Готує новий авторський проект. Для неї музика - спосіб втілення фантазій, а фантазії в дівчини дуже і дуже непрості... Саме тому вона, окрім згаданих інструментів, грає ще й на окарині та діджуріду. А найближчим часом дівчина планує додати до свого "міні-оркестру" вірменський дудук.

Коли ми переїхали жити до Литви, якось я побачила дівчинку, яка йшла вулицею з футляром- там була скрипка. Я попросила маму купити мені такий самий...футляр. Цю історію мама розповіла бабці. І саме вона перейнялася моїм бажанням вчитися музики. Під час наступного приїзду до нас у Литву (а вона жила в Тернополі, - прим. ред.), бабця привезла мені скрипку, найменшу скрипку із усіх скрипок (одну четверту), аж із Москви.

Коли я прийшла в школу, то хотіла навчатися на фортепіано. Але під час відбору у мене виявили хороший слух та ритмічні здібності - тому відправили на скрипку.

У музичну школу я пішла у шість років. Але мені займатися музикою тоді не подобалося. Окрім уроків у школі, у другому класі я мала приватні уроки музики ще вдома. До нас приходила мамина подруга - скрипачка. Вона пила у нас на кухні каву, а я в іншій кімнаті вигравала гами. Так тривало рік. В мене були зайняття в школі та вдома- і це стало для мене згодом не цікаво. Тому у третьому класі я вирішила покинути музичну школу. Мені подобалася музика, але не подобалося, як її викладали.

Мабуть, найцікавіше було - коли викинула з четвертого поверху свою скрипку та коли тато мене перевіряв на "детекторі брехні". Історія зі скрипкою трапилась, коли до нас у Литву приїхали родичі з Одеської області - два мої двоюрідні брати з батьками. Я їх дуже любила. Тому, коли вони вирішили піти на каруселі, я захотіла йти з ними. Але мені не дозволили, бо я мала дві години сидіти вдома та грати на скрипці. Всі розійшлися, а я залишилась із бабцею. "Мучила" скрипку я 10 хвилин, а потім відкрила вікно і викинула її з четвертого поверху. Тільки через кілька хвилин зрозуміла, що зробила щось не те. Сіла на велосипед і поїхала за місто. Я розгубилася і боялася, що мене будуть сварити. Шукав мене тато на "бобіку" з двома солдатами. Того дня мене не сварили, але сказали, що якщо я не хочу грати, то можу не ходити в школу, але псувати інструмент не можна.

Це було тоді, коли мої успіхи в школі перевіряли батьки. Мій батько був дуже оригінальною людиною, тому вигадував різні "приколи". Якось він приніс додому трансформатор до телевізора, але сказав, що це "детектор брехні". Попросив мене покласти руку на "ящик" і почав ставити питання. Після цього я зізналася у своїх маленьких "хитрощах" - що я розбила вазу, а не молодша сестра, розповіла про посередні оцінки... Але якось у однокласниці я побачила такий самий трансформатор - "детектор". Так я викрила татову хитрість.

Мріяла вигадати таку професію, якої не існує в світі. Але вона має бути пов'язана із творчістю.

Останнім часом люблю експериментальну музику, де поєднуються сучасні напрямки та симфонізм. Також подобається музичний напрям тріп-хоп, який відображає звичний для мене спокійний стан.

Мені подобається, коли на сцені музиканти роблять спільну музику. Я люблю доповнювати виступ вдалими партіями, красивими відхиленнями. Зараз я не бачу себе на сцені окремим виконавцем. Але усе можливо. Адже я відчуваю, що набралася у музичних гуртах чимало досвіду.

Якось я слухала симфонічну музику - концерт для флейти та оркестру вірменського композитора Арама Хачатуряна. Цей твір мене так вразив, що я його переслуховувала 150 разів. У другій частині концерту було так вдало використано всі можливості флейти, що я відчула її "душу". За кілька хвилин я прийняла рішення, що, якщо мені так сильно подобається цей інструмент, я маю на ньому навчитися грати. Адже вчитися ніколи не пізно! Я мала багато приватних консультацій у Львівській консерваторії, де мені пояснювали основи основ. А далі навчалась у Тернополі, у школі мистецтв. На альті я граю понад 12 років, а на флейті- три. Те, що я не можу сказати на одному інструменті, я "говорю" на іншому. Тому одну свою музичну фантазію я можу доповнювати іншою. Це дуже захоплює!

Люблю фотографувати, адже фотограф - це людина, яка нам показує світ своїми очима. Як можна не помітити якісь сентиментальні моменти, особливі емоційні людські стани, зокрема, стан ейфорії художника на сцені... А природа!

Колекціоную інструменти, на яких граю або вчуся грати. У мене вже є діджуріду (велика труба), електрофортепіано Rolland, синтезатор Nord Lead, який дозволяє створювати оригінальні синтетичні звуки, також є шейкери, окарини, які я купую на всіх фестах, на яких буваю. Окарин у мене вже є близько десяти- у формі горобців, голубів, роздутих млинців. Їх роблять з глини майстри вручну, вони різної форми, із різним тембром звуку.

Шукаю для себе хороший дудук - вірменський духовий інструмент, який роблять з плакучого дерева. Щоб мати уяву, який він видає звук, варто згадати фільм "Страсті Христові". Увесь фільм там супроводжують саунд-треки із використанням або турецького або вірменського дудука. Вчитись на ньому мені буде не складно, бо він, по суті, має схожий принцип звуковидобування, як у флейти. Залишається тільки знайти аплікатуру в Інтернеті. Мені подобається звучання духових інструментів- бо вони мають тембр, наближений до людського голосу. Звучать дуже природно.

Це трапляється у перервах на репетиціях - беру "пощипати" басуху. Ми так часто експериментуємо: наш басист переходить на гітару, тромбоніст грає на барабанах, а я - на бас-гітарі. Ось таке у нас виходить тріо (сміється, - прим.ред.).

У гурт "ТПВГ" мене запросили, коли я була на другому курсі інституту. Мені дуже сподобався вокал Олі Чіркової, самобутній та яскравий. Я відразу погодилася грати там на альті, щоб доповнювати її оксамитовий голос. "ТПВГ" - інді-гурт, голос співачки особливо ліричний та ніжний, тому, щоб доповнити її манеру, я граю там м'яко та легко. А от в "Nameless" все по-іншому, там психоделія 60-х років. Тому формат цієї групи не допускає надмірного ліризму - тут драйв, тиск, енергічність. Двигунами цього гурту є Зорян та Світлана Безкоровайні. Цікаво, що там часто змінювались музиканти, та "серцевина" залишалась незмінною. "Nameless" можна назвати колискою відомих музикантів - тут грали Ігор Пелех, Валера Мельников (гурт "Вася Клаб"), Олег Ломаковський (гурт "Щастя"), Сергій Недашківський (барабанщик у гурті "СКАЙ"). Мені цікаво експериментувати в обидвох гуртах. Також я радію, що зібралися професійні музиканти- ми розуміємо один одного з пів слова.

Це вже в минулому. Пригадую, як після трьох репетицій з "ТПВГ" я поїхала на "Перлини сезону". Це був для мене шалений виступ. Я ніколи не виступала перед великою кількістю людей, тому на початку виступу в мене ледь тремтіли руки - такого страху я більше ніколи не відчувала. Ми там виступали з піснею "Та, що танцює з вітром", яка згодом стала нашим хітом... Тепер я виходжу на сцену та граю просто для задоволення. Я не звертаю увагу на те, скільки людей, та не думаю про те, що можу помилитися. Коли граю музику, то перебуваю в ній. І ні про що інше не можу думати.

У Тернополі бурхливе музичне життя. Тут велика лагуна музикантів, які роблять різнопланову та оригінальну музику. Хоча в Україні є чимало міст, де грають гурти із певною одноплановою музикою. Таке ми бачимо чи не на кожному фестивалі, на який їздимо. Для прикладу, нещодавно приїхати з Одеського фестивалю, де всі грали важку музику. Але вирізнити між всіма якийсь оригінальний гурт було важко- всі як клони.

Нові люди та міста мене навпаки надихають на творчість. Я захоплююся та люблю ініціативних людей. Тому, коли спілкуюся із цілеспрямованими та творчими людьми, то це мене "заводить". Я від них черпаю натхнення. Дивлюся на них і думаю, які вони талановиті і скільки ще я повинна зробити сама...

Вважаю, що на сцені головне музика, а не одяг, зовнішній вигляд. Хоча, звичайно, я звертаю увагу на одяг, в якому виходжу на сцену. Має бути якась спільна лінія, яка об'єднує музикантів на сцені. Під час виступів "ТПВГ" ми любимо одягати вбрання із етнічними елементами. А коли виступаю з "Nameless" - щось хочеться іноді одягнути у стилі хіппі, яскраве - це додає барв до психоделічної музики. Я люблю прикрашати одяг великою кількістю браслетів, подобаються великі сережки.

Зупинятися не буду. Треба постійно працювати, удосконалюватись. Але зараз я ще думаю про те, як реалізувати свої творчі проекти. У них - поєднання візуального та художнього мистецтва з музичним оформленням, плюс відеовізуалізація. Мені хотілося б займатися всім цим в комплексі. Мрію, щоб мені в цьому допомагали творчі люди.

Я лінуватись не люблю, бо не знаю, куди себе подіти. Люблю активний відпочинок і не можу сидіти на місці. Але інколи роблю собі день лінивця. Тоді скачую з Інтернету фільми, які порадили мені друзі, та цілий день їх переглядаю. Звичайно, напередодні я готую собі різні марципани, щоб не відволікатися на приготування їжі. Тому для мене день лінивця- це день цікавого кіно.

"Хаотична Анна" і "Попіл та сніг". Це не звичні фільми, це фотофільми, де щомиті чергуються красиві картинки. Останній фотохудожник створював 8 років, об'їздив багато країн.

Наталя Возняк народилася 25 липня 1979 року в Тернополі. Перших три роки жила в Монголії, з 1982 по 1986 роки - в Тернополі, далі - в Литві (м. Кедайняй). У 1995 році приїхала в Тернопіль та навчалася у Тернопільській школі №4. Закінчила Тернопільський педінститут за спеціальністю "вчитель музики та художньої культури" та Львівську національну музичну академію ім. М. Лисенка. Кілька років працювала в Галицькому камерному муніципальному оркестрі. Грає у тернопільських гуртах "Ті, що падають вгору", "Nameless".