Свято Борщу – одне з найпопулярніших свят в Україні.

Зручне воно тим, що, оскільки загальнонаціональної дати ще не вигадали, то кожна область може собі призначати ту дату, коли душа забажає. Нещодавно вшанували борщ і на Київщині. Майже 5 тонн (!) національної страви зготували студенти-волонтери та їхні меценати. Безкоштовно нагодували майже 10 тисяч відвідувачів. До борщу в якості бонусу давали хліб, часник і, звісно ж, сало.
“Ми є тим, що ми їмо”. В цю думку чомусь вкладають здебільшого біохімічний зміст, тоді як вона містить й інший доволі цікавий аспект: ми творимо їжу– їжа творить нас. Адже не міг шашлик народитися в Норвегії чи лечо– в Ірландії. Кожен народ протягом століть добирав, компонував і плекав власну кухню, пишаючись нею, як своєю мовою, піснями і танцями. Так кулінарна складова стала невід’ємною частиною народної культури.
Нині процеси глобалізації не оминули й кулінарну індустрію. Візьміть хоча б численні японські, китайські, мексиканські, в’єтнамські, індійські ресторани і кафе, що повідкривалися останнім часом у Києві. Це погано? Це добре, бо дає змогу, не виїжджаючи з рідного міста, здійснити своєрідну кулінарну навколосвітню подорож, краще зрозуміти смаки й уподобання інших народів, а відтак– і їхню ментальність. Але– “і чужому научайтесь, й свого не цурайтесь”.
З нас часто кепкують за любов до сала. На здоров’я! Це анітрохи не гірше, ніж бути “бульбашами”, “мамалижниками”, “макаронниками”, “жабоїдами”, “ковбасниками” тощо. Насправді ж ми– та й не тільки ми– знаємо, що асортимент української кухні– один з найбагатших у світі. Однак і в ньому є “страва страв”– Його Величність Борщ. І можна тільки вітати, коли шану цьому гетьману нашої кулінарії складають на фестивалях у Борщові, Ірпені, інших містах і містечках країни. Показовими у цьому відношенні стали змагання за встановлення рекордів у приготуванні борщу у великих ємкостях. Межу столітрових казанів уже давно минули, нині найбільшим є 1000-літровий. Чи вірніше– був...
У селі Чубинському, що поблизу автотраси Київ–Бориспіль, у рамках Міжнародної аграрної виставки-ярмарку “Золота осінь” борщ із 25 складників готувався у п’ятитонному (!) котлі. Тим самим встановлено не тільки вітчизняний, а й світовий рекорд. Для здійснення цього проекту, ініційованого тижневиком “Дзеркало тижня”, свої зусилля об’єднали корпорація “Еталон”, Асоціація кулінарів України, Украгропромбіржа та Київський національний торговельно-економічний університет.
Звичайно, ні рекорду, ні свята просто не було б, якби не добра воля й титанічні зусилля корпорації “Еталон”, відомої випуском автобусів і сільськогосподарської техніки. Однак далеко не кожному киянинові відомо, що саме завдяки творчим задумам і меценатським пожертвам президента “Еталону”– Володимира Івановича Бутка столицю прикрасили оригінальні пам’ятники акторові Миколі Яковченку, режисерові Леоніду Бикову, літературним героям– Проні Прокопівні та Свириду Петровичу Голохвастову і Михайлові Самуелійовичу Паніковському. І ось тепер– гігантський котел. Його виготовили у Маріуполі за всіма правилами– зовні з чорної, а зсередини– з неіржавіючої сталі. Вражаючих розмірів підставку-таган змайстрували у Чернігові, вишки-майданчики для кухарів– у Борисполі, а триметрові черпаки– у Києві.
Далі діло було “за малим”– наповнити котел 2500 літрами води і 1500 кілограмами почищених, нарізаних, нашинкованих, протушених, приварених, пасерованих продуктів. Отут на нас і чекала перша прикрість: мережа супермаркетів, яка мала забезпечити їх наявність, за кілька днів до “Борщ Фесту” відмовилася від своїх спонсорських зобов’язань. Тому ми глибоко вдячні голові правління Укрсоцбанку Борису Владиславовичу Тимонькіну, який виділив власні кошти на “начинку” котла.
Та мати котел і продукти– ще не означає зготувати смачний борщ. Скласти правильні пропорції інгредієнтів, розробити технологію приготування справді “гуліверівської” страви– задачка не для початківців, потрібні професіонали найвищого ´атунку. За рекомендацією президента Асоціації кулінарів України, професора Михайла Івановича Пересічного до справи взялася бригада кухарів ресторану готелю “Дніпро”– Сергій Назаренко, Валерій Мингерес, Олег Колесник та Руслан Талибов на чолі із шеф-кухарем В’ячеславом Грибовим. Зазначимо, що крім високої кухарської майстерності їм знадобилися й неабиякі фізичні кондиції, адже довелося завантажувати в казан, перемішувати і вивантажувати 250 кг буряку, 250 кг капусти, 80 кг моркви, 350 кг картоплі, 90 кг цибулі, 140 кг квасолі, 20 кг “антонівки”. Згідно з прислів’ям про “не один пуд солі” в борщ її всипали 27 кілограмів. А під кінець підсмачили ще 37 кілограмами сала, перетертого з часником. Окрема дяка кулінарам комплексу харчування заводу “Авіант”, які підготували для варіння більшу частину продуктів. Як, до речі, й пекарям Київського хлібкомбінату ¹10, які напекли й нарізали нам 500 кг “українського”.
Починали готувати борщ о 5-й ранку з тим, аби до обіду встигнути зварити, оскільки з огляду на досвід аналогічного заходу тільки воду до кипіння в такій великій каструлі необхідно доводити не менше двох годин. Щоб гості заходу змогли скуштувати гарячого борщу, були розроблені спеціальні технології його відвантаження з каструлі-гіганта, оскільки, якщо на одну порцію виділяти навіть 5 секунд, то на роздачу всього борщу пішло б близько 3 – 4 годин.
“Уміла готувати, та не вміла подавати”,– організаторам “Борщ-Фесту” дуже хотілося уникнути такої характеристики. І в цьому нам допомогли 150 студентів-волонтерів із Київського національного торговельно-економічного інституту. У якості офіціантів вони чудово впоралися з обслуговуванням тисяч гостей, які частувалися борщем за 140 столами.
Словом, успіх фестивалю кували сотні прихильників українського борщу. Їх зусилля відзначено не тільки дипломами “Книги рекордів України”– акредитованого представника “Книги рекордів Гіннесса”, а й щирою вдячністю гостей “Борщ-Фесту”.
Відзначимо, що у серпні фестиваль борщу “провалився” на Полтавщині – через спеку. Зважаючи на погодні умови, МНС заборонило розпалювати відкритий вогонь. А борщ, зрозуміло мав варитися саме на відкритому вогні.
А от у Львові фестиваль національної страви провели ще в червні, коли ні про спеку, ні про небезпеку відкритого вогню ще ніхто не думав. Щоправда, львівський борщ був “скупеньким”, якщо можна так сказати. Справа в тому, що варили його за ну дуже вже давніми рецептами – без картоплі.
“Відомо, що середньовічні лицарі варили червону юшку з буряка та капусти. Картоплю тоді до Європи ще не завезли”, – пояснювала гостям директор Палацу Потоцьких Оксана Козинкевич. Наварили тоді львівські лицарі цілих 400 літрів борщу – хоча сподівалися, що вийде лише 200. А тих, хто не наївся, частували ще й кулішем.
Ну а в 2009 році на Запоріжжі, на острові Хортиця, зварили 600 літрів борщу.

 Українським студентам у Китаї найбільше хочеться… борщу

Туга за національною стравою стане однією з найбільших ваших проблем, якщо ви захочете вчитися в КНР.

Ну а китайську грамоту можна вивчити… Принаймні, так вважає колишня школярка з Черкащини, а тепер – студентка китайського університету Анастасія Царенко. Вона студентка факультету міжнародної економіки і торгівлі університету міста Ухань, провчилася в університеті вже цілий рік.
Там, в Ухані, Настя, дівчина з Городища, що на Черкащині – єдина представниця України. Хоча загалом з 50 тисяч студентів – 3 тисячі іноземців. В місті Ухань її батько Тан Чіюйя працює ректором університету фізичної культури та спорту. Ухань – місто-побратим Києва. Завдяки цьому колись в Києві й познайомилися її батьки, коли самі були студентами.
Ухань – одне з найбільших міст Китаю з населенням більше, ніж 10 млн осіб. На літні канікули Настя приїздила в Городище до мами і друзів. А 12 вересня знову вирушила на навчання. Переліт з Києва до Пекіна триває 10 годин. Потім стільки ж вона дістається потягом до міста Ухань. Там бере таксі і їде до університетського містечка. Воно в п’ять разів більше за Городище, курсують автобуси. Уханьський університет – у списку найбільш престижних вузів світу.
За перший рік Настя пройшла загальний курс, засвоїла півтори тисячі найбільш уживаних ієрогліфів й може порозумітися з китайцями. А от газет ще не читає – важкувато. В університеті Настя – одна з наймолодших студенток. Переважно в її групі навчаються люди, яким за 20 років, є навіть 65-річний француз.
Вища освіта для іноземців – платна, тому батьки допомагають Насті грошима.
“У китайських студентів немає часу відпочивати, – ділиться Настя своїм великим здивуванням. – Якщо ти хочеш отримати хорошу посаду, повинен проявити унікальні знання. А конкуренція дуже висока. Тому потрібно навчатись, навчатись і навчатись. Якщо побачите китайського студента в навушниках – то він слухає не музику, а лекцію. Якщо він сидить, то читає конспект або літературу за своєю спеціальністю. Іноді вони можуть дозволити собі відпочити, поспілкуватися з друзями з 8 до 10 вечора. Потім йдуть, кажуть, що треба вчитися”.
Ніяких звільнень від фізкультури на підставі липових довідок, як у нас, немає. Всі тренуються, здають нормативи. Також обов’язковим предметом для китайців є військова підготовка. Перші чотири місяці навчання вони ходять в армійській формі, підйом о 6.00… Тільки після цього вчаться за спеціальністю, але щорічно тиждень-два здають нормативи з військових дисциплін. Так у разі війни в Китаї може бути мобілізовано близько 6 млн бійців.
Настя задоволена побутовими умовами проживання в Китаї. Мешкає у гуртожитку, більш схожому на будинок з фешенебельними квартирами. Таку чотирикімнатну квартиру зі спільною вітальнею, кухнею, ванною і санвузлом розділяла спочатку з в’єтнамкою і двома кореянками, а останнім часом – з в’єтнамкою і двома росіянками.
Настя зазначає, що головними особливостями менталітету китайців є працелюбність і законослухняність, загострене почуття справедливості, повага до старших, колективізм і патріотизм. Шокувало, що телебачення транслює у прямому ефірі страти злочинців. Найвища міра покарання застосовується до корупціонерів, шахраїв, убивць, наркоманів і торговців наркотиками.
“Найбільш яскраві враження від Китаю – це його гастрономічні принади, – продовжує Настя Царенко. – Споживають усе, що росте і ворушиться. Китайці люблять пиво з равликами, яких подають гірками у великих мисках. Їжа у них гостра, багата на спеції, надзвичайно смачна. Але ніяких жучків-черв’ячків я не їла. По-перше, на це потрібно відважитися, по-друге, така екзотика подається лише в спеціальних закладах і коштує дуже дорого. Молока і кефіру у магазинах немає – лише йогурти. Дуже рідко і за великі гроші можна знайти твердий сир. Вершкове масло – теж дуже дороге, його фактично не їдять. Оскільки майже все смажиться, багато використовують олії – кукурудзяної, соняшникової, оливкової. Зі страв, які мені найбільше подобаються і які можу собі дозволити, вирізняється курятина у кисло-солодкому соусі. Дуже смачне м’ясо страуса, але воно дороге як для студента. Закладів харчування там багато, а ціни доступні. Умовно кажучи, за 10 гривень можна поїсти тричі. Все готується у присутності замовника, можна визначити склад інгредієнтів. Але мені дуже хотілося нашого домашнього борщу і сала з чорним хлібом”.