– Звідки в тебе такі м’язи?
– Я їх надумав.
               Р. Хайнлайн, “Чужий в країні чужих”

Чи доводилося вам у школі зубрити довгі вірші іноземними мовами, скрупульозно дресирувати свій почерк, переказувати довгі повісті та вирішувати трьохповерхові рівняння? Та ще й при цьому не тримати дулю в кишені і не думати, як би то його помститися хоча б вчительці, а в ідеалі – всій освітній системі разом з міністром? Якщо вам вдалося і перше, і друге, можу вас привітати: є ймовірність, що країна, в якій ви живете, буде процвітаючою. Якщо ж ні – у вас ще є шанси все змінити на краще. Тобто – взятися за тренування.

Здавалося б, який зв’язок між вашим зубрінням віршів Кіплінга в оригіналі та добробутом країни? А зв’язок дуже навіть тісний. Ні, того випадку, коли виявляється, що сам президент держави прогулював шкільні уроки, ми наразі розглядати не будемо. Поки що. Адже окрім Віктора Януковича в Україні є ще 46 мільйонів громадян. От про них ми і поговоримо.
Як вам от така характеристика: “вони вирізняються імпульсивністю, їм важко визначати пріоритети, розробляти стратегію, планувати, ставити цілі і досягати їх, цих людей часто вважають неорганізованими, легковажними і нездатними вчитися на власних помилках”…
Це зовсім не портрет середньостатистичного українського громадянина, як можна було б подумати. Це – портрет середньостатистичного випускника школи, який з тих чи інших причин у школі не навантажував мізки. Або ж навантажував, але з дуже великим небажанням.
А все тому, що у жарті про те, що від відсутності навантаження мізки атрофуються, є тільки малесенька частка жарту. А загалом, це – сумна правда.
Класична майже середньовічна система освіти змушувала дитину тренувати мозок – в результаті в часи Авраама Лінкольна політики могли годинами імпровізувати без папірця доволі серйозні промови. І зовсім не тому, що не було кому видрукувати їм паперові версії доповіді. Втім, біс з ними, з політиками. Набагато цікавіший той вплив, який мала “драконівська” система освіти на цілком звичайних громадян.
Справа в тому, що мозок людини і в сенсі мозку, і в сенсі мізків (тобто, розуму) не є якоюсь сталою субстанцією – цей орган може як розвиватися, так і занепади від невикористання. Виявляється, мозок можна “підкачати” так само, як і м’язи пресу чи біцепсів – трицепсів.
І стосується це як кількості мозкових нейронів, яку можна збільшити активними тренуваннями, так і таких, здавалося б, вроджених якостей як кмітливість і тямущість.
Навіть якщо вам здається, що якщо людина вкрай е… нетямуща, і з цим нічого не зробиш – це зовсім не так. Швидкість рухання сірими звивинами надається до вдосконалення, як і будь-яке інше вміння. Одні вчені називають це “пластичністю мозку”, інші – здатністю до навчання, однак суть від того не змінюється.
Над цим питанням останні років 20 активно працювали американські вчені (радянські вчені працювали над цим набагато більше часу, однак більшість їхніх праць були недоступними не тільки для заокеанських колег, а й для співгромадян, адже писалися вони мовою, далекою від науково-популярної). Чесали потилиці, знущалися над мавпами, вивчали паралізованих хворих. І коли таки нарешті зібрали всі дані до купи і виробили систему тренування мозку, зрозуміли, що у глобальному сенсі не відкрили нічого нового. Нова система покращення роботи мозку вкрай нагадувала класичну систему освіти з її зубрінням довгих віршів, увагою до почерку, зв’язного мовлення і так далі.
От візьмімо, для прикладу, почерк. Це тільки здається, що це – дрібниця, особливо в часи, коли ледь не все, що можна написати, просто набирається на комп’ютері і при потребі просто виводиться на принтер. Насправді це доволі складний процес.

Коли ми думаємо думку, наш мозок спочатку формулює її в слова (а це не така вже й просто процедура, варта окремої розмови), потім переформульовує слова в послідовність букв, потім все це переводить в послідовність рухів пальців і рук. Якщо “розумовий м’яз” не натренований, то мозок намагається зменшити навантаження – і людина пише уривчасто, майже друкованими буквами. В такому випадку система переведення букв у рухи має можливість “перезавантажуватися” з кожною написаною буквою. Майже так само, як слабенький комп’ютер перезавантажується, якщо його починають змушувати виконувати надто складні завдання. Так зване “курсивне письмо” із з’єднаними буквами вимагає від мозку набагато більших зусиль – “програма” написання відразу кількох букв є довшою і вимагає чіткішої координації рухів.
На щастя, мозок – не комп’ютер, оскільки, на відміну від бездушної залізяки, може сам себе вдосконалювати. І тренування почерку дозволяє не тільки краще писати, а й поліпшити навики читання, мовлення і запам’ятовування інформації. Поліпшення навиків читання, для прикладу, дає можливість людині зрозуміти, що ж то таке – читання просто заради задоволення. Зараз модно скаржитися, мовляв, така-сяка молодь, нічого не читає і читати не хоче. Про те, що в основі цього прикрого явища можуть лежати цілком серйозні причини – те, що людині просто важко читати – зазвичай не думають.
Так звана “класична” система освіти дозволяла дітям, у яких з тих чи інших причин ці навички не дуже сильно розвинені, підтягнути їх, а тим, кому й так легко дається читання і писання – ще більше вдосконалити свої вміння.
Загалом у тому, що читання і запам’ятовування текстів дається важко, нічого страшного немає: як мінімум один з 12 найпоширеніших типів психіки має труднощі із запам’ятовуванням не тільки чужих текстів, а й своїх власних думок. Це не так вже й страшно, і це цілком можна виправити.
Єдине, чого не робила класична система освіти – це не пояснювала, що робиться з мозком коли ви займаєтеся тренуваннями, і, що ще цікавіше, не пояснювала, що буває, якщо мозок НЕ тренувати. Цю прогалину цілком можна зрозуміти: років 200 тому, та й навіть ще 20 років тому у науки не було приладів, які б дозволяли відстежити, що там робиться, в мозку, після навчання і без нього.
Ще однією прогалиною класичної освіти було те, що вчителі не слідкували за тим, аби учні виконували вправи з ентузіазмом та хорошим настроєм. Точніше, траплялися вчителі, які вміли прищепити учням любов до свого предмету, однак було їх зазвичай не так вже й багато.
Виходило приблизно наступне: школа давала можливість прослідкувати “слабкі місця” учнів і підтягнути їх. Однак слабкі місця самої школи зазвичай не простежувалися, і це вже зашкодило самій школі. Зворотній зв’язок “учень- вчитель” часто давав збої. Адже, по-перше, закріплення отриманих в процесі навчання навичок іде набагато краще, якщо навчання дитині подобається. По-друге, якщо дитині навчання не подобається, вона не тільки менше навчиться, а й захоче “злісно помститися” всій системі. Точніше – змінити її.
Відтак та жорстка дресура, якою раніше займалися у школах, багато кому не подобалася, мети процесу не усвідомлювали не тільки багато хто із школярів, а й багато хто з політиків та чиновників (колишніх школярів). Результат: зубріння, каліграфію та довгі мудрування над математикою в США просто викреслили з програми як “надто строгі, нецікаві та неактуальні”.
Результат: навіть випускники престижних шкіл не здатні прочитати промову без папірця, а вже про невміння визначати пріоритети можна і взагалі цілі томи досліджень написати. Та що там писати – просто спитайте у шопоголіків чи затятих геймерів…
А все – тому, що мозок не любить “простоювання площі”. У зонах, які ви тренуєте, кількість нейронів збільшується, а от на заняття, які ви залишаєте поза увагою, мозок виділяє дедалі менше місця, і віддає “зайву площу” під ті речі, якими ви займаєтеся.
Для прикладу, якщо ви у вільний час жонглюєте м’ячиками чи пляшками, ті зони в мозку, які відповідають за координацію рухів рук, ростимуть. І оскільки наш мозок не безмежний, то під жонглювання віддаватиме ті зони, якими ви не займаєтеся. І досить часто “під роздачу” потрапляють саме зони, відповідальні за читання, формулювання думок чи те ж таки стратегічне планування.
Основне завдання мозку – вчитися. І вчиться він завжди, навіть якщо ви цього і не усвідомлюєте. З телесеріалів він вчиться влаштовувати істерики, з бойовиків – махати руками і ногами. Чи завжди йде така наука на користь організму – то вже інше питання. Наприклад, мозок вчиться не помічати критичних зауважень (якщо ви впевнені, що поганий мир кращий за хорошу сварку). В таких випадках частенько витрачається купа енергії на те, аби не помічати критики. Зазвичай ці спроби закінчуються шаленим успіхом в плані навчання (в народі про такі випадки кажуть: ти йому в очі плюй, а він скаже, що дощ іде). Але користь з того дуже сумнівна…
Втім, є й хороші новини: ви завжди можете взяти процес самовдосконалення мозку в свої руки. Цей процес насправді не припиняється до самої смерті, однак ви можете вибирати, на що вчитися: на розумного і здорового чи на дурного і бідного. І те, і те потребує майже однакових зусиль, але ж результат!

Якщо ви читаєте ці рядки, значить, вам стан вашого “основного м’язу” не байдужий. Отже, вперед – за книжку. І бажано – спочатку щось легеньке з математики. А там можна і за підручники з логіки взятися. Операції з математичними поняттями впливають на сірі звивини вкрай позитивно, навіть якщо вам з дитинства втовкмачували, що до математики у вас немає жодних задатків. Терпіння і поступове навчання – і успіх вам гарантовано.
Задатки можна розвинути, а нагорода в цій справі – більше ніж пристойна. Ви навчитеся думати швидше, думати краще, обманути вас буде важче, ви помічатимете більше важливих дрібниць, і навчитеся формулювати свої неясні передчуття в думки і чіткі речення.
Забудьте про те, що вам каже вчителька, про те, любите ви школу чи не любите. В даному випадку ви маєте справу не з школою: ви вчитеся користуватися власною головою. І не тільки нею. Хто читав “Чужого в чужій землі” Роберта Хайнлайна, той пригадає, як у головного героя, марсіанина Майка, з’явилися м’язи спортсмена -бодібілдера: він їх просто “надумав”, вигадав – от вони і виросли. До того ж за доволі короткий час. Так от, як виявилося, в цьому випадку фантазія Хайнлайна описала цілком реальну здатність людського організму. Вміння нарощувати м’язи, непорушно лежачи на дивані, таки властиве не лише книжковому марсіанину, а й звичайній земній людині. Для мозку не має значення, чи ви насправді виконуєте віджимання від підлоги, чи ви тільки уявляєте цей процес в найдрібніших деталях.
Вчені провели експеримент: одну групу змушували чотири тижні поспіль тренувати м’язи в спортзалі, інша група в такому ж режимі просто уявляла, що займається цією роботою. В першої групи м’язова маса зросла на 30%, у другої – на 22%. Те ж саме стосується навіть такої віртуозної штуки як… гра на піаніно. У цьому випадку для того, аби наздогнати свої “вісім відсотків”, тобто дійти до рівня тих, хто справді “пиляв” музичний інструмент 4 тижні, людям, котрі тільки уявляли тренування, потрібно було всього лишень кілька тренувань…
Таким чином вміле користування власною головою сприяє не тільки порозумнішанню, а й кращій фізичній формі.
Ну і наостанок: до чого ж тут країна? Спробуйте знайти трансляцію вебкамер з Києва, з Майдану Незалежності. І матимете чітку ілюстрацію і до “неорганізованих імпульсивних індивідуумів, котрі не завжди вміло формулюють свої думки”, і до того, як швидко людський мозок вчиться себе реорганізовувати, якщо йому наступлять на хвіст.
Українські підприємці – один з найактивніших прошарків населення, значна частина їх доволі непогано вчилися в школі, однак з часом ту всю справу закинули і не зауважили, що мозок вчиться все життя, він вчиться не вчитися і вчиться “не висуватися”, якщо є можливість “відсидітися” в крайній хатинці. І от вам результат: доля країни наразі залежить від того, наскільки швидко вони навчаться самоорганізовуватися, чітко формулювати свої думки, розробляти стратегію і вчитися на власних помилках…