(Продовження)

Для того, аби жити у зграї вовків, зовсім не обов’язково бути Мауглі і народитися в лісі. Достатньо вміти швидко бігати, мати хороший нюх, задатки лісника, мисливця, каскадера, зоолога – і, звісно, любов до вовків. Зате якщо все вийде – результат перевершить всі ваші сподівання. Ви зможете зрозуміти, що справжня дружба, доброта і гуманність – це не здобутки людської культури. У вовчій зграї – без жодних метафор – ці речі трапляються набагато частіше. Та й зрозуміти людську психологію після вовчої набагато легше. Втім, набагато краще про це розповість Ясон Бадридзе, чоловік, який кілька років прожив у вовчій зграї – і має про ці роки найкращі спогади.

Як вони вчать вовченят полювати?
Спочатку приносять шматки м'яса, потім шматки м'яса зі шкірою – привчають цуценят до запаху здобичі. Причому, вони це роблять строго за віком. У чотири місяці дорослі починають підкликати вовченят до здобичі. Здобудуть оленя – і виттям підкликають, показують, як він виглядає. Потім учать брати слід і тропити. Спочатку цуценята не розуміють, у який бік по сліду бігти – але через кілька днів уже тропять правильно. Але якщо наздоженуть – тікають: до дев'яти місяців вони перед оленем відчувають непереборний страх. Потім починають ходити на полювання з дорослими. Спочатку просто поруч бігають, бояться ще, далі починають заганяти, потім прикушувати – і поступово засвоюють прийоми, до півтора років приблизно. Прийоми в кожного свої – залежить від сили, характеру. Хтось на круп кидається, хтось на бік. Якщо вовк слабкіший, він буде вибирати тактику, де менше зусиль, якщо боягузливий – буде діяти, як безпечніше. І ролі складаються: один жене, інший направляє, третій у засідці...
І, крім того, вовченята ж весь цей час грають один з одним. Якщо зрівняти, як вовченя атакує під час гри – і потім на полюванні, з'ясовується, що однаково. Заодно вони вчаться відчувати, розуміти один одного. А потім ці навички вигострюються на реальних об'єктах. Вони починають із маленького, із зайця, вчаться, як його оптимальніше взяти. Причому навчання з першого разу йде: один раз помилився – другий раз не повторить.
А ця родина якось змінювалася, поки ви там жили?
Тільки одного вигнали переярка. Дуже важкий у нього характер був, увесь час конфлікти якісь виникали – і вигнали його. Здавалося б, агресивний індивідуум повинен стати домінантом. Але якщо ця агресивність переходить якусь межу, то вся соціальна система, з усіма низькоранговими індивідами об’єднується й виганяє його. Це такий механізм, який прибирає надмірну агресію. І цей звір ніколи не зможе знайти статевого партнера. Таким чином, якщо це ген агресивності, він висікається.
І куди він пішов?
Ну, вийшов за межі території. У вовків території не стикаються, система не замкнута. Межа від межі за два-три кілометри, є нейтральні зони, щоб особини могли виходити. Родина ж не може рости нескінченно. Хоча розмножується тільки одна пара, яка домінує, вовк із вовчицею. У переярків навіть тічка не наступає, як правило; щоб розмножуватися, їм треба або піти, або чекати, коли батьки зістаряться. Але однаково покоління завеликі – і приблизно раз у чотири роки родина досягає критичної кількості, тісно стає. У всіх ссавців існує потреба в реалізації певної кількості соціальних контактів. І як тільки ця кількість виходить за межі норми, у групі починається шумок, конфлікти виникають. Збільшується дистанція під час сну – це перший показник. У нормі вони близько сплять. Збільшується кількість агресивних взаємодій, соціальна дистанція – і утворюються угрупування. Одна група мало контактує з іншою, і зрештою хтось повинен піти. Залишається домінуюча група.
А ті куди?
Там як пощастить. Якщо зайдеш на чужу територію, уб'ють. Але буває, що можна приєднатися до інших – якщо в них група нечисленна, їм не вистачає соціальних контактів. Або до людини вийде, почне овець різати.
Переярка вигнали й ще старий помер. Саме були часи, коли вовченята з лігвища виходять. Вовченята ж народжуються в лігвищі й вилазити не хочуть, у них неофобія. А лігвище завжди влаштовується десь в іншому місці, затишному, не біля рандеву-сайту. І от ми з вечора всі там зібралися, крім старого. На світанку мене розбудив вереск – вовченята голодні, мати їх майже добу не годувала. Тільки загляне до них на хвилинку – і назад, лягає перед лігвищем. І старша сестра теж. А інші сидять навколо, чекають у напрузі. Мені вже напередодні видно було, що вовки хвилюються, чекають чогось. Годин чотири це тривало. Зрештою, з нори з'являються мордочки, чарівні такі. Дуже хвилюючий момент був. Я пам'ятаю, піймав себе на тому, що теж підвиваю від захвату. Мати підповзла, лизнула їх, повернулася назад – і тоді вони зважилися. Вивалилися звідти, дошкандибали до мами, присмокталися. Всі їх оточили, обнюхують...
І раптом ми почули страшне виття, просто моторошне. Відразу було ясно, що там щось відбувається жахливе. Ми побігли назад – старий сидів на пагорку й вив, душероздираюче, якийсь крик розпачу. І потім пішов – і все.
Дорослий тільки через місяць зайняв його місце. Протягом місяця ні за що туди не піднімався. Начебто якісь поминки, пояснити я не можу. Я боюся антропоморфізувати. Але я можу уявити: по-перше, запах смерті – це дуже сильна річ для тварин. Заздалегідь вони смерті не бояться, не знають, що таке смерть. Але запаху смерті, поки вовк умирає, поки ще не настало задубіння, – панічно бояться.
А кажуть, що вовки з'їдають хворих, старих?
– Та це все казки. Від бійок молоді часто гинуть: поранять – кровотеча або інфекція, не зможе пересуватися, ослабне. До однорічного віку тільки половина доживає. Але цілеспрямовано ніколи не вбивають. І про канібалізм це блеф. Звичайно, можна довести. При блокаді й поволзькому голодуванні теж і діти батьків їли, і батьки дітей їли.
Насправді в них фантастично розвинена взаємодопомога. Вони ж і мені життя врятували. Ми з полювання верталися, а полювання страшно невдале було. То кілька оленів втекли від нас, то ще щось. Цілий день і вже до вечора, ледве ноги волочимо. І вовки стомлені, а я – можете собі уявити. І десь кілометрів за п'ять від рандеву-сайту камінь величезний лежав. Я підходжу до нього, треба присісти, уже справді сил жодних нема. І звідти дибки стає ведмідь. А відстань – як ми з вами. Я зараз не пам'ятаю: я закричав, чи він якісь звуки видав – але вовки почули й кинулися мене рятувати. Хоча один його удар міг цього вовка розпороти. Вовчиця його за п'яту взяла – і отут уже душа поета не витримала, він пішов вниз, під схил.

Тоді я вперше задумався із приводу альтруїзму: що це таке? Виходить, це реалізація біологічної потреби. Що буде – звір про це не думає. І тоді я зрозумів, що все, що ми маємо, чим ми пишаємося, – це не ми придумали, це все звідти йде... Але цікаво, що вовченят вони від людини не захищають – розуміють, що краще залишитися батькам, ніж усім загинути. І це вже набуте, культура. Від будь-якого іншого звіра вовченят захищають – від рисі, наприклад, або від сусідів, інших вовків.
А буває, що інші нападають?
Це рідко буває, коли територіальні війни. Якщо забракне їжі на їхній території з якихось причин – як правило, через людину.
А на місяць ваші вовки вили?
Вони виють не на місяць, просто повня викликає приплив емоцій.
А навіщо виють?
Спілкуються з іншими групами, це соціальний контакт, «дотик». Крім того, це інформація – про відстань до інших звірів, про статус, про емоційний стан. У кожного є своя партія – і зважаючи на все, вони строго функціональні.
Звідки вони знають, як вити?
Взагалі, є дві категорії звуків. Вроджені, на які реакція в інших теж вроджена. Наприклад, звук небезпеки – це такий гавкіт, з фирканням. Цуценята його чують – розбігаються, хоча їх ніхто не вчив. І є набуті звуки, яким навчили. При цьому є діалекти: припустімо, кахетинський вовк навряд чи зрозуміє вовка із Західної Грузії. Я був у Канаді, за запрошенням Джона Тебержа, прийшли в національний парк. Я почав кликати (заклично вити), розійшовся – ул-лю-лю – по-грузинському – і взагалі наплювали на мене вовки. Я був страшно ображений. А Теберж просто кларнетом так – уууу – і все, вони з розуму зійшли, заголосили.
І що значать всі ці завивання? Що вони один одному говорять?
Якби я знав, я б склав словник. Ці питання мене теж страшно цікавлять – жаль от, немає можливості займатися. Різна інформація передається. Я, наприклад, виявив, що батьки, коли вовченят підкликають до здобичі на великій відстані, то виттям пояснюють, як іти. Там же тропи, прямо йти неможливо. Дорослий іде до повороту – виє, щеня чує. Потім до наступного – там повиє. У чотири-п'ять місяців вовченята вже думають, цей зиґзаґ формується в уяві, вони легко знаходять. Є виття для збирання зграї – коли група розбрідається й вовк нудьгує. Цей звук легко відрізнити – він таку тугу наводить, душу вивертає. Чесно кажучи, багато всіляких поглядів на цю тему, але наразі зрозуміло мало.
І два роки ви з ними сиділи? Безвилазно?
Ні, коли місяців три просидиш у лісі, душа людського спілкування вимагає. Іноді я повертався додому, у Тбілісі на кілька днів, довше не можна було, щоб не відвикли.
Ви сказали, у вас вже діти були?
Так, були маленькі діти. Діти у квартирі з вовками виросли, це був цілий тарарам. Взагалі я був такою білою вороною, тому що всі нормальні зоологи займалися тваринами, яких можна їсти. «Як займатися звіром, якого їсти не можна? Зайнявся б оленем!» Вони були впевнені, що я на своїх вовках гроші все-таки заробляю, убиваю їх, здаю шкури. Не могли ці люди так не думати: зарплата була сто сорок рублів, а за вовка премію давали п'ятдесят рублів.

 Обов'язково хто-небудь насилав фінінспекторів: куди вовченят подів? Вовченята ж часто гинуть. Я кажу: поховав. Ну як вони могли повірити, що я поховав такі гроші? Доводилося йти туди, викопувати цих нещасних, які вже розклалися, хоч шерсть знайти. А я по-різному гроші заробляв: карбуванням займався, ювелірні прикраси робив, по мельхіору, сріблу, продавав нишком, автомеханіком працював. Зарплати не вистачало, звичайно, щоб експериментально працювати з ручними тваринами, м'ясом же треба годувати. Але що я міг зробити? Непереборне бажання було цим займатися.
А з вовчою родиною чим справа скінчилася?
Там же не можна було навічно оселитися, я б із задоволенням, але не можна було. А через рік я повернувся – і виявилося, що перед цим там винищили п'ятдесят чотири вовки, включаючи моїх. Це було дуже важко...
І після цього заповідник наповнився здичавілими собаками, тому що нікому було тримати межі. Потім я приручав до себе інших, ще п'ять родин у мене було – але та, перша, виявилася для мене найважливішою. Далі й дистанція в нас була більше, і не так цікаво, чесно кажучи. В основному ті вовки ходили з вівцями, кочували на зимові й літні пасовища. А це психологічно зовсім інші звірі, нецікаве життя.
І потім ви стали вирощувати своїх вовків?
Так, мені спала на думку ідея реінтродукції. Спочатку вона прийшла мені для порятунку моїх звірів, з якими я експериментував. Тому що відпрацював – або вбити треба, або в зоопарк віддати, кудись позбутися від них зрештою. Ну, якісь зоопарки я знаходив, розплідники – але сто звірів же неможливо роздати. Треба випускати кудись. Але звір, який виріс у неволі, у лісі не виживе – це було вже зрозуміло. А з іншого боку, це загальна проблема. У світі вже багато видів, яких у природі не залишилося, тільки в неволі. Леопард на Кавказі повністю зник, смугастих гієн майже не залишилося. Значить треба одержувати потомство в неволі й випускати. Але ви ж були в зоопарку – відразу впадає в око збитковість психіки: нервові тики, стереотипні рухи. Я вирішив спробувати виростити звірів з нормальною мисливською поведінкою, здатних жити в лісі.
Дав оголошення в газету, став купувати вовченят в мисливців, вигодовувати. На жаль, перші два виводки я зіпсував. Я ж брав сисунців, із зовсім ще закритими очами, які ще не прозріли. Виявилося, що щоб вони нормально виросли, треба знати, як їх вигодовувати. Яка соска повинна бути, яка дірка на цій сосці. Наприклад, під час ссання цуценя повинне масажувати лапками молочну залозу матері – одною-другою. По черзі працюють м'язи-згиначі й розгиначі, імпульси йдуть у мозок. А якщо їм нема у що впиратися, виникає тонічна напруга м'язів – і згиначів і розгиначів. У мозку формуються вогнища високої активності, які на все життя залишаються. Звірі виростають психічно-неврівноваженими – депресії, фрустрації, конфлікти в групі. Маніпуляційна активність лап у них неповноцінна, а без цього жити вовкові важко.
Потім виявилося, що погано, якщо дірка в соску занадто велика. Шлунок швидко наповнюється – а в немовлят мозок не до кінця сформований: вони не відчувають ні голоду, ні насичення, і зупиняються, тільки коли задовольнили потребу в кількості смоктальної активності. Це зі шлунком не зв'язано. Молоко ллється, животики роздуті, а вони однаково ссуть. Шлунок розтягується – збільшується його потенційний обсяг. І коли вони дорослішають, їм потрібно більше їжі, ніж іншим, і голод у них наступає швидше. Стан, подібний до булемії – не можуть наїстися. Вони своєю поведінкою абсолютно дестабілізують обстановку в групі. Агресія в них не ритуалізується, стосунки вони будувати не можуть... Але як я міг все це собі уявити? Це я потім уже все зрозумів…
Схоже, жива істота страшенно тонко притерта до середовища: крок убік – і все, зламалося...
Безумовно. Це першим сказав ще Леонардо Да Вінчі – що організм не існує сам по собі, він живе в середовищі, і всі наші дослідження повинні бути побудовані на розумінні їхньої спільності, інакше це буде артефакт. Тому такий важливий для мене був польовий досвід.
Звичайно, ці межі в немовлят особливо вузькі, у дорослих ширші. Треба було їх якось піймати – і слава Богу, основну частину я, здається, піймав. Вигодовував вовченят я вдома – і як тільки вони починали пересуватися, час виходу з лігвища – уже їх вивозив у поле, на пару днів. А зовсім випускав їх уже статевозрілими, на Триалетському хребті, недалеко від Тбілісі. І там був з ними. Не постійно – на тиждень залишишся, вертаєшся.

(Далі буде)