Лоскотання нервів переглядом жахливчиків (тобто фільмів жахів) – то така річ, якою час від часу полюбляють займатися навіть найчемніші дівчатка з бантиками, що вже казати про хлопців. А ще цікавіше дивитися жахливчики, режисер яких не дружить не лише з логікою, а й з рахівницею. Цікавішим може бути хіба перегляд бойовика зі спробами вгадати, з котрого з відомих фільмів пан режисер “прихватизував” ту чи іншу сцену. Отже – жахливчик “Колекціонер” та бойовик “Американець”.

“Колекціонер”: Марки, значки, фантики, трупи

За новітньою морально-чинов­ницькою традицією, вартісні фільми жахів з’являються в українському прокаті зрідка й мають приблизно такі ж шанси на виживання, як піонери-герої, оточені натовпом голодних зомбі.
Що цікаво, часто-густо кінодис­триб’ютори солідарні з експертними висновками щодо обмеження чи навіть заборони прокату тих чи тих стрічок. Але не тому, що бережуть кришталеві душі українців від стресу, а радше навпаки: бояться, що надої переляку виявляться недостатніми для касового успіху.
В обох випадках шанувальники жанру почуваються, наче діти в крамниці іграшок: тільки-но в руках опиниться що-небудь надзвичайно цікаве (наприклад, маска мерця або фігурка вбивці в комплекті з бензопилкою, вилами, сокирою і підставкою з логотипом “Resident Evil”), як батьки вже забирають цяцю з рук, та ще й безапеляційно кажуть: “Тобі цього не треба”.
Дебютний фільм Маркуса Данстена “Колекціонер”, на відміну від інших горорів категорії “українцям такого не треба”, належить до тих унікальних винятків, коли “батьки” мають рацію. Давно вже у світі маніяків-садистів не було такого гидкого каченяти, єдина перспектива якого – отримати премію Дарвіна.
В Росії нещодавно цю стрічку таки випхали в прокат. З огляду на те, що вже у жовтні очікується прем’єра сьомої частини “Пилки”, корисно нагадати про “щось майже настільки ж круте”. Тим більше, що режисер-початківець Данстен має до “Пилки” безпосередній стосунок, – він був сценаристом кількох частин. Під тим таки соусом (як фільм “від творців “Пилки”) цього року вже подавали одну неїстівну страву – фільм “Заморожені”. Не наважусь міркувати про те, чому “Заморожених” визнали вартими вітчизняного прокату, а “Колекціонера” – ні. Чоботи хоч і непарні, проте компрометують сам жанр горору з однаковим успіхом.
Почати б варто вже з назви. Якщо у “Заморожених” справді йдеться про задубілих від морозу громадян, то в “Колекціонері” все не так просто. Єдина паралель зі славнозвісним однойменним романом Джона Фаулза полягає в тому, що і там, і там оповідається про маніяка. А втім, маніяк у фільмі Данстена справляє враження пересічного збоченця, який збирався на оргію до закритого клубу, але помилився адресою, і це його дуже роздратувало. Глядачеві так і не вдається зрозуміти, чи є у нього якийсь “план дій”, чому і з якою метою він катує саме цих людей. Можна тільки здогадуватися, що ж він колекціонує. Звісно, Данстен намагається грубо натякнути, що його герой – не філателіст. І його більше цікавлять, власне, люди. Проблема в тому, що цей кривавий колекціонер не має ніякої системи: когось він убиває одразу, когось довго мучить, когось тягає за собою в здоровецькій валізі, а когось підвішує до стелі за ноги; згодом він забуває про всіх і ганяється за злодієм, який випадково завітав на вечірку. Жодних ознак “колекціонування” в його хаотичних діях виявити не вдається.

Але не в цьому найбільша проблема фільму. Слешер – жанр не рефлексивний, а тому знеособлений, знебарвлений і невмотивований центральний образ різника – це ще півбіди. Набагато гірше, коли логіки немає в деталях. Данстен запозичив з “Пилки” хитру систему пасток, але реалізував її в найгіршій редакції.
Ближче до вечора родина заможного бізнесмена збирається на відпочинок, а вже через кілька годин їхній величезний будинок перетворюється на вкрай складну систему смертоносних пристроїв у стилі жорстоких мишачих фантазії з мультфільму про кота Леопольда (смикнув за мотузочку, мотузочка потягнула рейку, рейка звільнила пружину, бах-тарарах – і вже необачне тіло теліпається на стіні, пронизане ножами). З таким колосальним обсягом будівельно-монтажних робіт навряд чи впоралась би й бригада маніяків.
За канонами слешера, що частіше в кадрі з’являються самі знаряддя тортур – то краще. Глядача більше жахає передчуття вбивства, а не його демонстрація.
В цьому сенсі Данстен також примудрився перестаратись: кілька разів у стрічці нам показують сходи на другий поверх, наїжачені здоровенними цвяхами. Але що сам маніяк, що його жертви постійно бігають вгору-вниз іншими, безпечними, сходами. Ще більша халепа наприкінці стрічки трапляється з люстрою, оперезаною ножами. Кожен, хто бачив “Пилку”, прекрасно пам’ятає: всі механізми спрацьовують безвідмовно. Так думав і опонент “колекціонера”, який самостійно розпочав у будинку рятувальні роботи (та й надійність кріплення лез на освітлювальних приладах він наперед встигнув оцінити). Заманив душогуба на середину кімнати, смикнув за стальку, важезна люстра з пристойної висоти врізалася в монстра. Когось іншого ця пекельна конструкція перетворила б на шашлик, натомість маніяк встав, обтрусився – і погнав далі.
Тож чи варто дивуватися з інших дурниць, якими фільм напханий не менш щедро, ніж сценами насильства? Так, зокрема, донька бізнесмена повертається додому й не помічає, що трудоголік-убивця встановив на дверях аж чотири додаткові замки. Натомість фаховий злодій, який протягом стрічки миттєво відкриває замки на своїх та чужих кайданах, навіть не намагається вийти з будинку через ці двері. Режисера можна зрозуміти: шлях до спасіння не може бути занадто простий, – треба ще довести, що ти цього вартий, виявити терпіння й неабияку силу волі. Новація “Колекціонера” полягає хіба в тому, що ця теорія поширюється не тільки на героїв фільму, але й на глядачів.

Американець: збірник кіно-цитат

Стрічка “Американець” – друга повнометражна режисерська робота відомого голландського фотографа та постановника музичних кліпів Антона Корбейна. Ще до приходу у велике кіно Корбейн зажив слави “фотографа рок-зірок”, а після виходу дебютної стрічки “Контроль”, присвяченої загиблому солісту гурту Joy Division Єну Кертісу, став ще й “рок-режисером”. Втім, Корбейн весь час намагається розбити це журналістське кліше, і у своїх інтерв’ю наголошує, що має широкі погляди на мистецтво, які не обмежуються музикою.

Ця стрічка знята за романом британського письменника й поета Мартіна Бута “Дуже скромний джентльмен” і розповідає про життя найманого вбивці та зброяра Джека, який переховується в італійській глушині під ім’ям пан Фарфалла (“метелик” з італійської).
Переховуватися Джека змусив невдалий замах, який стався під час вакацій у Швеції. Порішивши усіх найманців і дуже своєрідно попрощавшись із тамтешньою коханою, Джек вирушає до Італії, де, за порадою свого боса, оселяється у маленькому гірському селищі.
Аби не привертати зайвої уваги, він видає себе за фотографа, який знімає італійські краєвиди для нового путівника. І хоча Джек зарікався не заводити більше друзів, він починає приятелювати із місцевими священиком та повією.

Ідилічне життя кіллера закінчується, коли надходить нове замовлення на виготовлення спеціальної снайперської гвинтівки. Джек починає підозрювати, що замовниця – красива блондинка – працює на його ворогів…
Фільм навіть не намагається вийти за межі контролю розкиданої на усьому шляху кіноцитатності. І що найгірше, він робить це на повному учнівському, якщо не сказати аматорському серйозі.
За картинку, яка паралелиться з психологічними координатами (пекло-чистилище-рай) персонажу Клуні, можна, безперечно, не хвилюватись, але користі зі старомодної кіномови Корбейна в “Американці” – жодної.
Вже зі старту присутні тотальні порівняння з останнім “Джармушем” чи “Залягти на дно у Брюгге” і не такі масові, але моторолерні паралелі з “Борном” і фотографічні зі “Зйомками в Палермо”. Постер фільму забиває місце Клуні у когорті культурних героїв Голівуду в а-ля сцени з хічкокового “На північ через північний захід”.
Деякі візуальні рішення в області нижніх щічок апелюють до психологічності “Солярісу” Содерберга, де Клуні також був героєм, змушений був вбивати жінок і де головна проблема у тому, що технологічний розвиток випереджує духовний. Деякі пейзажні рішення в області пейзажу та натюрморту – апелюють до піднесеної застиглості Тарковського, як ознаки чогось духовного, чи просто розумного.