гідне життя, за волю, за справедливість; за визнання світової громадськості, за стабільну економіку, за належний рівень оплати праці та соціальні гарантії. Нарешті - ми єдині. Нарешті - прокинулися.

Ми всі пам'ятаємо приїзд нашого Президента Віктора Ющенка до Чікаго, коли він закликав заробітчан, а особливо молодь, повертатися на батьківщину, обіцяв робочі місця та стабільну зарплатню. Мені було цікаво: як живеться нашій молоді в Україні сьогодні? Про що мріють, чи відчувають зміни на краще? Мій візит до Києва відбувся напередодні виборів. Київ, як столиця, став центром передвиборчої гарячки. Звичайно, ми усі хочемо кращого майбутнього для нашої неньки-України. Звичайно, за один рік важко щось змінити. Проте, якийсь рух вперед все-таки є, і це також усі усвідомлюють. Я зустрічалася зі своїми друзями, ровесниками, студентами, друзями своїх друзів і розпитувала, цікавилася, розповідала... Про життя-буття, про їхні політичні погляди, про те, що змінила Помаранчева революція в країні та в їхньому особистому житті, чи збираються голосувати на парламентських виборах. Коли мої нові друзі дізналися, що я зараз проживаю в Чікаго, одразу ж, у відповідь, засипали мене запитаннями про життя своїх ровесників за кордоном, про їхню суспільну діяльність, навчання та роботу. Добре, що я привезла з собою декілька примірників нашої газети "Час і Події" - це допомогло мені доповнити загальну картину із життя діаспори у Сполучених Штатах Америки. Сьогодні хочу запропонувати нашим читачам декілька коротких інтерв'ю, які я привезла із Києва - розповді наших ровесників-українців.

По приїзді до рідного міста, мені пощастило поговорити і обмінятися думками із активним учасником Помаранчевої революції, 24-літнім киянином Романом Праворським. Роман закінчив Національний технічний університет в Києві, здобув освіту у сфері компю'терно-інформаційних технологій. Працювати почав у 18 років. Його перша робота - системний адміністратор науково-дослідницького університету. Роман зізнається, що у порівнянні з багатьма своїми ровесниками, він живе досить непогано, працює у комп'ютерному центрі. Проте, його основний прибуток - приватні клієнти. Молодий чоловік мріє про той час, коли спеціалісти у сфері комп'ютерних технологій зможуть заробляти вдома стільки ж, скільки і за кордоном, з огляду на все більшу популярність та широке застосування комп'ютерів на Україні.

Роман провів не одну ніч на Майдані, пройнявся духом боротьби за справедливість. На моє запитання про минулорічні події відповів: "Майдан змінив нас. Ми більше ніколи не будемо рабами та бидлом, а тим більше "козлами", і не будемо гнути спину на чужого пана. Навпаки, тепер ми знаємо, що можемо і будемо обстоювати свої права та свободи, якщо треба буде - будемо виходити на вулиці, майдани, площі. Тепер уже Україна не асоціюватиметься тільки з Чорнобилем... Тепер про нас знають усі". Чи задоволений він змінами, які відбулися в Україні з того часу? Так, але не повною мірою: "Я сподіваюся, що у 2006 році після виборів в Парламент перехідний період від тоталітарного до демократичного ладу закінчиться".

А ось 25-річна Ольга Стародуб з Києва стосовно політичної ситуації на Україні сказала, що та її просто дратує. "Минулі вибори значно підірвали бюджет. Зараз я розумію, що ті самі люди використовують державний бюджет для активної рекламної компанії. Це, на жаль, не принесе бажаного результату, бо кандидати - ті ж самі особи, які зараз при владі".

Ольга народилася у містечку під Києвом, закінчила університет народного господарства, економічний факультет. Почала працювати з 19 років фінансовим контролером профспілкового спортивного товариства "Колос". "Зараз я заробляю досить непогано для дівчини мого віку, бо маю зарплатню начальника фінансового відділу. Також, у мене є бабуся, якій я допомагаю вирощувати овочі та фрукти, що, звичайно, дозволяє мені заощаджувати на продуктах. Як я ще підробляю? Пишу своїм друзям-заочникам та знайомим курсові і контрольні роботи". Дівчина багато розпитувала мене про життя студентів в Чікаго, а також про стипендії, гранти та допомоги на навчання. Цікавило її і те, чи планують молоді люди голосувати на парламентських виборах.

Подруга Ольги - Ріта Могила запитувала про найбільш престижні професії серед молоді в Чікаго і про процес голосування українців за кордоном. Стосовно ж вибору професії та пошуку роботи в Україні, Ріта розповіла: "Щоб знайти роботу в Києві, можна дати оголошення на веб-сайтах. Багато київських компаній так знаходять собі молодих спеціалістів. Для них це вигідно, тому що випускники вузів - відповідальні і переспективні працівники, а оплата праці набагато нижча, ніж у професіоналів зі стажем. Проте багато моїх друзів - студентів-випускників впевнені, що хороші робочі місця можна знайти тільки за гроші або по-знайомству (по-блату). Можна звернутися до агенцій по найму працівників, але за ці послуги треба заплатити або випускнику (місячну ставку), або роботодавець платить за кожного прийнятого на роботу".

26-річна Олена Ліпунова цікавилася політичними настроями чікагців напередодні парламентських виборів, а також боротьбою за Ющенка під час Помаранчевої революції. Її цікавила активність української молоді на теренах Сполучених Штатів, мітинги, демонстрації і підтримка Майдану. Дівчина дуже втішилася, що наші українці, де б доля не закинула їх, турбуються за Україну, за демократію, за майбутнє своєї батьківщини.

Олена переїхала до Києва з Кривого Рогу після розлучення з чоловіком. За півтора року у столиці вона зробила непогану кар'єру. По-перше, закінчила Криворізький університет за спеціальністю економіка підприємств. По-друге, почала працювати оператором обчислювальної техніки ще навчаючись на 4-му курсі університету. Потім її призначили начальником відділу інформаційних технологій (мабуть, завдяки надзвичайній працездатності і винахідливості). Вона вважає, що справжній талант завжди проб'ється, не дивлячись ні на які перешкоди і складності. Проте, Олена нарікала, що дуже важко в Києві знайти пристойне житло за помірну ціну. Вона розпитувала мене про ціни на житло в Америці.

Цікавою була моя зустріч з симпатичним і приємним у спілкуванні молодим чоловіком Євгенієм Калитюком. Євгену 27 років. У Києві він з 1995 року, закінчив Київський державний університет, юридичний факультет. Працює начальником управління правового забезпечення відділу врегулювання збитків.

- Що ти очікуєш від майбутніх парламентських виборів? - запитала я хлопця.

- Від майбутніх виборів я нічого не очікую. Але, можливо, стабілізується фінансове становище країни щодо інфляційних процесів. Я вважаю, що поки не зміняться люди, їхнє мислення і відношення до роботи, а також, як мінімум, одне покоління політиків, нічого доброго не буде. Це займе, як мінімум, 25 років.

- Євгене, скільки треба заробляти у Києві, щоб забезпечити сім'ю?

- Щонайменше $1000 на місяць, щоб хоч якось прожити з родиною. Я винаймаю одну кімнату за $150 на місяць. На мою думку, щоб нормально жити у Києві, треба заробляти не менше $1000 на одну людину.

- А що ти хотів би дізнатися про життя української молоді у Чікаго?

- Мене цікавить, як американці ставляться до Буша і що молодь думає про політику держави, яка вважає себе пупом землі. Чи не бояться вони, що така політика може сумно відобразитись на простих людях і на ситуації у світі?

22-річну Олену Шевчук з Тернопільської області цікавило, чи не хочуть молоді українці, які переїхали до Чікаго, повернутися на батьківщину і де краще жити - в Сполучених Штатах чи на Україні. Олена приїхала до Києва шість місяців тому разом із подругою-одноліткою Любою Драбчук. Вони мешкають у 30-ти хвилинах їзди від центра міста і живуть разом у двокімнатній квартирі, за яку платять $250 на місяць. Таку хорошу ціну вдалося отримати лише через знайомих, з якими разом навчалися у Тернопільській академії народного господарства.

Я запитала Олену та Любу про їхні політичні погляди. Вони розповіли, що під час Помаранчевої революції ще навчалися в Тернополі. Кожного ранку о 4-й годині від центрального автовокзалу у Чорткові ходили автобуси до Києва на підтримку мітингуючих, які поверталися пізно ввечері. Такі рейси були безкоштовні і щоденні. Люба з друзями їздила до Києва декілька разів, а Олену не пустила мама. Оленина ж молодша сестра під час минулорічних подій просто втекла з дому, жила у родичів в Києві та кожного дня ходила на Майдан. Вона мала великі неприємності з мамою через це, але все-таки не змогла всидіти вдома - дух революції захопив її з головою.

Дівчата працюють у великій фінансовій компанії. Олені допомагають батьки, бо іншого заробітку вона не має. "Коли я навчалася в академії, то чотири роки провчилась на державному факультеті. П'ятий рік - мусили платити. Цей рік навчання проходило повністю англійською мовою. Молоді викладачі - українці, які стажувалися за кордоном. Деякі з них були іноземці".

Про березневі вибори Олена сказала так: "На березневі вибори піду, але усіх повикреслюю. Якщо визначусь з кандидатом, то точно не буду голосувати за Януковича, Вітренко, комуністів та Кравчука".

Я побажала дівчатам всього найкращого, здійснення мрій та знайти свою долю в Києві (хоча Олена зізналася мені, що оскільки вона досить добре опанувала англійську мову, то мріє знайти роботу за кордоном, щоб пристойно жити і заробляти нормальні гроші).

Усі молоді люди, з якими я познайомилася під час своєї поїздки до Києва, справили на мене дуже хороше враження. Звичайно, багато з них ще не мають хорошої роботи чи доброї зарплатні, проте, усі вони освічені, ерудовані, амбіційні та сповнені грандіозних планів. Не залежно, чи вони вірять у найближчі зміни на краще в Україні чи вважають це справою довшого часу - це вже інше покоління. І ще я усвідомила одну істину: вони дійсно вже ніколи не будуть ні "бидлом", ні "козлами", ні рабами, якби не обернулася їхня доля. Це радує. Вони вже знають, що від їхнього голосу, їхніх дій залежить майбутнє України, її завтрашній день. Вони усвідомили свою єдність, спільність, непоборність, а найголовніше - те, що ми велика і дружна родина. Українці показали цілому світові, що ми цілком європейська, демократична держава і не згідні, схиливши голову, коритися злочинному режимові, який панував у нас досі. Треба боротися, а не мовчати! Хоча нас і розділяє океан, і далеко ми від рідної землі, але я зрозуміла одне: ми всі діти однієї матері, ми одне ціле і разом ми переможемо! Перемога буде за нами!