Перед новим роком українська молодь трошки заворушилася. Звісно, масовою акцією “Анти-йолку” в Києві вважати не можна, однак це вже краще, ніж нічого. Набагато активніше заворушилася молодь в Європі і Росії, однак позитивним прикладом це назвати важко. Зразком можна було б вважати Марка Цукерберга, але й тут є нюанси. Брати з нього приклад дано не всім з однієї простої причини: не кожен може в молоді роки стати мільярдером. Втім, хто сказав, що бути Санта Клаусом – легко?

Отже, почнімо з “Анти-Йолки”.
Кілька десятків студентів у суботу, 11 грудня, вийшли на Майдан з протестом проти “реформ” нової влади: Трудового і Житлового кодексів та пенсійної реформи.
Учасники акції тримали в руках банер з написами “Рівність, справедливість, людська гідність” і плакати: “Борися за соціальні права”, “Права не дають, права беруть”, “Ні – авторитарному капіталізму”.
За акцією спокійно спостерігали півтора десятки спецназівців та ще зо два десятки міліціонерів.
Оскільки на Майдані в той момент тривало спорудження “зеленого чудовиська”, тобто новорічно-різдвяної ялинки, учасники акції кинули під неї символічні “новорічні подарунки влади народу”: скриньки з написами “Комерціалізація освіти”, “Рабська праця”, “Заборона протестів”, “Новий трудовий кодекс”, “Житловий кодекс – право стати бомжем”, “Відеоспостереження за роботою”.

Після того учасники акції розійшлися групами по 10 осіб в різні боки – про всяк випадок. Але конспірація не допомогла – за організаторами дійства слідкувала група з 20 так званих “неонацистів”. Вони спустилися за “антийолківцями” в метро і там почали “з’ясовувати стосунки”. Молодики були озброєні кастетами – відтак після невеличкої бійки деяким “антийолківцям” довелося звертатися до травмпункту.
Таким чином, той, хто сумнівався у намірах “неонацистів”, отримав ще одну промовисту ілюстрацію до політики партії. Власне, з огляду на їх постійне миготіння на владних каналах сумніватися у їхніх стосунках з чинною владою не доводиться. Однак той запал, з яким ці молоді “діячі” з кастетами в руках кидаються захищати звання “єдиної опозиційної української сили” на тих, хто протестує проти чинної влади, змушує задуматися. Особливо на фоні подій у сусідній Росії.
В той же день в центрі Москви розігрувалася дуже подібна сцена, однак з набагато більшою кількістю “масовки”.
На Манежній площі в столиці Росії зібралися до 10 тисяч (!) войовничо налаштованої молоді – здебільшого футбольних фанатів. Приводом для цього стала смерть московського студента в бійці від руки вихідця з Кавказу. Молодь кричала “Росія для росіян” і тому подібні гасла.
Побилися з працівниками ОМОНу, самі з собою, зловили кількох “осіб кавказької зовнішності”, відлупили до напівсмерті, далі пішли в метро відловлювати і бити кавказців. І якщо на площі міліція ще хоч якось намагалася зупинити розгніваний величезний натовп, то в метро поодинокі міліціонери просто стояли і спостерігали, або ж, в кращому випадку, намагалися виловити кавказців з потягів і відвести у відділок швидше, ніж до них доберуться розгнівані маніфестанти.
Аналогічні мітинги, хоча й менш войовничі, пройшли в Петербурзі та в Ростові-на-Дону.

Для Росії, котра давно вже не спостерігала за такими масовими і войовничими акціями протесту, видовище було несподіваним. Хоча подібні бійки надто патріотично (а то й по-фашистському) налаштованих молодиків вже траплялися на концертах і в електричках, однак такої кількості агресивного народу, та ще й під стінами Кремля, країна вже давненько не бачила.
Відтак маленькі й великі блогери щодуху кинулися дивитися відео з бойовиськ і почали детально аналізувати. Виявили масу цікавих деталей.
По-перше, що про мітинг було відомо за 3 дні до його початку. Жодних спроб завадити зібранню десятка тисяч агресивно налаштованих молодиків в центрі міста не було.
По-друге, надто вже нерішуче поводилися омонівці. Росіяни, що мають кращу пам’ять, добре знають, що для російської влади розігнати такий мітинг за лічені хвилини – що раз плюнути. Це, власне, було продемонстровано наступного дня: коли на мітинг в Москві зібралася їхня опозиція, до площі дійшли тільки з півтисячі громадян, і їх дуже швиденько розігнала міліція.
По-третє, на камерах було не тільки добре видно обличчя учасників мітингу. На них ще й було незле помітно окремих “організаторів дійства”. В бійку вони самі не лізли, однак організовували й підбадьорювали звичайних мітингувальників з таким хистом, що повірити в їхню спонтанність було майже неможливо. Пізніше в них впізнали людей з прокремлівського руху “Россия молодая”.
Звичайно, деякі російські блогери потішилися, що, мовляв, нарешті основним політично активним прошарком населення в РФ стали не пенсіонери, а молодь. Однак скрупульозне спостереження за процесом наштовхує на думку, що російську молодь просто використовують із традиційною російською політичною метою. Як відомо, якщо в Росії попереду вибори, а позитивних аргументів для підтримки провладного кандидата не вистачає, нагору випливає так зване “кавказьке питання”.
Цього разу воно не просто випливає: сотні кавказців після подій на Манежній площі вирушили до Москви підтримати своїх. В Україні навіть якщо мирні підприємці на Київ з регіонів рушають, на їхньому шляху виростають кордони з даїшників, які так вміло вмовляють водіїв, що ті як за велінням чарівної палички беруть і повертають назад. А от в Росії, що цікаво, на дорогах для кавказців не виросло жодних перешкод, хоча про “рух з Кавказу” не писав тільки лінивий, а ФСБ в цій країні блогерів читає ну дуже уважно…
Щоправда, Манежну площу в Москві таки перекрили, але загалом картинка виглядає доволі дивна.
Російські соціальні психологи підозрюють, що влада зібралася дати народу “випустити пару” і вилити свій гнів на “понаїхавших”, з яких можна без особливих зусиль зробити цапа-відбувайла. Адже рівень життя в країні поволі погіршується, громадяни дедалі частіше починають шукати винних. А так і населення весь свій гнів випустить, і влада зможе потім вийти на сцену “вся в білому” і гордо вирішити кавказьку проблему.
Окрім того, влада матиме привід, аби зробити ще жорсткішим закон про мітинги та зібрання громадян, який і так в Росії важко назвати “поблажливим”.
Прийом пошуку спільного ворога для об’єднання населення не новий, і в Росії ним користуються на повну. От тільки чи зрозуміють це ті студенти, руками яких зараз розбиваються голови “чужаків”, аби відволікти увагу країни від того, що робиться в економіці і в країні загалом? Сотні хлопців, котрі воювали в Чечні, досі всіх переконують в тому, що “чечени – нелюди, їх треба вбивати”, і на будь-які аргументи відповідають, мовляв, ти що, хочеш, аби я повірив, що мої друзі помирали через капризи влади? Деякі з тих солдат перебралися жити в Україну, тож для того, щоб побачити наслідки дій російської влади, далеко їздити не треба. Є ймовірність, що незабаром подібного досвіду бойових чи напівбойових дій можуть набратися і ті молоді росіяни, які зроду в армії не служити, і далі Москви ніколи не були…
Будемо сподіватися, що до Манежної площі в Україні все ж таки не дійде. Однак тенденція насторожує.
З іншого боку, в Європі подають інший приклад студентських протестів: у Великобританії та й в багатьох інших країнах ЄС проходять масові мітинги студентів проти освітньої реформи. Про британські мітинги ми вже писали: там студентам хочуть підвищити плату за навчання у три рази.

За ці кілька тижнів бунтівники добралися навіть до персони самого принца Чарльза: від щирого серця копали ногами автомобіль, вдарили дружину принца Каміллу і врешті-решт облили авто фарбою та вибили бічне скло. Британські студенти мають намір продовжувати свої акції до “переможного кінця”, тож не факт, що діло обійдеться самим тільки авто принца.
Подібні протести почалися і в Італії – там влада теж збирається суттєво скоротити фінансування університетів і підвищити плату за освіту. Студенти у відповідь виходять на вулиці, блокують швидкісні траси та вокзали, намагаються прорватися в парламент.
Разом з пенсійною та соціальною реформами, освітня реформа, а точніше – урізання грошей на освіту, вже підняли на ноги пів-Європи, якщо не більше. І в цілому слід визнати, що громадяни мають рацію. Адже, якщо дивитися по суті, зараз спостерігається глобальне переспрямування грошових потоків на Китай. Потужні європейські корпорації, які виросли і побудували свій імідж на праці європейських громадян, більше не хочуть оплачувати чесний труд своїх співгромадян та їхню старість, і масово перекидають своє виробництво до Китаю. В КНР, як відомо, працівники і взагалі готові працювати майже “за їжу”, 40 мільйонів цієї країни живуть на 178 доларів у рік, конкуренція за робочі місця там страшна, людей практично майже перетворили на рабів. Цим і користуються європейські великі бізнесмени. Товар виходить хоч не дуже якісний, зате дешевий. І, зокрема, дешевий за рахунок того, що не треба витрачатися на пенсії працівників і забезпечувати їм гідну старість.
Самі ж європейці купують китайський дешевий товар, і не здогадуються, що таким чином економлять за рахунок своєї майбутньої пенсії та освіти своїх нащадків. Зекономлена на китайському товарі копійка гикнеться не однією сотнею доларів.
Відтак виходить дуже цікава ситуація: Європа буквально задихається від китайських товарів, вигадує найрізноманітніші (і всеодно неефективні) обмеження, аби хоч частково призупинити потік китайського дешевого (і не дуже дешевого) “ширвжитку”. Бюджет Китаю росте, як на дріжджах, західні чиновники кривляться від китайської недемократичності, але не можуть нічого вдіяти, і таки поволі визнають зростання впливу КНР в міжнародних структурах.
І разом з тим ці ж західні чиновники зовсім нічого не робить для того, щоб нагадати своїм бізнесменам про соціальну відповідальність. Про те, що мета їхнього бізнесу повинна бути не тільки в тому, аби напхати свої кишені грошима, а й в тому, щоб забезпечити своїм співгромадянам (і, зокрема, своїм колишнім працівникам) спокійну старість, і щоб дати пристойну освіту своїм співгромадянам, які можуть стати їхніми майбутніми працівниками.
Тим не менш, у жодній з країн Європи влада цього моменту не помітила. В жодній країні не чути лозунгів на кшталт “хочете мати хороші пенсії і дешеву освіту – вмовте своїх співвітчизників-бізнесменів не використовувати рабську працю китайців і переносити виробництво назад на європейську територію; і звикайте купувати вітчизняні товари: ви платите не лише за товар, а й за свій добробут”.
Втім, є ймовірність, що рано чи пізно цей нюанс помітять хоча б європейські студенти, і суто український лозунг “свій до свого по своє” перекочує й на європейські терени. А там може й українці це зрозуміють… і зрозуміють залежність між рівнем халявності виконання своєї роботи і рівнем життя.
Ну а поки що доведеться тішитися хіба тим, що хоча б окремі молоді (чи ж порівняно молоді) бізнесмени-багатії думають не лише про власну кишеню, а й про суспільство.
От, наприклад, засновник соціальної мережі Facebook, 26-річний Марк Цукерберг, наймолодший мільярдер планети, зобов’язався половину своїх статків пожертвувати на благодійність. Загалом до проекту The Giving Pledge, який започаткували в червні Білл Гейтс і Уоррен Баффет, приєдналися 57 мільярдерів. Непогана така армія Санта Клаусів вийшла, особливо в порівнянні з українськими, російськими і навіть подекуди європейськими багатіями. Звичайно, інше питання – як і куди ці гроші витратять. Хоча, Цукерберг вже заявив, що 100 млн. доларів підуть на школи в Ньюарку. І оскільки в наш час молоді мільярдери мають пильне око, можна сподіватися, що гроші таки підуть саме на школи.
До речі, за даними телеведучого Юрія Макарова, на Україну чари Санта Клаусів також поширюються. Зокрема, в кількох українських областях “заокеанська” благодійна організація разом з європейським виробником молочних продуктів організовують з українських селян фермерські кооперативи і безкоштовно надають їм обладнання: молоковози, охолоджувачі, аналізатори, доїльні апарати, племінний матеріал, а ще влаштовують навчання й забезпечують ветеринарну допомогу. Таких кооперативів, за даними телеведучого, в Україні вже набралося три десятки. Щоправда, сам Макаров (який не називає благодійників, аби, не доведи, Господи, не запідозрили у проплаченій рекламі), відверто каже, що мовляв, не розуміє логіки закордонних багатіїв:

“Найсумніше, що по-людськи мені простіше зрозуміти його, нашого олігарха в черевиках із пітона, ніж того заокеанського дивака, який витрачає мільйони на наших корів. А й справді, навіщо воно йому”

Український тиждень,
авторська колонка Юрія Макарова

Таки й справді сумно за Макарова. І за тих українців, котрі, впади б їм на голову кілька мільярдів, кинулися б купувати “черевики з пітона”, а не обладнання для шкіл. Однак сама світова тенденція порозумнішання мільярдерів – особливо на фоні Різдва і Нового року – просто не може не тішити. Все ж таки, хоч інколи, але дива таки трапляються…
P.S. Станом на час написання матеріалу в Києві затримали журналіста “Української правди” Мустафу Найєма, відомого, зокрема, своїми гострими питаннями до Віктора Януковича з приводу “Межигір’я”. Журналіста силою затримали “беркутівці”, і повези до відділку, пояснюючи, що він, мовляв, “особа кавказької національності”. А здавалося б: що має Україна і Київ до російського “кавказького питання”…