rss
08/14/2022
EN   UA

Час i Події

#2022-08

Ваша точка зору

Чого, на Вашу думку, найбільше бракує Україні для перемоги?
Грошей
Зброї
Ядерної зброї
Міжнародної підтримки
Совісті найвищого керівництва
Ваш варіант відповіді
Студентська палітра \ Оксфордський університет: мрії та реальність
Хто з нас не мріяв хоча б на деякий час потрапити на навчання чи стажування за кордон. Інколи мрії здійснюються. Сьогодні не є рідкістю те, що українські студенти, аспіранти, викладачі можуть відчути атмосферу західних університетів, не тільки читаючи про них у книжках. Щороку у межах програм обміну, за підтримки фондів, які сприяють розвиткові української науки, за кордон їдуть десятки тисяч студентів.

Галина Пастушук - асистент кафедри світової літератури Київського державного університету

"Але мені і не снилося, - розповідає Галина Пастушок, - що я буду в Оксфорді. Оксфорд я завжди уявляла елітарним і дуже далеким. Я багато читала про нього і навіть не могла мріяти про те, що на мою долю випаде щастя - туди поїхати. Але, мабуть, десь у підсвідомості така мрія була - велика і недосяжна. Я дуже любила Англію, і на моїх очах завжди виступали сльози жалю і білої заздрості, коли хтось із моїх знайомих повертався з Острова: хтось побував у "моїй Англії", а я ні... Мене заспокоювали і говорили, що Англія - похмура, англійці - інтроверти, а погода - примхлива і навіює депресію. Але у потаємних закутках свідомості я відчувала, що саме у цій країні зі мною має статись щось дуже важливе. Та коли я отримала грант і приїхала до Англії, то, після короткотривалого захоплення, я відчула розчарування: "От і кінець моєї мрії. Ну і що далі?" - думала я".

Мабуть, так буває завжди, коли мрія стає реальністю. Вона перестає бути мрією, а рельність не завжди така, як би нам хотілося. Тому перебування Галі Пастушук в Оксфордському університеті не було легким.

- Мої стосунки з Оксфордом розвивалися непросто. Він видався від початку старим строгим дядечком, зі своїми особливими примхами, які мені ніколи не вдасться задовольнити. На певному етапі наші стосунки перейшли у війну. То була навіть не війна, а, радше, боротьба, мовби за сценарієм середньовічної драми мораліте "Фортеця Витривалості", яку я саме тоді вивчала.

Навколо усе було новим: нова система навчання, нові книжки, інша мова, все було новим і чужим. Щораз гострішим ставало відчуття самотності. Щодня потрібно було вирішувати багато проблем. І марно чекати від когось допомоги, бо друзів тоді ще не було.

-Навколо не було жодного куточка, який би був моїм, окрім мене самої, - розповідає Галя. Словом "моє" я могла позначити хіба що два сантиметри простору навколо себе, усе решта було чужим. Почалося відторгнення цього усього. Був момент, коли дуже хотілось звідти поїхати. Парадоксально: розумом я усвідомлювала, що навколо все прекрасно, що я в одному з найпрестижніших університетів, можу відвідувати прекрасні бібліотеки, у мене комфортабельна кімната, я маю все. Але свідомість усе це відштовхувала. Я не могла звикнути до самотності. Спочатку мене охоплював жах від того, що я не знала, як спланувати свій час. Мені доводилося самій планувати усе від "А" до "Я". Потрібно було скласти план на весь час навчання, окремо плани на кожен триместр, на кожен тиждень і навіть на кожен день. Мене ніхто не контролював - я контролювала себе сама. Я звітувала перед фондом, від якого отримала стипендію, але здебільшого треба було покладатися на власну совісь і бажання працювати. Такі обставини допомогли мені відкрити в собі те, про що я навіть і не здогадувалася. Моя внутрішня фобія вималювала Оксфорд велетенською фортецею, з якої неможливо втекти. Неможливість ця полягає не у тому, що фортеця має товсті мури, міцні грати і грізного вартового, а у тому, що вона належить мені, і я - господарка цієї фортеці. Втеча стає абсурдною, бо немає сенсу втікати з фортеці, де тебе ув'язнюють свободою.

Кажуть, подібні емоції відчувоють усі, хто приїжджає до Оксфорду,і навіть самі англійці. Таке "ув'язнення" дає змогу краще пізнати себе, розкласти усе "на полички" і стати цілісною особою. Оксфорд примушує, чи, радше, привчає жити всередині себе. Пізнаючи самого себе, тут кожен відчуває і усвідомлює, що він - частина цілісного Божого творіння. Комфортабельні кімнати, де живуть студенти, все-таки чимось нагадують келії монастиря. І хоч нема вже тут клерикальних традицій, засади "монашого" стану студентів, коли кожен, а також інші особливості оксфордської системи сприяють поглибленому спілкуванню з Богом. Про це говорить і девіз Оксфордського університету: "DOMINUS ILLUMINATIO MEA". Багато зі студентів, які колись були просто відвідувачами церкви, приїхавши до Оксфорду, стають істинними християнами. Недаремно ж у Оксфордському і Кембриджському університетах зосереджені дві найбільші у Британії християнські громади.

Система освіти у Оксфорді багато у чому подібна до української. Глобальна різниця не у формальних рисах, а у методах навчання.

- Я давно задумувалась над тим, що, крім інформативного, мусить бути інший спосіб пізнання, - говорить Галина. - Наприклад, Інтернет: ти маєш дуже багато інформації, але для чого вона потрібна? Треба ще вміти її застосувати, опрацювати і використати для себе. Оксфорд, власне, і дає таку освіту, що коли ти даєш студентам інформацію, то вони дуже швидко її опрацьовують, бо знають як з нею працювати. Там інформація є засобом навчаня, а не метою. Я не буду порівнювати дві освіти, але, на мою думку, про недоліки британської можна говорити, оцінюючи тих студентів, які заглиблюються тільки у один матеріал, вважаючи, що усе інше їм не потрібне. (Оксфордська система розрахована саме на поглиблене опрацювання матеріалів, тому освоїти одночасно велику кількість інформації неможливо.)

Недоліки української освіти також виявляються в оцінці тих студентів, які володіють різною інформацією і вважають, що цього їм достатньо. Звичайно, інформація не буває зайвою, але її ще треба розуміти, вміти застосовувати. Ми звикли, що на лекціях нам дають майже весь обсяг матеріалу, який будуть вимагати на іспиті. Тому студенти мало читають додаткової літератури. Подаючи інформацію, яка є у книжках, викладачі самі сприяють тому, що студенти стають лінивими. У Оксфорді, як розповідає Галина, лекції менш інформативні, але матеріал викладачі подають так, що він оразу захоплює, спонукає до глибшого опрацювання.

- Я не хочу ображати наших викладачів, але з власного ще недавнього студентського досвіду можу сказати, що подати той матеріал, який є у підручниках замало, студентів треба вміти зацікавити. На наше щастя у нас, все-таки, є такі викладачі, які вміють це робити. Впевнена, що таких викладачів багато. Одна студентка розповідала, як за цікаву лекцію курс аплодував викладачеві. І нехай не завжди студенти аплодують, головне, щоб вони розуміли і любили те, щого їх навчають.

У Оксфордському університеті студенти самі обирають, коли і які лекції слухати. Звітністю їх навчання є есеї - письмові практичні роботи на основі певних напрацювань. Процес підготовки - це його власний вибір. Лекції - короткі але динамічні, вони тривають тільки одну годину. За викладачем не закріплений певний курс чи група студентів. Лекцію відвідують усі, кому вона потрібна, не залежно, першокурсник це чи магістрант. Така система полегшує завдання і викладачам, бо вони вичитують менший обсяг матеріалу, а не "біжать галопом" через кілька століть, і кожен має свій напрям чи невеликий період. На лекціях також панує атмосфера індивідуалізму. Студенти намагаються сидіти окремо ( інколи краще сісти на підлогу, ніж тіснитися), і кожен по-різному сприймає матеріал, оскільки, як уже зазначалося, через вільний вибір лекцій, в аудиторії присутні слухачі різного рівня підготовки і зацікавленості. І, як розповідає Галина Пастушук:

- Це відчувається, коли під час лекції студенти ставлять запитання. Лектор сприймає свою аудиторію не як цілісну групу, він відчуває у кожному інший грунт, у який його слова падають мов зерна. Тому на лекції викладач спілкується з кожним студентом індивідуально. Коли я читаю лекції у нас, я бачу перед собою не окремих студентів, а групу, я відчуваю реакцію групи, а не індивіда.

Кожен студент Оксфордського університету має викладача, з яким він працює індивідуально протягом свого навчання. Цей викладач є його наставником і порадником. Він добре знає свого студента і його здібності. Якщо студент хоче продовжити наукову роботу і вступає до докторантури, рекомендації наставника мають більшу вагу, ніж оцінки на іспитах. Під час навчання студент може змінювати наставника, але майже ніколи викладач не змінює студента. Спілкування з іншими викладачами університету обмежене. Якщо студентові потрібна консультація, він повинен заздалегідь домовитися про зустріч, узгодивши це питання з викладачем через електронну пошту.

Навчальний рік у британському університеті поділений на триместри. Три роки студенти вчаться, здобуваючи ступінь бакалавра, потім два роки триває навчання магістрів, після цього можливе навчання у докторантурі. Іспити складають письмово. Студент має достатньо часу і можливостей, щоб проявити себе. Запитання, які ставляться на іспиті відрізняються від тих, на які відповідають у нас. Наприклад, завдання: "Назвіть періоди творчості Шекспіра", - звучало б абсурдно. Натомість воно може мати такий зміст: "Поясніть вислів: "Весь світ - театр...". Окрім стандартного змісту, який ми вкладаємо у ці слова Шекспіра, погодьтесь, може бути багато інтерпретацій. Галина Пастушук, досліджуючи англійську літературу у Оксфорді, пояснює це так: "У часи Шекспіра театр був спонтанний, не було межі між акторами і глядачами. Я згідна, що у цю фразу можна вкласти й інший, філософський, зміст. Але зараз я розумію її саме так".

Безперечно, англійці по-іншому розуміють і оцінюють свою літературу. Тому, студіюючи літературознавство у Англії, перебуваючи під впливом англійських літературознавців, можна змінити свої погляди на творчість того чи іншого поета, драматурга, романіста, розуміти і сприймати їх по-іншому.

Реформування освіти в Україні передбачає наближення до європейських стандартів. Але, запроваджуючи ступеневу освіту, мабуть, потрібно внести відповідні зміни у методику. Можливо, колись наші студенти теж зможуть слухати лекції за власним вибором, самі плануватимуть, як і що їм студіювати. Та поки що ми не готові до таких реформ, адже мало змінити плани і програми, змінювати треба свідомість. "Калькувати" західні стандарти також не варто. Нам, наприклад, важко зрозуміти, як можна, закінчивши вищу школу, ще декілька років чекати, поки станеш її випускником. Але такі вже англійські традиції. Подібних прикладів багато, але добре, що у нас є нагода відчути і оцінити їх на власному досвіді, запозичити краще і відкинути те, що нам чуже.

Розповідаючи мені про Оксфорд, Галина Пастушук зауважила, що, попри усе, українська освіта має чимало переваг. Про це засвідчують українські науковці, які, поїхавши за кордон, підтверджують свої дипломи високим фаховим рівнем. І це за умов, в яких вчаться наші студенти! Якщо б англійського студента поселити у наш гуртожиток і виплачувати йому стипендію - до 100 гривень на місяць, мабуть, він би не тільки перестав вчитися, а й поринув у стан постійної депресії.

- А загалом Оксфорд виправдав мої очікування, - каже Галя. - Після зигзагоподібних перекидань від "подобається" до "не подобається", нарешті викристалізувалося цілісне і позитивне ставлення до нього. Оксфорд відомий насамперед своїм університетом, і тому академічне життя тут на першому місці, а самі студенти надають місту чару жвавості і розмаїття. Наважуся, однак, сказати: університет прославлений тому, що розташований у Оксфорді - місті парадоксів і невідповідностей, які спонукають до неординарного мислення, змушують дивуватися тому, що вже давно увійшло до речей буденних і звичних. Оксфорд береже свої традиції, подекуди доймаючи новоприбулих студентів своїм консерватизмом. Він є одним з осередків європейської наукової еліти, в Англії важко знайти місце, де б настільки гармонійно співіснували сільське і міське.

Гуляючи англійськими парками, я ніби потрапляла у вікторіанську епоху. Навіть манери багатьох англійців залишилися класично-вікторіанськими. Я вже звикла сприймати їх такими: відстороненими, холодними, інколи зарозумілими індивідуалістами, які вимагають багато вільного простору навколо себе. Хотілося б, звичайно, ще туди поїхати, але я б ніколи не залишилась там назавжди, навіть якщо б і мала таку можливість, бо попри усе позитивне, я все-таки завжди відчувала себе там чужою.

Немає нічого неможливого або Чи має наш студент шанс навчатися в американському університеті?

Перелітним птахам на замітку

 

Реклама

© 2006-2011 "Час i Подiї". All Rights Reserved | Chicago Web Design - www.4everstudio.com