Хокеїсти, як відомо – хлопці гарячі. Чого тільки варті ритуальні побоїща фанатів після майже кожного матчу. Однак найважливіша складова цього спорту – не фанати, а люди в шоломах і з ключками. Бо, як відомо, боягузи не грають в хокей. В Україні хокей менш популярний, ніж футбол, але найкращий хокейний воротар всіх часів був українцем. Знайомтеся – Тарас Савчук. Його називали “Ukie” (Юкі) за те, що він пишався Україною. Розмову про хокей почнемо з його славетної, хоч і непростої біографії…

У найсильнішій хокейній лізі світу – північноамериканській НХЛ, що вже відзначила 90-річчя, виступало майже двісті гравців українського походження. Заснована восени 1917 року чотирма канадськими клубами, ліга нині налічує 30 команд, в яких виступають майже сімсот хокеїстів.
З різної нагоди спеціалізовані хокейні видання, яких у Північній Америці сотні, регулярно проводять різноманітні опитування фахівців, журналістів, ветеранів з різних питань, що стосуються історії НХЛ. Кілька років тому тижневик “The Hockey News” оголосив результати такого опитування з метою визначення кращого хокеїста усіх часів.
До першої п’ятірки легендарних увійшли Горді Хоу – 504 голоси, Вейн Гретцкі – 304, Боббі Орр – 288, Террі Савчук – 126, Маріо Лем’є – 81. Маріо недавно оголосив про завершення кар’єри, Хоу, Орр та Гретцкі виходять на лід в показових матчах, і тільки Террі Савчука – знаменитого воротаря, українця за походженням, вже багато років нема серед живих. Про цю легендарну і водночас трагічну постать варто би знати сьогоднішньому поколінню прихильників спорту.
Террі (Тарас) Савчук народився 28 грудня 1929 року у робітничому передмісті Вінніпега. До занять хокеєм його залучив старший брат Микола, коли молодшому було лише 10 років.
Коли Террі минуло 12, він уже зайняв місце у воротах дитячої команди “Детройт Ред Вінгз”. Звідти й почалася його блискуча кар’єра, переплетена неймовірними пригодами, злетами та падіннями.
У хокей Савчук прийшов, маючи скалічену праву руку, яку понівечив, граючи в американський футбол. Здавалося, що а такій ситуації годі й гадати про великий спорт. Але наперекір долі Террі довів, що вольовій людині все під силу. Він тільки-но почав опановувати ази воротарського мистецтва, як ковзанами йому “розкроїли” обличчя так, що лишень майстерність лікарів врятувала зір.
Професійну кар’єру юнак розпочав у “Детройт Ред Вінгз” 1949 року. А вже наступного сезону став воротарем ¹1 команди. У тому сезоні Террі провів усі 70 матчів і у кожному з них більше двох шайб у свої ворота не пропускав. А в 11-ти зустрічах за його плечима червоне світло взагалі не спалахувало. Тож того року Савчук заслужено здобув “Калдер Профі” – кубок, яким нагороджують найкращого дебютанта НХЛ. У сезоні 1951-1952 рр. (уявіть тільки!) він знову простояв у воротах від першої до останньої хвилини всі 70 матчів. У 12 – знову не пропустив жодної шайби.Саме завдяки його хисту “Детройт” здобув найвищу хокейну нагороду – Кубок Стенлі, а Савчук отримав “Везайна Профі” – приз, який вручається найкращому воротареві ліги.
Настали його зоряні роки. Тоді Террі здавалося, що так буде завжди, що слава ніколи не покине його, але…
Тарас Савчук став ініціатором нового стилю воротарської гри. Він проводив увесь матч на зігнутих ногах.
Тепер так грають і початківці. А тоді це виглядало незвично. Проте шеф команди Джек Адамс намагався примусити свого голкіпера повернутися до традиційної манери гри. Той не погоджувався. Розпочався конфлікт між босом і хокеїстом. Для Террі це обійшлося дорого. Від психічного перевантаження він став похмурим, відлюдькуватим, навіть грубуватим у ставленні до колег. Та, як кажуть, біда одна не ходить, а з собою ще горе водить. Террі потрапляє в автомобільну катастрофу і травмує легені. Цим одразу скористалися керівники клубу, які продали спортсмена до Бостона. Як згадував сам Савчук, то був найпекельніший сезон у його кар’єрі. Адже дружина і діти залишилися у Детройті. Друзів у новому місті у нього не було, тому весь вільний час проводив на самоті, у своєму помешканні. Дійшло до того, що 1957 року Савчук розірвав усі контракти і заявив, що назавжди залишає великий хокей.
Повернувшись додому, Террі звернувся до лікарів. Ті констатували цілковите нервове виснаження й порадили піти зі спорту. Тривалий час про воротаря-чемпіона ніхто не згадував. Вирішили, що кар’єрі Савчука настав кінець. Та наперекір долі він знову з’явився на ковзанці. Але тут на нього чекало чергове випробування. Прийшов новий тренер, який заявив, що кращі роки Савчука позаду. Йому запропонували перейти в Торонто. Тож 1964 року 35-річний Савчук з’являється у “Торонто Мейпл Лівз”.
…Люди, які спостерігали за фінальними поєдинками сезону 1966-1967 років між “Торонто” і “Монреаль Канадієнс”, не могли навіть здогадатися, що ворота “Торонто” захищає той славнозвісний Савчук. Йому було тільки 37, а виглядав він на всі 50. І не дивно, бо за рік до того він пошкодив хребет, пережив важку операцію. Та, попри все, у вирішальному матчі ліги проти “Монреаля” Террі Савчук відбив 41 кидок суперників, і “Лівз” переміг – 3:1.
Це була остання велика перемога видатного хокеїста, бо провідні клуби не хотіли ризикувати, укладаючи контракт з хоча й видатним, але немолодим і хворим воротарем, який у будь-яку мить міг вибути зі складу. Тож він ще трохи постояв за аматорські команди. У сорокарічному віці Террі прийшов на допомогу “Нью-Йорк Рейнджерс”, правда, на три гри серії плей-оф. Тут і закінчилася його хокейна кар’єра. Після чоловічої суперечки зі співмешканцем, до речі, також хокеїстом, Савчук потрапляє до лікарні. І у ніч на 31 травня 1970 року помирає.
Так трагічно закінчив свій земний шлях Террі Савчук – найкращий воротар НХЛ усіх часів, чиї досягнення й досі ніхто не може перевершити. Чого варте хоча б те, що він, наприклад, не пропустив жодної шайби у 103 матчах.
У Торонто є Музей хокейної слави. Тут є багато фотографій і експонатів, що належать Тарасові Савчуку – спортсмену-легенді, що назавжди залишиться в історії світового хокею. Ним пишається Канада. Відомий канадський журналіст Давід Дюпуа написав про нього книжку “Біди та тріумфи голкіпера світової величини” (Торонто, 1998). Великою популярністю користувалася книжка журналіста українського походження Джорджа Татомира “Українці в Національній Хокейній Лізі” (Трентон, Канада, 1990). Про нього не може забути Україна.
Львівський мистецтвознавець Олесь Нога, автор кількох книжок на спортивну тематику – “Світ львівського спорту 1900– 1939” (2004), “Пропам’ятна книга історії 1-го чемпіонату світу зі стрільби з лука, а також утворення Міжнародної Федерації зі стрільби з лука 1931 року у Львові” (2006), “Український баскетбол 1908 – 2008” (2008), готує до друку свою наступну роботу, присвячену історії українського хокею за сто років. Там будуть сторінки про тих хокеїстів, які своєю грою захоплювали мільйони шанувальників динамічної і цікавої гри, виступаючи на ковзанках за різні країни на різних континентах, але ніколи не могли показати свою майстерність на землі предків…

Історія спорту справжніх чоловіків
Якщо футбол – король спорту, то набагато вільніший від догм хокей – його президент. Футбол прагне не відступати від основних своїх правил, прийнятих ще в XIX столітті. Хокей же, навпаки, постійно корегує ігрові закони, прагнучи зробити з дій на майданчику неповторне видовище.

Загадка хокею – вже в самій назві цієї гри. “Хокей” – слово нібито нове. Його, в усякому разі, на відміну, скажімо, від слова “футбол”, не знайдете навіть в солідному Енциклопедичному словнику Брокгауза і Ефрона, що видавався в Петербурзі в 1890-1904 роках. Але, як вказують британські джерела, співзвучними хокею словами – “хауки” або “хоки” – називалися на початку середньовіччя у ряді англійських графств свята збирання врожаю. Їх кульмінаційним моментом була гра з метою провести м’яч зігнутими палицями в зону, яка захищається противником. Цікаво, що і зараз в жаргоні робочих в південних штатах США фігурує “хокки” – інструмент на кшталт сапи, яким обробляють землю.
Канадці, проте, дотримуються в цьому питанні двох абсолютно інших версій. Перша з них стверджує, що слово “хокей” узяте з мови могавків, які колись грали в схожу гру на траві. “Хогий” – так вона називалася, – що в перекладі означає “боляче”. Річ у тому, що після гри переможені каралися. Друга з прийнятих в Канаді версій простіша і відоміша. Вона виводить походження слова “хокей” зі старофранцузського “хоке”, що означає зігнуту пастушу палицю. Не важливо, врешті-решт, звідки взялося це слово. А набагато важливіше, вважають канадці, що саме вони наповнили це слово сучасним змістом.
Хокей по праву можна назвати “грою номер один серед зимових видів спорту”. Навіть люди, які не люблять “вболівати” за улюблену команду із задоволенням дивляться хокей, сподіваючись побачити чергову колотнечу, яких в хокеї аж занадто. А якщо колотнеча “один на один” переростає в баталію “команда на команду”, то тоді взагалі час біля телевізора проведено недаремно.
Перша льодова баталія відбулася давним-давно, коли 5 квітня 1242 року на льоду Чудського озера зійшлися тевтонська дружина і дружина головного тренера Олександра Невського. Правда, та історична “махалівка” до хокею не мала жодного стосунку, крім того, що все це дійство відбувалося на льоду і з бійкою.
З часом людство дійшло до висновку, що на льоду можна не лише битися і ковзатися, але ще і використовувати його дещо по-іншому. Так в Голландії в XVI-XVII століттях була популярна гра з м’ячем і ключками на льоду, про це свідчать численні гравюри і картини голландських художників того часу.

Канадське коріння улюбленої гри
Сам хокей, пращур його сучасного вигляду, з’явився в Канаді. Існує багато версій зародження хокею в Канаді, одна з них полягає в тому, що цей вид спорту спочатку з’явився в Англії, а потім англійські стрілки завезли його до Галіфаксу, жителі якого захопилися новою грою. Перша формальна гра відбулася в 1855 році в Кінгстоні, Онтаріо, між командами Королівських Канадських Стрільців і Імператорської армії.
Вже в 70-і роки XIX ст. хокей з шайбою включали в програму всіх зимових спортивних свят в Канаді. Перші хокейні правила були сформульовані студентами університету в Монреалі. Роль воріт стали виконувати два камені на льоду, за допомогою яких були визначені розміри простору, в який можна забивати шайбу. А перший офіційний матч відбувся 3 березня 1875 р. в Монреалі на катку “Вікторія”. У 1893 році в Канаді був заснований найвідоміший і найпочесніший хокейний трофей сьогодення – Кубок Стенлі.
Спочатку всі матчі проходили на відкритому повітрі, і тільки в 1870-90 рр. з’явилися перші закриті ковзанки. Але вони не були схожі на сучасні.
Закритою ковзанкою був великий сарай або ангар з природним льодом. Таке приміщення дуже добре пропускало холод, завдяки чому можна було грати в хокей.
У 1899 р. знову ж в Монреалі був побудований перший в світі критий стадіон для гри в хокей зі штучним льодом, розрахований на 10 тисяч глядачів. Адже саме такі льодові арени “загнали” врешті-решт, під дах і баскетбол, зробивши його цілорічним, а розміри хокейного майданчика стали визначальним модулем для майданчиків баскетболу і волейболу, тенісу і гандболу. Досі клуби НБА в “хокейних” містах США і Канади “мешкають” в залах НХЛ.
У цьому ж 1899 році організована Канадська Аматорська Хокейна Ліга. Пізніше, в 1914 р., професійні клуби хокею на льоду об’єдналися в Національну Хокейну Лігу (НХЛ).
А в 1908 р. Великобританія, Богемія, Швейцарія, Франція і Бельгія заснували Міжнародну Хокейну Федерацію. 1972 р. ознаменований створенням Всесвітньої Хокейної Асоціації.

Правила і спорядження
Постійно удосконалюються правила гри. У 1900 р. канадець Френсіс Нельсон винайшов сітку для воріт, зроблену з риболовної сіті. Після цього суперечки, що інколи доходили до командних бійок, про забиту шайбу припинилися – суддям і хокеїстам стало набагато зручніше стежити за взяттям воріт. Потім на ворота стали вішати металеву сітку. Вона була міцна, але після удару шайба відлітала назад і інколи травмувала воротаря або гравця, що знаходився біля воріт. Цей недолік змогли виправити другою мотузяною мережею, що натягується усередині воріт для пом’якшення удару.
Сьогоднішня сітка об’єднує в собі дві ці сітки. Воротарі не носили масок до 1929 року, коли Клінт Бенедикт, що виступав за канадський клуб “Монреаль Канадієнс”, вперше вийшов в ній на лід. Але офіційно вона була схвалена не відразу. Голкіперам того часу також не дозволялося відривати лезо ковзана від льоду, тому не було настільки видовищних шпагатів і стрибків.
Час гри розділили на 3 періоди по 20 хвилин “чистого часу” кожен, почали практикуватися заміни. “Чистий” час, видалення тих, що провинилися, і їх повернення на майданчик, якщо забитий гол, – все це найвища справедливість ігрової логіки. І це в різних варіантах прийшло в деякі ігри саме з хокею.
Дивлячись на хокеїстів, мимоволі згадуєш середньовічних лицарів. Вони надівають на себе наплічники і налокітники, щитки-наколінники, короткі штани з твердими прокладками, а поверх всього цього шерстяну куфайку і труси. На руках– масивні шкіряні рукавиці з довгими крагами; на голові– шлем з твердої пластмаси. А воротар, крім того, закриває обличчя маскою, ноги– широкими щитками. У хокеї інакше не можна.
Стикаються гравці, схрещуються ключки, гостро виблискують ковзани, але, захищені зброєю, хокеїсти не уникають ні падінь, ні поштовхів.

І ось вони виїжджають на лід. Це прямокутник 61 м в довжину і 30 м завширшки, оточений з усіх боків бортами заввишки 120 см. Борти роблять з дощок, але останнім часом стали застосовувати для цієї мети і прозорий склопластик. У всіх кутах плавні закруглення для безпеки гравців, адже там закипають найжорстокіші єдиноборства.
Крижане поле поділене на зони. Широкі сині лінії, проведені під льодом впоперек майданчика на відстані 18 м від її країв, виділяють зону захисту і зону нападу. Зона захисту– та, де ворота своєї команди, нападу– з воротами противника. Між синіми лініями– середня зона. Все поле поділене ще навпіл Центральною лінією червоного кольору. Ворота невеликі: висота– 122 см, ширина– 183 см. Вони зроблені з труб перетином 5 см.
На лід, окрім воротаря, кожна команда виставляє п’ять польових гравців: двох захисників і трьох нападаючих. Це одна зміна, тобто сили, які в даний момент ведуть боротьбу. Зазвичай команда має в складі три пари захисників і три трійки нападаючих, або, іншими словами, три зміни, три п’ятірки. Міжнародна федерація дозволяє брати участь в одному матчі 19 гравцям.
Девіз захисника– безпека воріт перш за все. Він має бути готовим в скрутну хвилину прийняти шайбу на себе, перегородити її політ своїм тілом. Для цього потрібні хоробрість, самовідданість та ігнорування небезпеки, адже швидкість шайби в польоті перевищує 150 км/год.
Завдання крайніх нападаючих– забивати голи. Але гол в хокеї– це не лише влучний кидок. Щоб дістати можливість метнути шайбу у ціль, треба багато і довго крутити, хитрувати, обводити, маневрувати, передавати шайбу партнерам і приймати її від них у відповідь, їдучі на великій швидкості. Крайнім нападаючим доводиться пробігати за матч по декілька кілометрів, а найкращим– до 9 км.
Між ними– центральний нападаючий, мабуть, головна фігура в команді. Він організовує атаки і оборону. Його основна позиція– перед воротами противника, на “п’ятачку”, звідки найзручніше забивати шайбу.
Але право зайняти цей “п’ятачок” на якусь мить доводиться добувати безперервною боротьбою на всьому полі. Центральний нападаючий головний і в обороні, тому що йому доводиться тримати найнебезпечнішого, такого ж, як він сам, центрального нападаючого противника.
Особлива роль у воротаря. Кажуть, що надійний воротар– це половина перемоги. І не випадково в деяких командах є такий звичай: перед матчем гравці під’їжджають до воротаря і ключками торкаються щитків на його ногах.
Тим самим вони як би дають обіцянку грати, не шкодуючи сил, і показують упевненість в надійній грі свого вартового воріт. І коли команда виграє відповідальний турнір, гравці обов’язково підкидають свого воротаря.
У воротаря найважча і найміцніша захисна амуніція. У нього широка ключка, і стоїть він на низьких ковзанах з широкими полозами. Ключка в одній руці, а на іншій особлива рукавичка для лову шайби.
Гарний воротар– гравець з міцними нервами, вольовий і незворушний. Жодної миті розслаблення не може він собі дозволити.
Захисники і нападаючі грають в матчі в середньому хвилин 20, а воротар– всі 60. І кожна приховує загрозу “взяття” воріт. Воротар– авторитет в команді, його вказівки– закон.
Футболіст і баскетболіст можуть провести весь матч без зміни, а хокеїстові таке не під силу, тому що він грає щодуху, без секунди паузи, хвилину, півтори, дві, але не більше. Є правило: шайба у нас– всі ми в атаці, шайба у них– ми всі в обороні.
Недосвідченим в грі людям здається, що в хокеї все дозволено. Зовсім навпаки. Дозволено штовхати противника, що володіє шайбою, грудьми, плечем або стегном. Не можна робити йому назустріч більше двох кроків і штовхати на борт. Забороняється виставляти вперед ключку, коліно і ковзани, штовхати противника руками. Грати корпусом можна лише проти хокеїста, що володіє шайбою, а його партнерам можна лише перегороджувати дорогу, і не більше.
Хокеїстові не можна грати зламаною ключкою, лягати умисне на шайбу, діяти ключкою вище за рівень плечей, бити нею по ковзанах, кидати ключку, щоб перешкодити противникові.
Отже хокей– гра людей не лише мужніх, але і дисциплінованих, чесних, людей, котрі вміють володіти собою. Ніщо в хокеї не залишається таємним. Хороший гравець завжди коректний, поважає суперників, правила гри і суддів. Ні в одній іншій спортивній грі так жорстко не карається порушник правил, як в хокеї. Найменше стягнення– видалення з льоду на 2 хвилини.
За грубішу провину суддя може видалити гравця без заміни на 5 хвилин або із заміною на 10 хвилин і навіть на всю гру. Коли оштрафований вирушає до лави штрафників, то чотири гравці, що залишилися, зобов’язані грати за всю п’ятірку. Але буває, що видаляють відразу двох, і тоді за всю команду грають троє.
Багато строгих очей спостерігають за хокейним матчем. Двоє суддів на льоду, вони у всіх на виду. Останні– а їх п’ятеро– зазвичай залишаються непоміченими. За кожними воротами– по судді.

Чемпіонати і чемпіони
Перший чемпіонат Європи був організований ще в 1910 році, і до Першої світової війни їх відбулося п’ять. Турніри ці були простенькі: жоден не зібрав більше чотирьох команд і не тривав довше двох днів. Але вони увійшли до історії ігрового спорту як перші офіційні європейські змагання, і вже лише тому хокей гідний зайняти особливе місце в історії світового спортивного руху.
Ледве з’явившись на світ, хокей змусив побудувати для себе небачені раніше криті арени, що дозволили подовжити зиму, і вже в лютому 1911 року європейський чемпіонат відбувся на штучному льоду берлінського Палацу “Айс”.
Як це ні дивно, але через рік такий турнір міг би пройти і в Петербурзі. 30 грудня 1911 року на Каменноостровському проспекті, на місці нинішніх павільйонів кіностудії “Ленфільм”, в перебудованій будівлі театру, в саду “Акваріум” відкрився небачений в місті розважальний заклад. Та ось тільки в заморський хокей на невських берегах ще не грали. І саме з цієї причини Петербурзький ковзанярський клуб, прийнятий в Міжнародну лігу хокею на льоду під час берлінського чемпіонату Європи, був за три місяці до відкриття катка на Каменноостровському виключений з хокейної ліги за бездіяльність.
1920 рік ознаменувався першою зустріччю в офіційному турнірі Олімпійських Ігор команд Старого і Нового Світу. Канадці знов підтвердили свою славу сильних. Перемогли канадці і на чемпіонатах світу 1924 і 1928 років. У 1936 р. Великобританія виграє титул олімпійського чемпіона, відібравши його у канадців, які володіли ним 16 років.
Друга світова війна перервала чемпіонати світу і Європи з хокею, проте після війни гра знову відродилася. Згасали старі зірки хокею, але спалахували нові. З’являлися нові хокейні держави. У другій половині ХХ століття до найбільш сильних можна було зарахувати збірні СРСР, Чехословаччини і Канади. В кінці 90-х років ХХ століття і початку ХХI століття стали з’являтися нові лідери. Такими вважаються команди США, Фінляндії, Чехії і Швеції. Чотири збірні старого світу (Фінляндія, Чехія, Швеція і Росія) з сезону 1996/97 проводять щорічний турнір Євротур.
На сьогодні найсильнішою хокейною лігою в світі вважається північноамериканська НХЛ, проте безперечне лідерство її останнім часом похитнулось.
Таким чином, хокей за свою не зовсім тривалу історію встиг перетворитися з аматорської розваги в професійний спорт, яким займаються десятки тисяч, а захоплюються мільйони.
І, нарешті, хокей – соціальне явище: у всьому світі це ліки для дітей вулиць і одночасно приваблива сила для студентів найпрестижніших американських коледжів і університетів.
Хокей знаходиться у низці найвищих проявів людської діяльності, він схожий на мистецтво або науку.
Гра, де все може змінитись в лічені секунди, додає видовищу, зведеному виконавською майстерністю хокеїстів в ранг мистецтва, непередбачуваність, якої не матиме жоден спектакль.

Як стати хокеїстом?
Перш за все треба навчитися добре бігати на ковзанах, раптово зупинятися і стартувати, робити блискавичні повороти і швидко кататися спиною вперед. І все це робити так вільно, щоб основну увагу зосередити на грі.
Другий важливий елемент гри– мистецтво володіння ключкою. Вона повинна приблизно на 10 см не доходити до підборіддя гравця, коли він на ковзанах, а кінчик крюка– поставлений на лід.
Вчитися володіти ключкою треба наполегливо, терпляче і з любов’ю. Треба домагатися такої вірності руки, щоб вести шайбу, не дивлячись на неї.
Гарного хокеїста вирізняє уміння передавати шайбу партнерові до льоду і по повітрю. Особлива увага приділяється кидку. Він може бути низьким, середньої висоти і високим. По воротах слід кидати шайбу швидко, різко, сильно, причому той, хто кидає, обов’язково повинен дивитися в те місце, яке хоче вразити.
Лише навчившись відмінно бігати на ковзанах, кидати, передавати і вести шайбу, можна переходити до освоєння прийомів силової боротьби. У хокей цікаво грати, тому що він відрізняється різноманітністю прийомів. Це зупинка шайби, передачі, кидки, ведення, обведення, хитрощі, відбір шайби ключкою і тулубом, лов шайби на себе і так далі.
Звісно, на цьому шляху буд чимало синців і травм. А нагородою буде – чуття єдиної команди, і, звісно ж, перемога.